Ольга Садкова. «Місто, що прагне вижити»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024

Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/olha-sadkova-misto-shcho-prahne-vyzhyty/

* * *

Щойно перетинаєш межу Харківської області – увагу привертає щит із закликом до обережності через замінування узбіч. За кілька сотень метрів – такий самий. За ним – ще. І так уздовж усієї траси. Лісосмуги тепер не проріджують, їхня молода парость подекуди вже звисає над дорожнім полотном. Чула висловлювання воєнних експертів, що для знешкодження українських територій знадобляться десятки років, навіть якщо залучити всіх саперів світу.

Що ближче до Ізюма, то грізнішим стає небо. Місто зустрічає рясним дощем, і в душі хвилею зринає почуття гіркоти. Злива асоціюється зі сльозами. Аж раптом помічаю… райдугу. Від крайнеба до крайнеба вона вигинається бездоганною дугою, розцвічуючи синяву своїми сімома веселими кольорами. Веселка ж бо! Настрій поліпшується.

Ізюм кінця червня 2023 року суттєво відрізняється від Ізюма листопада 2022-го, коли востаннє була тут.  Він справляє враження міста, сповненого стремління відродитися якомога швидше. Про велику відбудову наразі не йдеться, але те, що можна зробити власноруч, містяни роблять затято й наполегливо. Вирви загорнуті. Тротуари і площі чисто прибрані від битої цегли, уламків скла та обгорілих фрагментів будівель. Нові насадження в  рясному смарагдовому вбранні гармонійно вписалися в єдиний ансамбль центрального парку. Милують око розкішні квітники та струмені водограю. Роблячи світлини, спіймала себе на тому, що мимоволі намагаюсь, аби в кадр не потрапили руйнування – так хочеться позитиву.

У пам’яті зринають далекі 90-ті, коли працювала телеведучою на СІАТі. Зокрема, пригадую передачу «Вітаю». Тоді вона в нас зазвичай виходила тривалою, хоча в умовах безгрошів’я і тотального дефіциту люди часом опинялися перед вибором: витратитися на якісь харчі чи передати близьким приємні слова та уподобану пісню. Щоправда, й наше телевізійне керівництво часто йшло на поступки замовникам. Ось і тепер невелика оаза з фонтану й троянд слугує містянам розрадою, нагадуванням того, яким місто було і може бути. Дійдеш до центру, опустиш очі в клумбу і маєш хвилину ілюзії життя без війни.

З настанням літа до Ізюма повернулося багато його жителів. Наводять лад у своїх понівечених помешканнях. Сміттєві контейнери заповнюються дуже швидко. Поруч з ними можна бачити акуратно складені доволі пристойні  речі – одяг, взуття, предмети побуту. Як і раніше, не вистачає спецтехніки, щоб одночасно з кількох місць вивозити сміття. Тому комунальники прибирають по черзі, але завжди якісно. «Гостював» русскій мір і в нашій квартирі. Нам з чоловіком знадобилося чимало часу, щоб дати лад після мародерсва та руйнувань. На балконі й на кухні серед битого скла знайшли  уламки від снарядів. Один зі смертоносних «дарунків» від асвабадітєлєй вирішила залишити на спомин. Він жахає своїм виглядом: з товстого металу, із рваними й гострими, як лезо, краями.

Мікрорайон приладобудівного заводу, порівняно з центром, зазнав значно менших руйнувань. Але щойно рушаєш проспектом, замість колишніх кольорових вітрин наражаєшся на роззяплені пащеки розтрощеного гастроному. Трохи далі, на місці історичної будівлі навчально-виробничого комплексу, – велика  купа цегли. Поряд – понівечена художня школа, що за мирного часу являла собою царину натхнення і злетів фантазії, які втілювалися в живописі, кераміці, вишивці, витворах декоративно-прикладного мистецтва…Ті, хто відвідував тут виставки чи конкурси, надовго зберігали враження від особливої, піднесеної атмосфери. Тепер уцілілі приміщення мистецького закладу використовуються не за призначенням. Неподалік «художки» – з проломленим дахом загальноосвітня школа. І… весь у руїнах завод. Той самий, що дав життя мікрорайону, місту і не тільки. Та бринить тепле літечко, й на майданчику біля пам’ятника Волоху бавиться малеча, а старенькі, сидячи на лавочках, гріються в сонячних обіймах. Ніби звичайне життя, якщо відкинути повсякчасну загрозу.

У місті запрацювали магазини торгових фірм «Посад» і «Аврора». Поки що, на жаль, вичікує АТБ. Відновлюється малий бізнес: відкриваються крамнички, салони, кафе, кав’ярні, аптеки, АЗС тощо. Просто з попелу підприємці зводять два об’єкти в мікрорайоні ринку. Щодня можна спостерігати якісь зрушення. Вони ще не носять глобального характеру, але й поступ крок за кроком тішить та вселяє надію.

Центральний ринок доволі велелюдний, хоча й не такий, як раніше. Найбільш жвава торгівля сільгосппродукцією. Авжеж – літо. Моє запитання про вартість ожини викликало ні, не дискусію – обговорення: чому ми, українці, маючи питоме слово, говоримо «єжевіка»? Особливо активно до розмови долучився хлопець ( напевно, недавній школяр). Зійшлися на тому, що звички слід змінювати.

Додому з базару зазвичай ходжу низом. На вулиці Степана Бандери – вервечка автівок. Це вказує на те, що в модульній Амбулаторії загальної практики сімейної медицини №1 розпочався прийом пацієнтів. Трохи далі вулицею вже встановлено модульну котельню. Всього кілька днів тому на цьому місці був лише розчищений майданчик.

Мій шлях продовжується нижнім містом. Тут, як і по всьому Ізюму, є будинки із затягнутими синьою плівкою дахами, є зруйновані повністю. Як от оселя Олександра Черепні, брата Сергія Черепні, про якого писала в есеї «Особистість». Будівля вигоріла вщент. Прилетіло і в помешкання через дорогу, внаслідок чого воно зруйновано відсотків на п’ятдесят. Тут жила з родиною моя добра приятелька з молодих років, журналістка Людмила Скрипка. Добре, що встигли виїхати.

* * *

26 липня зранку до нашої багатоповерхівки завітали фахівці, вдягнені в жилети з логотипом «ООН». Коли під кінець робочого дня вони дісталися нашої квартири, то були вже вкрай зморені. Тож наше помешкання стало останнім цього дня, яке представники ООН дослідили і склали документацію на встановлення вікон та дверей. Напередодні спілкувалася зі знайомими з будинку по Хлібозаводській, того будинку, що з проломом посередині від прямого влучання авіабомби. У вцілілих мешканців (не перебували на ту мить в квартирі) клопіт незрівнянно більший за наш, бо вони втратили і житло, і документи.

Збираючись до Ізюма, гадала, що зустріну свою приятельку з будинку по вулиці Пам’яті (Першотравнева, 2), ураженого так само прямим влученням. Але… У перші дні після звільнення міста журналісти натрапили на жінку в зруйнованій п’ятиповерхівці. Вона перебувала не в своїй квартирі частково вцілілого крайнього під’їзду. Часом виходила, сідала біля руїн з надією, що хтось помітить її і принесе води. Внаслідок травми їй ампутували пальці ніг. Жінка була дуже худа й виснажена, на вигляд мала понад вісімдесят років. У сюжеті її ім’я не прозвучало, але було сказано, що це колишня директорка школи. Я вдивлялася в землячку і не пізнавала її, хоча вважала, що мала б знати всіх директорів, якщо не поіменно, то в обличчя. Показала відео чоловікові, він то напевно знає. Але й Ігор сказав, що цю жінку в Ізюмі не зустрічав. Лише за два дні випадково в якомусь коментарі прочитала, що це Людмила Сокол. …Потрясіння. Сльози. Багато сліз. Що з нами роблять орки! З Людмилою Григорівною товаришувала. Певний час ми були сусідами. Останній раз бачилися 2021 року на заході, присвяченому звільненню Ізюма від німецько-фашистських загарбників. Вона, 68-річна жінка, енергійна й доглянута, виступала з цікавою емоційною промовою, зрештою, як завжди. Наразі в місті Людмили Григорівни немає. Припускають, що її вивезла одна з благодійних організацій. Куди саме – намагаються з’ясувати ізюмські освітяни.

* * *

Поспішаю відвідати улюблені та близькі мені за родом занять заклади.

Редакція газети «Обрії Ізюмщини» замість просторого приміщення з високою стелею тепер займає малесеньку кімнатку в будинку, де працює чимало районних служб. У кімнатці пишуться статті, відбуваються прямі ефіри, сюди заходять дописувачі та передплатники. Не зважаючи на обмежені обставини, газета виходить регулярно.

За час бойових дій та окупації Ізюмська міська центральна бібліотека втратила більшість книжкового фонду. Однак краєзнавчий куточок загалом зберігся завдяки тому, що містився віддалік вітрин. Ударна хвиля не зачепила на повну потужність його стелажі. Він уцілів і тоді, коли містяни ходили по книжки заради виживання. Був час, коли я внутрішньо погодилась: якщо мої видання хтось використає для розпалювання багаття, щоб відігріти змерзлі руки чи закип’ятити кухлик води, то нехай. Отож для мене до певної міри стало несподіванкою, що книжки письменників-уродженців Ізюмщини і Харківщини збереглися, в тому числі й мої, окрім тих, що були в дитячий бібліотеці.

Тепер книгозбірня поповнюється за рахунок надходжень із різних регіонів України. Літературу надсилають не лише благодійні організації, а й приватні особи, серед них – діти. В супровідних листах вони пишуть, що радо діляться з ровесниками своїми улюбленими книжками.

Незабаром в бібліотеці розпочнеться ремонт. Відповідне рішення ухвалено. А в дитячій бібліотеці, що поряд, ремонт уже триває. Це сталося з ініціативи Марко Родарі, нащадка всесвітньовідомого казкаря Джані Родарі, і коштом італійського благодійного фонду. Коли відновлювальні роботи будуть завершені, Марко планує знову приїхати, аби проінспектувати якість роботи та зустрітися з майбутніми юними читачами.

З директоркою бібліотеки Оксаною Вікторівною обговорюємо плани на майбутнє: відновимо літературні читання, проведемо конкурс серед творчої молоді й залучимо переможців до студії «Слово»… Та й, власне, сама студія, через руйнування редакції, може функціонувати при бібліотеці.

Шкода, але краєзнавчий музей наразі зачинено для відвідувачів. Невеличкий колектив зайнятий копіткою роботою з підготовки музейного фонду до евакуації: складання документів, пакування. 4 тисячі одиниць фонду мають відправити на тимчасове зберігання у визначене міністерством культури місце. Звісно, шкода. Але експонати потребують особливих умов, зокрема температурного режиму, чого не можна забезпечити в пошкодженій будівлі. Якщо до всього додати ще й близькість фронту, то рішення про евакуацію видається виправданим. Та чи є в Україні безпечні місця?

* * *

Сяючих безтурботністю та щастям обличь в Ізюмі не побачиш. Вони, скорше, зосереджені. Та от стрілася мені одна одухотворена пара: він – молодий військовий, з лискучим чорним чубом і виразним лицем; вона – миловидна молодиця, років на 15-20 старша. Ідуть, узявшись за руки, зазирають одне одному в очі. Закохані. Скажете: ну то й що? Звісно. Тільки, видається мені, що й це ознака нашого часу. Скільки шлюбів наразі розбилося. Розлетілися їхні уламки врізнобіч, а війна на тих уламках інші пазли відтискає.

Ізюмське повсякдення неспокійне, та почуття остраху давно притлумилося. Сигналів повітряної тривоги лунає на добу стільки, що годі й полічити: щойно стихає один, як починається другий. У липні там, де вже місяцями ходили люди, жінці розтрощило кістку ноги протипіхотною міною «Пелюстка». Отаке вісімдесятиграмове лихо рашисти виготовили, не завдавши собі клопоту встановити на нього пристрій самоліквідації, який спрацьовує впродовж 40 годин залежно від температури повітря. То як довго ця єзуїтська зброя, присипана піском, притрушена осіннім листям чи хвоєю, яка може впасти з дерева при подуві вітру… буде калічити українців? До слова, міна «Пелюстка», тобто ПФМ-1 заборонена Оттавською конвенцією.

14 серпня близько 01-ї години 30-ти хвилин нічну тишу прохромив характерний шум польоту, потім прогримів вибух. На ранок прочитали повідомлення: «…в Ізюмі спрацювало протиповітряне обладнання, яке успішно знешкодило невідому повітряну ціль… Наслідком цього інциденту стало падіння уламків та вибухової хвилі… Місцева влада приймає заяви від мешканців, чиє житло зазнало пошкоджень та надає наявні будматеріали. Одна громадянка звернулася до місцевої лікарні, де отримала необхідну медичну допомогу». За кілька днів потому знову чули вибух. Цього разу ніяких пояснень не знайшли. Навіть на базарі не чутно було обговорень із цього приводу. Буденність?

* * *

Поїздка в Ізюм для мене означає і відвідання села Оскіл – колиски мого дитинства. Тут батьківська хата, родичі, добрі сусіди, односельці, тут могили рідних. У селі близькість фронту ще відчутніша. На вході до кладовища – знайоме попередження про ймовірне мінування. Пильно дивлюся під ноги. Ще ніколи сільський цвинтар не був у такому стані: бур’яни, а надто парость усюдисущої акації. Продираюся крізь її зарості до «своїх». Надгробки в порядку. І… свіжа могила мого двоюрідного небожа Костянтина Вощаного. Підірвався на міні. Чудовий син, батько і чоловік. Наш сокіл. Уявляю його ставну постать, блискучі мигдалеві очі. Здається, зараз привітається, скаже якийсь жарт, бо мав природне почуття гумору. Був доладний до всякої справи… Хочеться гукнути: світе Ясний! Яка несправедливість! Не йме віри мати, хоч і могила. Чекаємо результатів аналізу ДНК.

21 серпня, як на мене,  несподівано швидко приїхав Марко Родарі – клоун Пімпо. Мені пощастило бути присутньою на його шоу в оновленому яскравому приміщенні дитячої бібліотеки. Марко з дитинства мріяв бути клоуном і став ним. Він винятковий, а вирізняє його з-поміж інших клоунів бажання допомагати. Пімпо поспішає в будь-який куточок світу, де дітям наразі найтяжче. Ізюм він уперше відвідав за двадцять днів після деокупації. У зруйнованому, обгорілому місті, просто неба, зустрічався з нажаханими дітлахами, аби повернути на їхні обличчя усмішку. Ось і тепер хлопчаки й дівчатка під впливом емоцій швидко долучаються до дійства. А завершується все просто феєрично. Насамкінець – світлина на пам’ять і смаколики кожному в подарунок. Уже в лютому Марко Родарі планує наступний тур українськими прифронтовими містами та селами. Чекаємо на тебе, друже Пімпо, в нашому місті, що прагне вижити!

2023, липень-серпень

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.