“Я не хочу, щоб зупинилось серце Степана Хмари,
надірване боротьбою, сповнене болю вщерть
Проклинаю технічний поступ, що несе із собою
енергетичне кілерство, синонім якому смерть…”,
– це рядки із вірша, якого я написала у 1996 році, коли пан Степан розповів мені, що викрито спробу “тихо” вбити його з допомогою приладу, який уповільнює биття серця і призводить до летального кінця. Цього вірша я читала зі сцени Львівської філармонії у жовтні 1997 року на ювілейному вечорі 60-ліття відомого політика, який вів поет Ігор Калинець. На щастя, тоді Хмара вижив і безстрашно продовжував свою боротьбу за українську Україну у залі Парламенту і поза його межами. А я продовжила роботу над моїм романом-есеєм “Rara avis” (Біла ворона”) про легендарного дисидента, багатолітнього політв’язня ГУЛАГу, яка тривала протягом кількох років. Книга вийшла у 2000-му і ми презентували її у Києві і Дніпрі, у Харкові і Львові, у Хмельницькому і Чернігові, у австрійських Альпах…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сьогоднішня чорна звістка виявилася дуже гіркою, але не дуже несподіваною… Востаннє ми спілкувалися у жовтні 2023 року, коли пан Степан зателефонував мені із Відня до Любліна і повідомив, що перебуває на лікуванні в австрійській клініці. Я спитала, що з ним, і він жартома відповів, що сам не знає, і що я маю можливість взнати це раніше за нього. Роксолана взяла трубку і уточнила: мене просили перекласти медичні документи з німецької мови українською. Це були виписки із Історії хвороби. Всього три сторіночки і якнайскорше. Я взялася за переклад і мене кидало то в жар, то в холод від прочитаного. Потім були наступні три сторінки, потім ще три. Я перекладала діагнози і описи процедур, буквально заливаючись слізьми, виючи від жалю, співчуття і страшних знань. Дійшло у мене до дикого сердечного болю і аритмії. Це тривало тиждень, за який я справді знала вже занадто багато про метастазних змій, і усвідомлювала, що пан Степан смертельно хворий і ми його втрачаємо…
Рокса сказала, що клініка дуже дорога, що вони не можуть собі дозволити тут більше залишатися. А пан Степан подякував мені телефонічно, тримався бадьоро, навіть весело: “Тепер ти знаєш?” – “Так”. Я зціпила зуби, щоб не заридати. А він продовжив: “Нічого! Все гаразд. Доживемо до Перемоги! Знаєш, про що я мрію? Що хлопці повернуться з фронту живими додому, що українці, які роз’їхалися по світу, зберуться в Україні. Уявляєш, як ми відсвяткуємо це разом усім миром? Яке це буде свято!!? На руїнах імперії!” Я так щиро побажала йому, щоб ця мрія здійснилася. Але годинник долі вже відбивав лічені чотири місяці і один тиждень…
Прощавай, герою мого роману і Герою України! Чеснійший із найчеснійших, затятий правдоборцю, невтомний захиснику скривджених і обдурених, безжалісний викривачу корупціонерів, владних негідників і усіх президентів України! Як же Україна боліла Тобі, до печінок, що курив по дві пачки в день, що рвав собі серце, забувши про власне здоров’я, що пізно кинувся, що тримався до останнього справжнім лицарем і козаком. Кілька днів тому написав мені на фейсбук, дякував за підтримку. Господи, та ніхто вже не міг Тебе підтримати, Степане, окрім хіба що самого Бога. Ні медикам, ні близьким людям це було вже не до снаги.
Поділяю біль Соломії і Романа, Роксолани і Тараса, і усього українського народу. Бо наша втрата спільна, тяжка і невимовно болюча…
Маловідомо, що в 1970-х інакодумець-антисовєтчик Степан Хмара під псевдонімом Максим Сагайдак написав не лише книгу “Етноцид українців в СРСР”, але й віршував, бо був невиправним романтиком: “Я вибрав шлях, колючіший від терну…” Сьогодні цей Шлях земний (12.10.1937 – 21.02.2024) завершився. Шляхетне серце спинилося. Хай хмари стеляться пухом! Царство Небесне незабутньому, неповторному Великому Українцеві Степанові Хмарі! І вічна незгасаюча пам’ять!
21 лютого 2024