Сяйво незгасної ватри

 
Дмитро КРЕМІНЬ
 
З роками одні події в пам’яті вивищуються над іншими, постають Говерлами і Монбланами над полонинами і кичерами, через історичні панорами переходять племена і народи, і в мерехтінні небесного кіноекрану ти бачиш отой неосяжний космос у сяєві зір і сузір’їв, без якого й себе уявити неможливо. П’єш небесне вино з ковша Великої Ведмедиці, задивившись у зоряне небо, а серед мерехтіння космічного планетарію вловлюєш абриси облич, астральних величин земного походження. Звичайно, це уява грає тобою і з тобою, але це вже – доки й ти не переселився – не перелетів на вічні орбіти. Там десь, яскрава і мінлива, сяє зоря Івана Чендея, запалена ним самим, як ватра далеко в горах. І світить вона магічно, як світила Іванові Палійчуку з повісті Михайла Коцюбинського та з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У сяйві письменницької слави Іван Чендей зустрічав тут, на вулиці Високій, 15, молодого кіногенія Івана Миколайчука, який залишив (а я його пам’ятаю) ув альбомі почесних гостей свій автограф. І Сергій Параджанов, із яким Іван Чендей писав сценарій майбутнього світового кіно-шедевру, сидів на веранді з Іваном Чендеєм, і художник Федір Манайло, і ще немала черідка, як любив казати письменник, осяяних примхливою славою артистів, поетів, творчої богеми початку шістдесятих ХХ століття. Мерехтить далека ватра з небес, і не згасає.
 
Не згасає – і не згасне. Попри сучасну велику трагедію нашої країни, ми успадкували гори прадавніх трагедій і бід, і долати розбрат усе ще треба, хоча перші удари долі ми сприйняли і прийняли мужньо, як наші предки. Але ватри не згасають, і чужинці не загасять зірки над Карпатами і Великою Україною. Час прийде!
Земля в снігу, а мариться травень, 20 число. Цього дня схиляємося перед образом і над сторінками книг Івана Чендея, п’ємо з небесних чаш вино пам’яті на його 95-ліття.
А я пам’ятаю ще перший ювілей Івана Михайловича – його 50-ліття.
В архіві зберіг уже потьмянілі фотографії – тоді ми, студенти філфаку УжДУ, на запрошення нашого колежанина і друга Михайла Чендея прийшли з квітами до письменника-ювіляра в гості. Михайло нас і фотографував. От веранда ще тієї першої господи Чендеїв, де за столиком для гостей – тонісінькі спудеї, амбітні молоді поети Дионизій-Микола Матола з нареченою Світланою, Іван Павлій, Дмитро Кремінь. От я – в модерному джемпері – тримаю на руках Ічку, наймолодшу донечку Марії Іванівни та Івана Михайловича. Закарпатське вино з родинного винограду, склянки, квіти – запам’яталося з 20 травня 1972 року. Проте це була не перша зустріч із уславленим, проте опальним письменником, автором уже відомих і в Союзі книг. Досить сказати, що тільки роман «Птахи полишають гнізда» тричі виходив у Москві в перекладі Емми Хайкіної, в тому числі – в «Роман-газете». Це був таки вищий пілотаж визнання! Від першої книги новел – «Чайки летять на Схід» – і до опальної книги повістей та новел «Березневий сніг» пройшло немало часу, вийшла ціла бібліотека книг Івана Чендея. Біографічна канва систематизує книги, факти життєпису, проте тільки людська пам’ять здатна зберегти деталі дум письменника-мислителя. Якось, у мій прихід до нього, одягнений у робочу одежу класик показав мені кілька дерев, саджанці яких отримав у подарунок од Костянтина Паустовського. А потому вказав на вечірнє небо: «Бачите, Митре, скільки зірок? Так і в літературі. Неба і зірок усім вистачить…» А потому, з сумом: «Але літературна дрібнота зірок не шукає, їм би щось практичне…».
Справжньою розкішшю для мене була бібліотека Івана Михайловича, де я читав неприсутні навіть в університетській бібліотеці книги та журнали ще дорадянського періоду. На веранді я читав «Круг недельного чтения» Льва Толстого і книгу Володимира Винниченка, видану в Пряшеві, там же виданий том геніального Богдана-Ігоря Антонича, «Бояриню» Лесі Українки, Дмитра Донцова, передсмертний лист Олександра Фадєєва, «Зоряний корсар» Олеся Бердника, «Критику чистого розуму» Іммануїла Канта і твори Миколи Бердяєва…
Читав мені й давав читати додому рукописи повістей «Іванові журавлі», «Калина під снігом» – усе було яскраво написане, пережите автором. Іван Чендей міг персоніфікувати себе з багатьма персонажами, і про відомий вислів і випадок із непритомністю Гюстава Флобера ми інколи говорили, коли я приносив Учителеві свої модерні поетичні симфонії «Опришки на Експо», «Коні Адамові», «Сад», «Тан блукаючого вогню», мало не всі – загиблі в спецфондах після катастрофи 1974-го…
Але я знову повертаюся до образу письменника, з яким уперше познайомився восени 1967-го року. Півстоліття тому – теж велика, що не кажіть, велика дата. Іванові Михайловичу минуло 45, він уже був знаменитим письменником і головою Закарпатської письменницької організації. Буря над «Березневим снігом» іще тільки збиралася. Лише тепер це можна реконструювати. Загибель старшого сина, інцидент на прем’єрі кінофільму «Тіні забутих предків», коли на аванцену кінотеатру з заявою про арешти української інтелігенції вийшли Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус… Але відлуння цієї події не могли не долинути до Ужгорода, як і подальша опала самого Івана Чендея. Це тепер уже вишиковується в трагічну парадигму, а тоді… Що міг знати восьмикласник Ужгородської школи-інтернату №2? Але я йшов на світло…
З раннього дитинства я малював, і досить непогано. Дуже любив техніку мокрої акварелі, якої мене навчив учитель нашої Сухівської ВШ Іршавського району Олег Михайлович Макушин. У 5 класі я дебютував як поет – добіркою в «Закарпатській правді». Звісно, віршики дитячі, але далі я брав участь у районних, обласних виставках, друкувався в обласних – «Закарпатській правді», «Молоді Закарпаття», та районній газеті «Нове життя». Відвідував районне літоб’єднання при редакції районки, яким керував рідний брат знаменитого, письменника, історика, перекладача Федора Михайловича Потушняка – директор Осійської СШ Петро Михайлович Лінтур. У нас бував і вже відомий тоді дитячий письменник Степан Іванович Жупанин, який приїздив із Виноградова. Спогадую літстудійців Ірину Звонар (Густі), Ольгу Фельдман, Степана Поляка, Івана Калинича. Учитель Ілля Стерчо, лісотехнік Юрій Петришинець із великим пієтетом відвідували засідання літоб’єднання.
Проте вчитель російської літератури Олег Михайлович Макушин підтримував мене як обдарованого юного митця, тож досить багато зусиль віддав цьому. Ми з ним ходили аж до завоблвно і художника-пейзажиста Василя Васильовича Бурча. І, нарешті, мене було влаштовано в Ужгородську школу-інтернат №2. З тим, що я відвідуватиму студію образотворчого мистецтва обласного палацу піонерів, у знаменитого художника і педагога Золтана Степановича Баконі, який виховав цілу блискучу плеяду митців. Одна лише родина Скакандіїв – Івана, Василя, Юлія – чого вартує! А як не згадати моїх друзі по ізостудії Йосипа Райнінгера-Чернія, Михайла Сирохмана, Олександра Шпонтака, Івана Клису, Івана Богдана!
З заняття в ізостудії я й повернувся, коли в їдальні інтернату проходила зустріч із ужгородськими письменниками. Юлій Боршош-Кум’ятський, Вaсиль Діянич, Володимир Ладижець, Петро Скунць явилися, як богове, до нашого інтернатського резервата, де правила були суворі. Але літературу викладали чудові вчительки, тож у нас письменники і художники бували часто. Надзвичайним організатором цих перверзій був старший вихователь, учитель історії Іван Іванович Пекар. Як виявилося – швагер самого Івана Михайловича Чендея!
Так, уже з легкої руки Івана Івановича Пекаря, учнівський зошит із моїми юнацькими віршами потрапив у святая святих – у Спілку письменників Закарпаття. Тепер там історична назва – площа Жупанатна, 3, а тоді була – Радянська, 3. Тепер до Жупанатної веде вулиця Собранецька, тоді – Радянська. Вже весь перший курс філфаку я жив на вулиці Радянській, на квартирі в родички, яка колись працювала сестрою-хазяйкою обкому партії, тож на будинку висів барельєф із профілем секретаря ЦК КПЧ Івана Мондока (чи й зберігся? ), як і увічнений після страти у війну Герой Радянського Союзу Олекса Борканюк – сенатор чехословацького парламенту. З Високої в обком часто ходив Іван Михайлович, у якого були непрості стосунки з першим секретарем обкому Компартії України Юрієм Пригорницьким. Із вікна будинку я бачив письменника, який стрімко мчав у напрямку збудованої ще чехами чотириповерхової споруди з ліфтом, у якому підпільно каталися інтернатські. Але то було потому.
А ранньої, золотої ужгородської осені мене запросили на нараду молодих літераторів у Спілку письменників, і я полетів…
І досі пам’ятаю моложавого метра – Івана Михайловича Чендея – в ореолі слави. За столом президії сиділи кілька письменників – це був чорновусий, із магічними очима Петро Скунць, кілька збірок якого і поему «На границі епох» я знав, Юрій Керекеш, Василь Діянич, Семен Панько. Всі модно одягнені, в краватках, у чеському взутті. А я – в «інкубаторській» інтернатській одежі, в «баршуновому» (вельветовому) костюмчику та черевиках масового пошиву. Високочолий, усміхнений, Чендей говорив щось про високу літературу, жартував до творчої молоді: – Не штука, мовляв, зловити крука…
Красиво, інтелігентно вдягнена молодь ловила кожне слово класика. А він підійшов до високої купи альбомів і загальних зошитів і несподівано витягнув синій тонесенький зшиток. І я мало не зомлів: це був мій зошит… Іван Михайлович почав читати, підкреслюючи кращі, на його думку, строфи, в залі пролунали оплески…
– Петре, попрацюйте з перспективним молодим поетом, – звернувся до Скунця верховний бог письменників. Із моїм зошитом у руці Петро Миколайович і поманив мене в сусідню кімнату – там аналізував мої вірші. В основному позитивно, на щастя неофіта. Потому ми потоваришували з видатним поетом на все життя. Що характерно: і в Чендея (1922), і в Скунця (1942) день народження – в один день: 20 травня. Тож і цьогоріч ув один день спом’янемо і пом’янемо двох великих майстрів української літератури за ювілейним столом. І прочитаємо світлу молитву пам’яті синів Срібної Землі. Велику славу і велику опалу вони винесли з гідністю, написали свої знакові книги, за які Іван Чендей у 1994-му, Петро Скунць – у 1997-му році здобули Шевченківську премію – Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Мене вони привітали з Шевченківською премією в 1999 році, на схилі ХХ століття. Доки житиму – не забуду: ні їхні твори, ні розмови та листування з ними, ні їхні родини, дорогі мені – як свої.
За п’ять університетських років я не раз приходив на вулицю Високу, 15, і ця родина для мене була – як і є – рідною. Крім «філософії», я любив попрацювати на подвір’ї письменника, зайнятого садом і виноградом – що для мене було скосити кілька соток землі, коли в горах ми з братами Михайлом та Іваном косили і складали десятки копиць! І ходили горами кілометри доріг, і спали в колибі, на ніч розводили ватру, вечеряли і спілкувалися. Місяць у Карпатах був – мало не впів-неба, зорі – як на Чумацькому Шляху, і скільки не живи – це вже ніколи не повториться. Та я дістаю двотомник і окремі видання Івана Чендея, чотиритомник Петра Скунця – і чую рідні голоси. Я йду на вулицю Високу – там, у саду або в кабінеті, працює Іван Михайлович, а Марія Іванівна щойно прийшла зі школи. Мій університетський друг Михайль – Михайло Чендей – захопився фотографією, і наробив море справжніх шедеврів, де гуляє білим анголом і мала Ічка – Марічка, і мама, і батько, і я. Федір Манайло з незабутніми вусами, з декоративними диньками, вирізьбленими ще на городі, а висушеними восени. А скільки бував майстер слова в студіях майстрів живопису! На семінарах творчої молоді! Його чорною «Волгою» їздили на весілля Дионизія-Миколи Матоли в Мукачево і до родини Марії Іванівни в Чинадієво. В опального письменника з’являлися декаденти і дисиденти, і він не боявся!
…Востаннє Івана Михайловича і Марію Іванівну ми з сином Тарасом, тоді аспірантом Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, провідали влітку 2001-го року. Нас прийняли в новому будинку, карпатському палаццо, схожому на корабель-вітрильник. Усе Тарас тоді зафільмував і зберіг для вічності.
З того корабля злетів у небо високий і мудрий апостол правди Іоан, Іван Михайлович Чендей. Ударили дзвони в його Дубовому на Тячівщині, закалатали в Чинадієві коло Мукачова, де зустрів любов усього життя Марію, котра нещодавно пішла у кращі засвіти. Перед тим згас і Михайль – аполлонічний ужгородський красень. Уся родина Чендеїв зазнала трагедій неймовірних – син Славко, брат Василь, опала і жорстока старість били його нещадно. Та не здався Чендей – один із найкращих українських новелістів ХХ століття. Прекрасний романіст і сценарист. І не погасне пам’ять про людину, яка написала такі знакові книги. Досить згадати – «Птахи полишають гнізда», «Березневий сніг», «Іван», «Луна блакитного овиду», «Чайки летять на Схід», «Тестамент», «Іванові журавлі», «Теплий дощ», Калина під снігом», «Скрип колиски»…
З ватри земної – міріади зірок на небесному овиді. Гукаю до захмарного безмежжя: чуєте мене, Метре?

В №5 (193) 10 березня 2017