“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
Аж ніяк не гадав, що мені, полковнику міліції, на пенсії доведеться самотужки провести розслідування і за сторінками дисидентських мемуарів. Як кажуть, дістали. Цього разу – авантюрні вигадки та поганьблення кого, яких шанували мільйони людей.
Мої обурені знайомі – колишні рухівці – дали мені прочитати книгу прикарпатського письменника Дмитра Іванціва “Ми – Вони” (2023). Це біографічний роман про музиканта і нібито правозахисника Вадима Смогителя, який був знайомий з багатьма відомими учасниками духовного опору радянському тоталітарному режимові.
У січні 1990 року він емігрував до Канади, а звідти до США. Повернувся в Україну, до рідної Жмеринки, через 15 років.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Читаючи книгу, я не раз ставив собі питання: “Як це, що це і для чого написано?” Виявляється, суть книги в назві. Ми – це Смогитель та декілька його друзів – борців за Україну. Вони – Л. Лук’яненко, Є. Сверстюк, В. Чорновіл та інші – агенти КДБ, які “відверто і свідомо служили окупантам” (ст. 108).
На фото (в центрі): Вадим Смогитель
Змусили мене взятися за відгук досить прикрі судження про шістдесятників, яких я добре знав (В. Чорновола, Л. Лук’яненка, Д. Павличка, І. Драча), та про відомих українських поетів старшого покоління – Максима Рильського, Андрія Малишка, Володимира Сосюру. Так, на творчому вечорі Івана Драча в театрі російської драми Смогитель раптом (без доказів!) “переконався, що Рильський давно продав Україну” (стор. 72). Мабуть пан Вадим не знав, що Максим Тадейович на початку 30-х років перебував у Лук’янівській в’язниці. А після звільнення потай матеріально допомагав сім’ям репресованих.
Посилаючись на вигадку приятеля – поета Миколи Воробйова, Смогитель переповів, що Павличко повіз одного віршувальника до свого кабінету… в КДБ, де запропонував роботу і дав зрозуміти, що має ранг чи не генерала. Як кажуть, це вже не влазить у жодні ворота. Я часто спілкувався з Д. Павличком, як помічник депутата Верховної Ради, разом пережили “розкол” НРУ. Знаю його погляди, за які нещадно критикував у своїх книгах, за що, до речі, він не образився. Але щоб Павличко був офіцером КДБ, займався комплектуванням його кадрів – це маячня. Навіть не знаю, як оцінити цинічне твердження на стор. 108, що “Максим Рильський, Павло Тичина, Дмитро Павличко відверто і свідомо служили окупантам. Пізніше приєднався до них Іван Драч”.
Особливо мене вразило ставлення Смогителя до В. Чорновола та НРУ. Ще 13 червня 1990 року Смогитель надрукував у США статтю “Проблема компромісу”, в якій йдеться про те, що шлях, яким ведуть народ лідери нових партій, в тому числі НРУ, не є правильним. Далі Смогитель пояснює, чому виїхав за кордон, мовляв, такої держави, яку будував Рух, він не хотів (стор. 329). Невже Смогитель не знав, що в 1990-му НРУ ще не існував, як партія. Він не будував державу, йому цього не дозволили.
На стор. 343 згадує, як пив каву з В. Чорноволом у Львові і до них підійшла Голова визвольного руху Естонії й поцікавилась, чому Гельсінська група України не проголошує незалежність. То ж Чорновіл відповів: “Ми ще не готові до такого кроку». Смогитель тепер пригадав, що хотів був заперечити, але мовчки допив каву. Забракло аргументів? Авжеж, УГГ не вирішувала питання незалежності, у неї були інші завдання. Тут же дорікає Лук’яненку, що… “не лише не розстріляний режимом, а якось дивно, що тим же режимом високо підставлений аж до героя України та посла до Канади…” Агов, невже одна і та ж влада була? Смогитель звинувачує І. Дзюбу за те, що писав “Інтернаціоналізм чи русифікація?“ з позиції комуніста. А як же можна було звернути увагу ЦК партії на наслідки тієї лукавої ідеології? Так само діяв і відомий письменник-правозахисник Микола Руденко, намагаючись переконати компартію у відкритому листі до її ЦК в хибності вчення Карла Маркса. Так діяло багато дисидентів.
З явною зневагою зводить порахунки з Ніною Матвієнко, з якою колись вигідно співпрацював. Особливо дорікає за те, що у весільно-родинній пісні “Ой роде наш красний” та не захотіла рядок “небагацько нас є” замінити на протилежне твердження. Ба, більше, каже, що це стало однією з причин… емігрувати.
Перепало у безпідставних підозрах і колишнім друзям, що не сприймали, напевно, хамовитий радикалізм, поетові Миколі Воробйову, музиканту Василеві Пилипчаку, співачці Марії Стеф’юк та іншим.
Смогитель затято, по-більшовицьки не терпить опонентів. Незгодних із ним вважає зрадниками чи навіть ворогами України.
На стор. 344 є таке: “Іменем Горської Алли можна і потрібно називати військові батальйони, а ось іменем Ніни Матвієнко можна і потрібно видавати премії злодіям.” Що це за абсурд? Не забув Смогитель облити брудом і закордонних українців: “Діаспора, яка перебуває на інтелектуальному рівні сприйняття Дмитра Павличка, як патріота України, – повна руїна” (стор. 324).
Наклепницькі такі рядки наштовхують на питання, а хто такий насправді Вадим Смогитель? Чи переконливі факти його дисидентства? Бо хвалькуватості вдосталь. І вже у назві книги він себе ставить поруч з відомими правозахисниками, а І. Драч, Л. Танюк, І. Дзюба, Є. Сверстюк десь посередині, між Ми і Вони, тобто кадебістами.
“Музика для нього стала його хрестом – весь свій талант він спрямував на більш дієве: на політичну боротьбу, а сил і часу для творчості не залишилося”, – вичитав на стор. 214. В музиці я не розуміюсь, а політичної боротьби Смогителя не побачив. Ага, може про це на стор. 217: “Одна з дискусій призвела до того, що Вадим не стримався і швиргонув чаркою в портрет Леніна.” Або намагався бути опонентом: “Чорновіл, Драч виступали не від більшості народу. Народний Рух – це проект КДБ.” Мабуть Вадим це уявляє так: до СПУ прийшов майор КДБ і сказав, що ви – злочинці перед своїм народом. Створіть Рух і змиєте пляму. І жоден дисидент не натякнув, що найперше треба було розкрити убивства В. Івасюка, А. Горської, В. Симоненка, В. Стуса, “розповісти, за що засудили Смогителя і багатьох йому подібних.”
А ось про політичний гонор на стор. 262: “Будувати вільну, демократичну державу Вадим не мав з ким, а таку, яку будували комуністи і КДБісти, не хотів.“ Цікаво, звідки він знав, тікаючи за кордон у 1990 році, що Україна невдовзі стане незалежною і хто її будуватиме.
Не забув Смогитель зарахувати себе і до діячів, керівників партії національного спрямування. Про це на стор. 287: “21 жовтня 1989 року у Львові відбувся Установчий Збір УНП. Головою партії обрано Б. Когута, Головою Ради УНП – О. Проців. Посаду Секретаря партії обійняв В. Смогитель.” Ця партія нібито планувала відновлення УНР в етнічних кордонах… Які успіхи її секретаря, невідомо, тому що через два місяці він був вже у Торонто.
“До Канади Вадим вилітав з німецького міста Франкфурта і там купив швейцарський годинник брендової марки “Омега”, – повідомив на 272 стор. Д. Іванців, тут же додав: – Годинник коштував тисячу двісті доларів”. Де ж роздобув безробітний музикант такі кошти (не кажучи про вартість перельотів туди й назад – близько двох тисяч доларів)? До речі, на летовищі у Монреалі, де його зустріли двоє хлопців, запевняв, що в гаманці має лише кілька центів. Яка необачність!..
Письменник повідомив, що на четвертому курсі, за вказівкою КДБ, ректор консерваторії А. Штогаренко не спускав з В. Смогителя очей – отак страждав відомий професор. Непокірний студент “був під посиленим наглядом і відчував себе затиснутим з усіх боків…”
Викликає подив, що син старшої сестри його дружини А. Качан, працюючи в КДБ, не заважав Смогителю бути дисидентом.
“До школи завітав полковник КДБ, аби по доброму, аргументовано переконати Вадима в його хибній позиції,” – вичитав на стор. 124. Далі на 6-ти сторінках в присутності директора школи вчитель музики “розніс та зганьбив полковника, і той пішов, як побита собака”. Це ж яким треба бути небезпечним ворогом радянської влади, щоб дискутував з ним аж полковник КДБ? Та їх в Київському УКДБ було може десяток. А чим тоді займалися всі шість нижчих за рангом офіцерів, до кого вони ходили?
Інколи автор книги обмовляється і про співпрацю свого героя. Так, “через прямі і вимушені контакти з КДБ Вадимові в США не дозволили викладати в американській академії українську мову”. Що за прямі контакти?
Не забув письменник, що на життя дисидентів були замахи. На стор. 246-248 він описує, як “відомий КДБшний генерал циганської зовнішності, одягнутий в білу куртку фірми “Adidas”, робив спробу задавити “Волгою” В. Смогителя та І. Кандибу”. Цю вигадку я навіть не буду коментувати, хоча в стислій формі повторюється і на стор. 241.
А от за ґрати Смогитель потрапив за злісне хуліганство, думаю, через свій характер. В книзі це описано на стор. 186-208 разом з перебуванням у в’язниці. Так, КДБ руками міліції саджав за грати дисидентів, але не так тупо та грубо. Суд не прийняв би таку справу. І знайти вночі “общественную опасность» на безлюдній вулиці проблематично. Тут легше було прописати пограбування чи розбій. А “Волги” тоді були лише в деяких начальників РВВС. Майори міліції не патрулювали Київ на них. Невже справді Смогитель “у камері досудового утримання” читав вирок суду? Голодував 29 днів? А потім його “відвели в іншу камеру. З жахом дізнався, що до смертників” (стор. 193-194).
Забалакався Смогитель і щодо моральних чеснот та уподобань. Він приходить до висновку, що женитись треба не по любові, а розрахунку. То заощаджує гроші, харчуючись в американки Людмили Лозової, то не проти на ній одружитися, але за умови, щоб її майно було і його.
Висновки невтішні. В. Смогитель – мешканець Жмеринки з американським паспортом заангажований заздрістю до слави знайомих шістдесятників, вирішив знеславити їх безпідставними підозрами у зв’язках із КДБ. Свого часу до подібного вдався і поет- колаборант Микола Холодний.
Занадто багато осіб колись липнули до колоди, яку на суботнику ніс Ленін, намагалися стати учасниками Другої світової війни, на моїх очах ліквідаторами аварії на ЧАЕС, потім активістами двох революцій (2004-2014), а тепер ветеранами захисту України від агресії РФ. Таким прилипайлам треба давати відсіч. Обурився і через наклепи на людей, яких я знав особисто, які віддали життя за Україну, звеличували наш народ.
Я за два десятки років, розслідуючи вбивство В. Чорновола і видавши п’ять томів, добре знав його та оточення, сумніватись не варто. Тим більше, що я дружив з В. Чорноволом і Л. Лук’яненком. Це спонукає до захисту їхньої честі.
Навіщо було Вадиму Смогителю писати в такому ракурсі книгу? До когорти захисників прилипнути можна, а щоб бути одним з них, треба було заслужити.
Чи не ліпше було йому, музиканту з неабияким хистом, але з неабиякими політичними амбіціями, повсякчас тішити себе грою на омріяному акордеоні? А заздрість гамувати, наспівуючи, скажімо, “О, соловію, чому я так співать не вмію?”
Водночас значна частка моральної відповідальності за такі наклепи й на письменникові Д. Іванціву. Навіть якщо ці писання вважати літературним записом. Прикро подивував й автор передмови – буковинський критик Євген Баран, який підтакує, що В. Смогитель відкрив для себе закон якогось ілюзорного патики. “На одному кінці сидять люди типу Медведчука, Павличка”. І не соромно безпідставно ганьбити талановитого поета, Героя України, свого земляка? Звідки така невдячність?
Сторінки скандально-біографічного роману з безглуздою назвою “Ми – Вони” сповнені зневаги до провідників українських дисидентів, вони несумісні з правдою. А несумісність підлягає відторгненню, як чужорідне тіло.
м. Київ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.