Сьогодні, коли вихор страшної війни з москалями вогнем гасить мужні серця українських захисників, спопеляє наші міста, села, поля, коли плач матерів німіє над домовинами синів, ми вкотре повторюємо за геніальною Ліною Костенко: “Немає часу на поразку”. Треба твердо ставати українцями! У розгоні теперішніх політичних подій зі зрадами і розтерзанням наших душ крадіями, щоб українське слово як зброя мітлою “з вогником” Сергія Параджанова випікало зайд із рідної землі.
“Твердо ставати українцями!” – не лише взаємне побажання в розмові з письменником-однокурсником Мирославом Лазаруком про рік ЮНЕСКО кіномистця Сергія Параджанова до його сторіччя. Воно пронизане повсякчасністю і повсюдністю. Також і з його роману в новелах про талановитого актора Івана Миколайчука “Чорторийські марева-видіння”. Автор художнього твору, заземленого у людяність неперевершеного актора, котрий просив: “Людино, заплач, коли тобі дуже важко”, готує вже третє його видання з доповненнями про героїв легендарної кінострічки “Тіні забутих предків” як згустка українськості.
Недавній пам’ятний знак авторства народного художника Миколи Білика про Народний рух України на фасаді Будинку письменників у Києві – також на часі твердо ставати українцями, як це було 1988 року за словом і чином письменників. Унікальна всенародна організація, як означив її у час урочистого освячення меморіальної дошки голова НСПУ Михайло Сидоржевський, відіграла надзвичайно важливу роль у становленні української державності. Виклик, знамення, те суголосся “незамаскованої людяності”, за тим же Іваном Миколайчуком, що не маємо права змарнувати їх для піднесення незламного духу над москалями-окупантами.
Михайло Коцюбинський, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук – і вибух українства високим мистецтвом у світі: кіношедевром “Тіні забутих предків”. Це, як відомо, єдиний фільм, який удостоєний найбільше міжнародних найвищих нагород. Світова спільнота знає його під назвою “Вогняні коні”. Сергієві Параджанову низько вклонялися світочі кіно Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, а Анджей Вайда став перед українським маестро на коліна й подякував за фільм. ЮНЕСКО чотири рази ознаменовувала ім’я Сергія Параджанова: з нагоди його 75-річчя (1999), 80-річчя (2004), 95-річчя (2019) і 100-річчя (2024). Небагато таких людей у мистецькому світі, позначених славою визнання. Цьогоріч теж ювілеї “Тіней забутих предків” (60 років) та 160-річчя з дня народження незабутнього автора однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Коротка мандрівка на Гуцульщину його настільки вразила народною колоритністю, що він удруге спеціально приїжджав до Криворівні, щоб словом, як пензлем імпресіоніста, змалювати красу гір, їх людей та “земне й небесне” кохання. Навряд чи якийсь інших твір міг надихнути на українське поетичного кіно, ніж виплекані любов’ю сторінки величного письма Михайла Коцюбинського.
Стрічка “Тіні забутих предків”, що полонила “прекраним, яке не можна проґавити”, – найкращий подарунок як пам’ять про великих українців, котрих ціле суцвіття: Юрій Іллєнко, Іван Чендей, Мирослав Скорик, Георгій Якутович, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова… Неповторні художні кадри, вишукана акторська гра, національне малярство, захоплива мелодія. У фольклорі, звичаях, обрядах – наша самобутня культура, яку москалі та сплоджені ними яничари завжди прагнуть або вкрасти, або знищити.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи не тому фільм Сергія Параджанова спричинив публічну громадянську непокору проти політичних репресій, які є і сьогодні з єдиною метою – не дати ширшати колу українців, закорінених у свою прадавню історію та культуру. Пам’ятаємо 4 вересня 1965 року. Столичний кінотеатр “Україна”. Демонстрація фільму “Тіні забутих предків”. Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус… Заклик не коритися репресіям, вставати й стояти за своє, українське, виборювати та захищати правду… Арешти, гоніння на українську еліту, на всіх вільнодумців за самостійну Україну. Ув’язнили й Сергія Параджанова, народженого в Грузії у вірменській родині в рік його 50-річчя. Комуністів і кадебістів лякало те, що він знайшов спільний знаменник з українською культурою, віднайшов те, що ріднило його душу, – гори. Збагнув, що гуцули – такі ж горяни, як і він, зі споконвічними традиціями, кодом національної ідентичності.
Змосковщена радянська влада наганяла страх на людей тюрмами, до яких запроторювала шістдесятників. Така ж доля чекала їх наступників. Вороги українства розпорошували ряди правдолюбів. В’язень Сергій Параджанов рідко отримував листи від друзів з України. Здебільшого їх не передавали йому. Але тюремні постові не могли приховувати звістки від відомих людей, знаних у світі. Регулярно надсилав короткі повідомлення Федеріко Фелліні. А Луї Арагон, опікуючись долею мистця, очолив Міжнародний комітет з визволення Сергія Параджанова.
… У в’язниці режисер збирав кришки з фольги, якими тоді закривали пляшки з молоком. Він пресував їх у медальйони. Один передав Тоніно Гуеррі. Той відлив медальйон у сріблі й подарував Федеріко Фелліні. Друзі створили приз на честь Сергія Параджанова і назвали його “Амаркорд”, яким нагороджують за кращий фільм на фестивалі в Ріміні. Першим отримав таку міжнародну нагороду Георгій Данелія.
Сергію Параджанову, як і багатьом політичним в’язням, допомагало виживати в нестерпних умовах філософське світосприйняття. Відомо, що одного дня начальник тюрми завважив Сергію Параджанову, коли той підмітав підлогу: “Засуджений, працюєте без вогника!”. Наступного разу перед приходом того ж тюремного наглядача режисер підпалив мітлу й почав підмітати “з вогником”…
Актуально й нині випалювати зло. І не лише мітлою “з вогником” Сергія Параджанова. Але й вогнем, що несе смерть рашистам, з фронтових окопів, а також огненним словом у тилу. Як зачин і наступність у його знищенні– ззовні і всередині, бо зло всюди однакове проти добра. Воно множиться як вічний змаг. Тому добру маємо мостити тверду дорогу і нею йти. Як шістдесятники і ті, хто торував її за ними. Як письменники-“рухівці”. Як ті, кого сьогодні на війні розстрілюють за українське слово імперські загарбники. Як і ті, хто тепер боронить його від зросійщення на рідній землі.
Іти й твердо ставати українцями. Хоча й важко, але щоб не було соромно. Бо “ціною життів найкращих, за словами Героя України генерала Валерія Залужного, ми виборюємо право говорити рідною мовою, бути українцями. Це – мова нашої перемоги”. Бо з висоти неба сяє нам зірка, названа на честь Сергія Параджанова. Бо ми не загублені в цьому скуйовдженому брехнею світі. Бо ми на Богом даній землі є її господарями, і до неї усім колишнім і теперішнім зайдам зась!
На мою думку, найкраще про творця фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова сказала його “особистий кінознавець”, як він називав її, Кора Церетелі: “Він пройшов крізь галасливий натовп, повз багатьох нас, тих, що не зуміли зрозуміти й оцінити його, пішов у вічність, самотній і недосяжний, залишаючи золоті сліди свого мистецтва, яке ми, сучасники, тільки починаємо відкривати”.
Оксана Ровенчак