Останні 30 років, які припали на часи незалежності України, мали б стати добою розквіту й утвердження нашої рідної мови. Здавалося б, для цього існували необхідні передумови.
Крім усього іншого, у 1993-му побачив світ доопрацьований правопис. І ніщо начебто не віщувало біди. Проте не так сталося, як гадалося.
Уже в 1994 р. з гаслом про російську мову як другу державну на дострокових президентських виборах переміг Леонід Кучма. Відтоді під українську й почали посилено та з різних боків копати.
Пройти випробувань горнило
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
вкраїнській мові доля присудила
Одне за одним вона проходила випробування на стійкість. Чого тільки в наступні літа не було:
1) згортання в 1994—2004 та 2010—2013 рр. заходів щодо переведення на українську мову всієї шкільної та вищої освіти;
2) постійні порушення в 1994—2012 рр. Закону «Про мови в Українській РСР»;
3) деукраїнізація в 1994—2004 рр. національного книгодрукування, унаслідок якої питома вага відповідних видань українською мовою (разом з підручниками) ледве сягала 26 відсотків;
4) засилля в 1995—2021 рр. на радіо та телебаченні російськомовних пісень, передач, стрічок; штепселі й тарапуньки як телеведучі, москвороті гості — нібито знавці-світила;
5) постійне здіймання бучі в 1995—2014 рр. із приводу нібито «насильницької українізації»;
6) стрімке падіння в 1995—2004 рр. (з понад 70 до 28 відсотків) загальної кількості україномовних часописів;
7) занепад у 1995—2015 рр. унаслідок надмірного податкового тиску українського книговидання з одночасним напливом у великій кількості російськомовних книжок;
8) навала в другій половині 1990-х — 2000-х словесного непотребу у вигляді новітніх англіцизмів (американізмів);
9) нарочито паскудний українсько-москвинський суржик «довгоносиків» у 1996—1999 рр. («1+1», «Інтер», СТБ);
10) не менш бридкий суржик у виконанні Вєрки Смердючки впродовж 1997—2002 рр. («1+1»);
11) мертвотний «Проект найновішої редакції українського правопису» 1999 р. з його відразливою дивовижею;
12) важка печать надуманих обмежень і викривлень у слововживанні та каламучення води довкола правопису у 2000—2020 рр., спричинені пономарівщиною;
13) кривляння та знущання із солов’їної у випусках новин «Вікна» на СТБ у 2000-х;
14) наступ у тих-таки 2000-х, який триває і досі, українсько-польського суржику у вигляді, здавалося б, уже відмерлих незугарної львівської ґвари та відворотного балаку;
15) зухвалі вибрики та злобні випади фаріонівщини у 2000—2019 рр., як-от: «наш теперішній правопис — це московський сарафан на українському тілі», «розхитували й розхитуватимемо правопис і надалі», «спотворена радянська мова», «українська совєцька (саме в такому написанні. — В. Р.) мова»;
16) затвердження у 2003-му та застосування у 2003—2014 рр. на шкоду державній мові Європейської хартії регіональних або міноритарних мов (назву якої свідомо неправильно переклали як «регіональних або мов меншин»);
17) прийняття у 2012 р. закону Ківалова — Колесніченка «Про засади державної мовної політики», який діяв аж до 28 лютого 2018 р.;
18) запровадження недоправопису-кривопису 2019 р. з його недоладностями, засадничими помилками, плутаними положеннями й віджилими зразками.
Гендерно стурбовані повсякчас готові
на зухвалий виклик українській мові
Перелік, звичайно ж, не повний. Ті, хто простежував перебіг подій у ті роки, зможуть багато чого додати.
Я ж тут навмисно не згадав про ще одну напасть, яка цілеспрямовано кидає виклик українській мові починаючи щонайменше з 2010 р. Ідеться про затіяне феміністками різних мастей так зване гендерне вирівнювання останньої, яке обернулося породженням штучних, непотрібних і, що найгірше, неоковирних іменників жіночого роду — так званих фемінітивів.
Зелену вулицю цьому огидному явищу дав той-таки кривопис: «За допомогою суфіксів -к-(-а), -иц-(-я), -ин-(-я), -ес-(-а) та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі» (п. 4 § 32). Серед прикладів подано просторічно-розмовні «директорка» й «редакторка», ковані за польським зразком слівця «кравчиня», «плавчиня», «продавчиня», а також диковину «дияконеса».
Тобто говорити про правило у звичному розумінні цього поняття не доводиться. То швидше морфологія та словотвір, а не щось належне до правопису.
Отже, доцільність положення сумнівна, а от шкоди — з лишком. Адже до всього іншого додалося ще й кривотлумачення: «Використання фемінітивів закріплене новою редакцією українського правопису».
Мовляв, оті «директорки» й «редакторки» відтепер мало не обов’язкові, жінка директором або редактором бути не може, і край. Сказати, що це обман і пересмикування, — усе одно, що нічого не сказати.
Коли йдеться про вживання тих чи інших слів, то це питання культури мовлення, але аж ніяк не правопису. І виявилося, що вона, та культура, у декого кульгає на обидві ноги.
Власне кажучи, намагання привнести в українську мову феміністичні та гендерозбоченські віяння за визначенням нічого гарного спричинити не могло. Більше того, подальший феміністичний розгул (з посиланням саме на недоправопис 2019 р.) дає всі підстави твердити про відкриття скрині Пандори.
Ліричний відступ
Їм не йнялося — і понеслося:
уже їм мало боса —
гуляє «босса»,
іноді взута, інколи боса…
Упала та «босса» —
пішла кров із носа.
З’явилася «шефиня»,
від похмілля синя.
А назустріч «адвокатка»
пронеслась, мов самокатка.
А за нею — і «нота́рка».
Чим тобі не молотарка?
Прикульгала «персонажка»,
то така собі бродяжка.
Вигулькнула й «хірургеса»,
хоч не тямить ні бельмеса.
Загордилася «посолка»:
зовсім вона не засолка,
не барахло й не барахолка,
а поважна «тьолка».
Губу копилить «міністéрка» —
мов «міні-стерво» або «міні-терка»…
Чим відповість на те «прем’єрка»?
Кар’єра в неї чи кар’єрка?
Навилітало із Пандори скринь
«невігласинь», «бакалавринь»…
Не сплять, бо марять про графинь
невдахи з-посеред «фiлософинь».
Схотіли прирівнятись до княгинь,
та зграйка їх — «педагогинь».
Збав, Боже, від «демагогинь».
То все нечиста сила. Згинь!
Просторище для мудрувань «творчинь»,
та розуму катма у «ледачинь»,
тому вбачають скрізь «членкинь»
та інших «відірви та кинь».
А що сказать про «медикинь»?
А як сприймать «історикинь»?
Розплодились нині
різні «клоунині».
В своїй феміністичній метушні
вони смішні й для дітлашні.
Не пустять словники й у двір
їхній кострубатий новотвір.
Десь за лаштунками сидять «фемінотворуни»,
на стежку збочення спрямовують вони
На жаль, усі ті «босси» та «шефині», «адвокатки» та «нотарки», «поліглотеси» й «хірургеси», «амбасадорки» та «посолки», «міністерки» та «прем’єрки», «бакалаврині» й «фiлософині», «педагогині» та «членкині», «медикині» й «історикині» — наша сумна дійсність, адже жалюгідні словечка оголосили (тільки вдумайтесь!) «дієвим засобом боротьби проти дискримінації жінок». І виправдання одне-однісіньке — «звикнуть».
Але ж, як бачимо, за «живе творення мови» (саме так гендерно заклопотані називають свою сокирницьку роботу) узялись особи, які в цьому тямлять не більше, ніж порося в апельсинах. Одне слово, випадкові люди, якісь недоучки з вузівськими корочками.
Чуття української мови геть позбавлені, про пройдений нею шлях не мають і рожевого уявлення, у закономірності й застороги словотвору навіть не посвячені. Безпросвітні неотеси, чого ж від таких чекати?
І буде дуже м’яко — сказати, що вони справляють гнітюче враження. Проте пихи в них, лжеправди в руках — хоч відбавляй. От тільки часто ту шатію видають нарваність або зашуганість чи смиканість і скляні очі.
Це явна ознака повної відчуженості й покірності чужій волі. Тож і повторюють, мов заклинання: «Фемінітиви притаманні всім слов’янським мовам»; «Фемінітиви властиві українській мові давно»…
Утім, тарабарщина невігласів і всі оті фе-потворнотиви почали градом сипатися на наші голови аж ніяк не випадково, не з доброго дива. Нахрапистість має всі ознаки цілеспрямованого впливу на уми людей.
Цілком очевидно, що хтось із-за лаштунків керує дійством. Тобто отара має своїх порожнисторогих провідників, котрі свідомо спрямовують мовлення на стежку збочення.
Чільні «фемінотворуни» підкидають своїй пастві головні заморочки, готують і поширюють доводи на користь гендерно відразливих віянь, опрацьовують способи боротьби з інакодумцями. Першорядні гасла вже випробувані:
— «Якщо ми за гендерну рівність, то вона має бути скрізь, у тім числі в мові»;
— «Основне із завдань фемінітивів — відновити гендерну рівність, оскільки сучасні мовні норми сприяють дискримінації жінок і завищенню значущості чоловіків»;
— «Уживання фемінітивів покликане подолати мовний сексизм»;
— «Фемінітиви відбивають тенденції сучасного жіночого назовництва»;
— «Жінка має бути видима»;
— «Жінка варта того, аби мати для себе в мові окрему назву»;
— «Є потреба часу — називати жінок у суспільних процесах»…
Живуть примари видимі у куцому мирку,
готують долю мові невидиму й гірку
Однак виявилося, що більшості жінок глибоко начхати на ті надумані «потреби часу», які обертаються неоковирністю в «окремому» назовництві. Представниці прекрасної статі (переважна їх більшість) воліють краще бути «невидимими», ніж поставати перед світом у кривому дзеркалі й перетворюватися на загальне посміховисько.
Спростовано вже чимало небилиць, поширених гендерно чутливою братією (звичайно ж, укупі із «сестрією»: якщо є братія, то обов’язково мусить з’явитись і «сестрія»), відкинуто далеко не одну мудрацію, породжену звихнутими мізками. Проте дурисвітів (і «дурисвіток» — жінки ж, хоч і за лаштунками, мають бути видимі) це особливо не бентежить.
Вони не вгавають, удають, що нічого не помічають. Живуть у власному вузькому мирку й далі гнуть свою і без того криву лінію.
Кажуть, що «перебувають у динамічних пошуках форм гендерної чутливості». Бігають і кричать, немов ужалені.
Якась подиву гідна гендерно-феміністична сверблячка, що знаходить свій вияв у загальній розперезаності й непояснимому дикунстві. А вінчає все суцільний несмак.
Їм, бачте, потрібно «оживити мову». Невже мертвою була?
Яку долю їй готують? Та гірку й невідрадну.
Україноненависники різних мастей зумисно копали під неї. Натомість «оновителі» почали копати могилу українській мові як такій.
Розум затуманений, на очах полуда,
тож «вирівнювання мови» — гендерна облуда
Затуманений розум, якесь хворобливе завихрення в головах. Це ж приреченість і нав’язливі думки — мало не скрізь убачати ознаки натяків на вищість чоловіка та намагатися за всяку ціну змінити віками усталені речі.
Зроблено ставку на підкреслене розмежування чоловічого й жіночого. Ось такий він — войовничий фемінізм! Ось така вона — гендерна облуда в усій красі!
Що це за безглуздя таке — «гендерна рівність у мові»? Як її взагалі можливо досягти, якщо тих самих гендерів нараховують понад 50 видів?
Гендерна належність — це щось ширше й різноманітніше, ніж ототожнення себе із чоловіком чи жінкою. Тому посилання на гендер у мовних питання позбавлене смислу.
Коли феміністки пишуть про якусь дискримінацію жінок, закладену в мові, то вони вочевидь не розуміють, що дискримінація — поняття правове, що вона може бути в державі та суспільстві, а не в мові. Обмеження в правах творити покручі дискримінацією не є та бути нею не може.
А що могло б означати словосполучення «мовний сексизм», подолати який буцімто й покликані фе-збоченотиви? Комітет міністрів Ради Європи у 2019 р. дав таке визначення сексизму: «будь-яка дія, жест, зображення, усна чи письмова мова, практика чи поведінка, які базуються на ідеї, що людина чи група людей є менш повноцінними через їхню стать». Далі зазначено, що «метою чи наслідком» таких дій може бути «порушення невід’ємної гідності чи прав особи або групи осіб».
Так тоді є всі підстави вважати сексизмом оте саме вигадування незугарних та образливих словес і вживання їх стосовно жінок. Це ж неприкритий глум над представницями прекрасної статі.
Ні пари з вуст учені, службовці — й поготів,
на захист мови стати ніхто не захотів.
Либонь, то справа кровна і ночей, і днів
для небайдужих, гордих мови носіїв
Отже, давно пора зупинити це цей дикий розгул. Однак ті, хто мав би покласти край баламутству та вказати пройдисвітам на місце, ні пари з вуст.
Де високоповажне керівництво двох інститутів Національної академії наук України — мовознавства імені O. O. Потебні та української мови? Воно доклало рук до кривопису, напартачило, а тепер ніби не при ділі, самоусунулося та вдає, що його все це не стосується.
А чим зайнятий уповноважений із захисту державної мови? Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 49 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» одним з його завдань якраз і є захист української мови… як державної.
Утім, то ж «як державної». А захищати нашу мову від спотворень, боронити її як літературну він не береться. Та й чого чоловік мусив би за це братися, коли навіть науковці вищеназваних інститутів, призначенням яких і мало би бути таке завдання, вирішили умити руки?
Є ще в нас Національна комісія зі стандартів державної мови. За ч. 2 ст. 43 названого закону саме її завданням є «збереження та розвиток державної мови через встановлення стандартів». І де ж вони, ті стандарти?
Відповідь наперед готова: згідно з п. 1 ч. 1 ст. 44 закону свої вказівки установа «напрацьовує з урахуванням пропозицій та висновків Інституту української мови». Далі все просто: немає подань від інституту — немає зразків від комісії.
Виходить, усіх усе задовольняє? Дуже гарно влаштувалися: головне — не висовуватися. Ніяких зайвих рухів, сиди собі й тихо сопи у дві дірочки.
Тим часом і школяреві зрозуміло: недолугі утвори-каліки «босса» та «шефиня», «адвокатка» та «нотарка», «поліглотеса» й «хірургеса», «амбасадорка» та «посолка», «міністерка» та «прем’єрка», «бакалавриня» й «фiлософиня», «педагогиня» та «членкиня», «медикиня» й «історикиня» — то все несловникові одиниці, тому ні про який взірець навіть говорити не доводиться. От тільки чомусь немає тих, хто сказав би про це прямо та вжив заходів для наведення порядку.
Проте всьому свій час. Рано чи пізно громадяни обов’язково спитають: а навіщо нам потрібні байдужі до всього та безпорадні науковці? а на яку хворобу нам здалися бездіяльні чиновники? за що держава платить їм гроші?
А тим часом наруга над українською мовою у вигляді гендерно-феміністичного свербежу язика триває. Тому знову її захист лягає на плечі свідомих громадян.
Притомні люди, природні носії співучої та солов’їної потурати феміністичним примхам у жодному разі не будуть. Ніхто не миритиметься з тим, що розхитує підвалини літературної української мови, що йде врозріз із її засадами.
«Воїнинь» заломленого феміносвітла насправді зграйка. Тому марно вони думають, що зможуть нав’язати свою волю всій нації.
Нічого в них не вийде. Ми ще доживемо до тих днів, коли самі жінки даватимуть їм ляпаси й запотиличники та гнатимуть, як прокажених.
Хоча чому «як»? Вони мовно прокажені і є.
Віктор Радіонов, мовознавець