Від редакції УЛГ. За домовленістю з автором, «Українська літературна газета» починає серію його ексклюзивних публікацій про Китай. Можливо, не всі тези автора можуть бути однозначно сприйняті нашими читачами, і це зрозуміло, бо наші відчуття надзвичайно загострені і зболені війною. Однак у будь-якому разі спостереження і міркування шановного Юрія Теслі є надзвичайно цікавими і в чомусь повчальними.
Пам’ятаймо, що Китай – країна з дуже древньою і унікальною цивілізацією.
Діючі особи: автор статті Юрій Тесля, Оля – дружина автора статті, містер Су – директор HR-департаменту компанії Baosteel Engineering Technology Group Co., Ltd., містер Ву і містер Чао – керівники центру великих даних цієї ж компанії, Танг – помічник, Поліна – перекладачка, Зенг – помічник містера Су, Гуо – колега, працівники компанії, поліцейські, працівники готелю, продавці, інші громадяни Китаю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ПЕРЕДМОВА
Головне питання, яке стоїть переді мною зараз – навіщо я це роблю. В час, коли в Україні йде війна. Гинуть солдати, гинуть мирні люди, гинуть дітки… Про яке нормальне життя можна говорити? Чи наразі є потреба в статтях, які показують життя без війни, життя на перший погляд безтурботне, щасливе? Не знаю. Може я й помиляюсь, готуючи цю статтю на початку 2024 року?! Але я знаю, що я повинен з допомогою слова щось робити для України. Так, у мене є дуже сумні вірші про долю людей, про війну і її солдатів, про покалічених дітей, про дітей, які вже ніколи не усміхнуться, не візьмуть до рук свою ляльку чи іграшковий автомобільчик, на скажуть слово «мама». І таких творів в Україні дуже багато… А цією роботою я хочу показати мирне звичайне життя, життя добрих людей, життя, до якого повинен прагнути кожен в Україні. Ні про економічні дива, ні про політичні устрої я не хочу говорити. Я хочу писати про ЛЮДИНУ, справжню добру людину, людину, для якої важлива власна сім’я, безпека, добробут, друзі, любов, робота. Яка про політику і політиків думає максимум 10 секунд в день. А про вбивства, ґвалтування, крадіжки, корупцію, катастрофи взагалі не думає. Я хочу трішки вплинути несиловим чином (я буду інколи оперувати поняттями своєї теорії несилової (інформаційної) взаємодії) на українське суспільство, щоб воно рано чи пізно знайшло свій шлях до процвітання. Хоч трішки. Хоч на 0,001%. Але вплинути…
ВСТУП
Я не був обділений долею в Україні. Аякже, народився на Різдво. Ще й прізвище «Тесля». З дитинства всі вважали, що якщо мене кудись взяти з собою, обов’язково поталанить. Єдина дружина, з якою ми разом майже півстоліття. Дві гарні доньки. Онуки-відмінники. В професійному плані теж все добре. Ще в студентські роки переміг на Всеукраїнській студентській олімпіаді з програмування. Керував і розробляв автоматизовану систему управління Південно-Українською АЕС. Ця система була прийнята в якості типової для будівництва АЕС в Міненерго СРСР. Захистив докторську дисертацію з інформаційних технологій, став професором, пройшов підготовку в США по проєктному менеджменту, отримав сертифікат найвищого рівня «А» Міжнародної асоціації управління проєктами, став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки, був прийнятий в Національну спілку письменників України. Керував багатьма масштабними проєктами (наприклад, створенням факультету інформаційних технологій в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка), розробив і впровадив ряд інформаційних систем, був на досить високих посадах в приватних компаніях, університетах, в органах влади. Видав 3 монографії, 3 збірки віршів, опублікував більше ніж 250 наукових праць, захистив близько 30 кандидатів і докторів наук. Відзначений державними нагородами.
Програміст. Вчений. Практик. Менеджер. Письменник. Чого ще бажати в професійному житті?
А от у моєму вірші «Страх» є такі рядки:
Роки минають, і міста.
Минає спокій і тривога.
Веде в незвідане дорога,
Жбурляє в вир моє життя.
Я вибираю без кінця
На шальках терезів майбутнє.
Вмикаю розум, слово путнє
З-за консультантського плеча.
Роботи вибір, чи житла,
Дружини, місця відпочинку,
Партнера, друга, іншу жінку,
Чи ресторану, чи кравця.
Але сам вибір – антураж?!
Процесом впливи проявляє.
Бо кожен лотерею має,
Та вже розіграний тираж.
«Страх», 2019 рік
І от мені дісталася лотерея, а з нею і розіграний тираж – Китай. Китайську Народну Республіку можна любити, можна не любити. Можна захоплюватися. Можна зневажати. Але незалежно від цього Китай був, є, і мабуть завжди буде однією з найбільш розвинених цивілізацій людства!!! Проживаючи в Україні, я міг тільки мріяти побувати в Китаї. І в 2018-2020 роках з різними делегаціями кілька разів відвідував цю незвичайну країну. А от жити й працювати в Китаї – це було за межами моїх мрій (я ж не знав, що тираж вже розіграний)! В 2022 році мене запросили на роботу в компанію Baosteel Engineering Technology Group Co., Ltd. найбільшої металургійної корпорації світу BAOWU на посаду технічного директора центру великих даних. Цей центр, окрім роботи по управлінню великими даними, отримав ще одне завдання, створити інтелектуальну систему інженерного менеджменту (ІСІМ). Знайшли під цей проєкт технічного директора – мене. І ось я в Китаї. Я в Шанхаї.
ЗНАЙОМСТВО З КИТАЄМ
Переліт. Готувалися до поїздки з моменту, коли почав працювати в компанії Baosteel Engineering Technology Group Co., Ltd. З 24 жовтня 2022 року. Керівництво компанії попередило – спочатку випробувальний термін і робота он-лайн по проєктуванню інтелектуальної системи інженерного менеджменту. Випробувальний термін закінчився. Все добре. Працюю он-лайн над системою. Мабуть, багато хто з моїх колег подумали що я обманюю, що працюю в китайській компанії. Проходять місяці, а я не їду, й не їду в Китай. В цей час ми з дружиною потихеньку збираємо речі і перевозимо їх в Словаччину, до дітей. Зразу прийняли рішення, що будемо летіти прямим рейсом з Відня (від Братислави, столиці Словаччини година їзди). Дуже довго готували і легалізували документи. Адже посольство Китаю в Україні не працює. Підключилися наші дітки, які постійно їздили по питанням легалізації моїх документів в Будапешт (найближча точка до Братислави – дозволялось легалізувати у Варшаві, Будапешті і Кишиневі).
Легалізували! Потім отримали у Братиславі робочу візу. Взяли квитки. Домовилися з директором HR-департаменту компанії (містером Су), щоб нас зустріли. Вилітаємо 29 листопада о 12 годині з Відня. 29 листопада ранком відкриваю електронну пошту – лист, що рейс скасований. Пропонують летіти з пересадкою в Амстердамі. Між рейсами 1,5 години. Дружина в паніці?! Адже ми не знаємо англійської мови. Чи знайдемо за 1,5 години свій рейс в Амстердамі, і чи встигнемо вилетіти на Шанхай? Зв’язуюсь з компанією. Теж рекомендують відкласти. Приймаю рішення – летимо! Виліт з Відня близько 11 години. Швиденько збираємось, виїжджаємо. Далі все, як по маслу. Рейс, пересадка, новий рейс. Без заминок, без проблем. Коли літак підлітав до Шанхаю, роздали анкети (без них в Китай не пустять). Заповнили. Згадав, була одна проблема. На обох рейсах годували поганенько. Спиртне – тільки вино і пиво. Оскільки дуже не люблю літати – коньячок, віскі чи горілка не завадили б.
Аеропорт. Знайомство з Китаєм розпочалось з аеропорту Pudong. Ми з дружиною не знаємо китайської мови (я вже писав, що не знаємо і англійської)?! Тому дивимося, куди йдуть пасажири нашого рейсу. Ага. Підходять до якихось терміналів і щось роблять. Підходимо. На терміналі картинка дівчини, яка показує, що необхідно прикласти паспорт до панелі. І як це зробити. Першою робить дружина. Міняється картинка на терміналі. Дівчина показує, що необхідно прикласти пальці до скельця. І як прикласти. Розуміємо, що треба здати відбитки пальців. Дружина виконує все, що показала дівчина. З щілинки з’являється листочок паперу з якимось написом. Все! Прикладаю свій паспорт. І о, диво. Зразу з’являється такий же листочок, як і в дружини. Догадуюсь. Вже був в Китаї раніше. Тут є інформація про мене. Відбитки пальців здавати не потрібно.
Йдемо далі. Черга, як ми зрозуміли, на паспортний контроль. Прямо перед нами вибігає поліцейський, і показує, що нам потрібно пройти далі. Йдемо. Там теж черга, але менша. Зрозуміли. Регулює потік пасажирів. Повільно рухаємось. Хвилин через 10 підходить наша черга. Першою йде дружина. Затримка. Кличе мене. Йду з цифровим перекладачем. Поліцейський показує, що в анкеті поле, де ми зупинимось (готель), не заповнене. Ми дійсно цього не знали. Через цифровий перекладач, який працює в оф-лайн режимі, пробуємо пояснити, що нас чекають і повезуть в готель, назву якого ми не знаємо. Поліцейський кличе старшого за званням. Той запитує, хто нас зустрічає. Показуємо на анкету. Старший йде до свого кабінету, комусь телефонує. Через 5 хвилин повертається. Ми стараємось пояснити йому, що нас там чекають. Він не слухає. Тільки махнув рукою – проходьте. Беремо анкети. Місце проживання заповнене його рукою.
Переходимо кордон Китайської Народної Республіки!!! На душі стало легше. Наступна задача – знайти речі. Величезний зал, майже без людей. Крутяться багажні ескалатори. Де наш? Шукаємо по номеру рейсу над ескалатором. Ага, ось, недалеко. Підходимо. Людей майже немає, хоча наш літак – Боїнг 777 був заповнений відсотків на 80. Мабуть, ми швидко пройшли паспортний контроль. Довжелезний, закручений вісімкою (а чи знаком безкінечності) ескалатор. Де ж валізи? Дивимось… Немає?! І тут в протилежному кінці «безкінечності» бачу – начебто вони. Йдемо назустріч руху. Наші! Забираємо. На душі стало ще легше. З здоровенними валізами та масивним ручним багажем йдемо до виходу. А тут знову – СТОП. Працівник аеропорту, який перед цим всіх пропускав без зупинок, направляє нас на автоматичну перевірку багажу. Ставимо на конвеєр. Багаж проходить через пристрій (мабуть рентген-апарат). Ніхто нам нічого не говорить. Забираємо і вилітаємо з зали. Ще легше… Шукаємо зустрічаючих. Обіцяли стояти з табличкою Teslia. Одночасно з дружиною в натовпі зустрічаючих побачили групу людей з моїм прізвищем. Ура! Тепер ми, хоч і безмовні, але вже не одні в цій країні. Кудись відлетіла думка «А що робити, якщо не зустрінуть?». Підходимо. Перекладачка – Поліна (для нас вона взяла собі наше ім’я), дуже симпатична китайська дівчина, вітається і представляє зустрічаючих – містер Су і його помічник Зенг. Кинувся обнімати містера Су, бо цілий рік з ним дуже продуктивно і навіть красиво (з безліччю смайликів) спілкувався. Хоч і не бачив, який він. Він сам по собі маленький, але дуже швидкий. Тут же вихоплює в мене ручний багаж і біжить. Я кидаюсь його доганяти, щоб відібрати як на мене важкувату для нього сумку (7 кг), а Зенг хватає валізи і тягне за нами. Дуже швидкий містер Су… Потім ще багато разів я в цьому пересвідчувався. Все робить швидко і професійно. Потім мені сказали, що відбір керівників в Китаї дуже серйозний. І якщо хтось став керівником – то тільки заслужено. Значить, він кращий за інших. От у нас би так…
Прилетіли без китайських грошей – юанів. Через перекладачку пояснили – потрібен обмінник. Знайшли відразу. Виявилось, обмін можна зробити через термінал. І курс обміну непоганий. Спробували – не дозволяє. Працівниця вибачилась, і направила на другий поверх. Там звичайний обмінник. Курс обміну – на 5 % гірший. Обміняли. Але при цьому прийшлось надати паспорт. Зафіксували мене в базі даних.
Пішли на стоянку. Містер Су і Оля, з ручним багажем. Я і Зенг з валізами. Перекладача – з поясненнями, що зараз будемо робити. Гарний, великий автомобіль. Всі і все помістилося. Поїхали.
Дорога. До готелю їхати годину. Навколо – велике місто. Але по трасі не таке вже й висотне. Шикарний автобан. Яким їдуть великі і сучасні автомобілі. Прилетіли з Словаччини, через Австрію. Там таких вишуканих автомобілів, як в Шанхаї, набагато менше. І оскільки було близько 12 години дня – без корків і тягучок. Багато електромобілів (номерні знаки зеленого кольору).
Розмови по дорозі: як долетіли, чи втомилися, як в Україні, чи все добре у дітей. Зразу доповів містеру Су, що приїхав не тільки працювати. Але й отримав завдання від Національної спілки письменників України – написати публіцистичну книгу про Китай. Перебуваючи в Китаї, постійно спілкуючись з різними верствами населення, можливо я знайду відповідь на питання – чим відрізняється Китай від України? Точніше, чим китайці відрізняються від українців. Чому Китай процвітає, а Україна за роки незалежності більше втратила, ніж придбала. І що нам потрібно змінити? Ні, не в політиці, не в економіці. А в людині. Що повинно бути в головах людей, щоб країна розвивалась. Гордість за країну? Можливо. Партійні лозунги? Так ми в Китаї жодного не бачили. Поліцейський контроль? Ми його поки що не відчули. Свобода слова? Навряд чи це є сильною стороною Китаю. Демократичні вибори? Смішно. Гроші? Ймовірно. Добробут сім’ї? Так. Одним словом, як потрібно впливати на суспільство, яким повинно бути суспільство, щоб країна процвітала? Відповідь на це питання – предмет моїх майбутніх досліджень! Знайду відповідь – буде книга!
Переглянув книги, які видані чи наявні в Україні про Китай. Ніхто не порушував цього питання. Жоден вітчизняний автор не працював в китайських компаніях. В основному – путівники по Китаю. Так що є шанс сказати своє слово.
У таких розмовах година пройшла непомітно.
Поселення. Ось і готель Баошань. Він мені якось не приглянувся. В попередніх поїздках були і шикарніші. Але кажуть – 4 зірочки. Нас поселили. При цьому все, що ми зробили – дали паспорти. Знову нас довго реєстрували. Мабуть, вносили в базу даних. Піднялись в номер. Занадто великий і дорогий. Ніяковіючи, попросили дешевший. Нам відповіли, що за добу вже оплатили. А завтра – куди хочете. Подивились інші номери. Знайшли. Дві кімнати. Між ним дверей немає. Є все інше. Навіть міні-кухонька. І шафи. Маючи дві великих валізи – саме те, що треба. В цілому – дорогувато. Як для українців. А як для працівника китайської компанії – то наче і ні. Оплатили за 5 днів.
Розмістилися. Отримали запрошення пообідати. Зенг повів в китайський ресторанчик (хоча ми вже знаємо, що в Шанхаї є й український). Всією компанією розмістились за традиційним круглим столом, в якому серединка обертається. Після недовгих обговорень, в якому взяли участь всі, крім нас з Олею, зробили замовлення. Містер Су запитав, яке спиртне ми питимемо. Я відповів – що візьму з нього приклад. На що він відповів, що на роботі, тому не питиме. Я підтвердив, що візьму з нього приклад. За обід особливо розповідати не буду. По-перше, тому що вже не пам’ятаю, що їли. Страв було багато. По друге, все рівно не знаю їхніх назв. І все смачне. І нічого такого, чого ми боялися, не було. А по-третє – смачно. А смак на папері не передати. Із цікавого – те, що Оля прихопила з дому вилочку. А я, викликаючи усмішки компанії, їв паличками (хоча тиждень перед тим вдома навчався, але не дуже успішно).
Закінчили обід. Мої ненастійливі спроби розрахуватися були зустрінуті з обуренням. Розраховувався Зенг. Розійшлися. Всі поїхали на роботу. Ми пішли в готель. І спати (фоном перших годин перебування в Китаї була втома. В літаку спали, але хіба це сон. Прилетіли в 5 годин ранку, за київським часом).
Юрій Тесля з дружиною Ольгою. Перше фото на китайській землі
Вечір. Вивчення району навколо готелю. Магазинчиків. З складнощами спілкування навіть через цифровий перекладач, який в потрібні моменти відмовлявся працювати, купили продукти для вечері. Не бачили жодного європейця. Людей на вулицях не більше ніж в Києві. На нас дивилися з цікавістю. Особливо на дружину – білявку. Але доброзичливо. Інколи усміхаючись.
Часто зустрічаються слова BAOWU і Baosteel. На будівлях, автобусах, клумбах з квітами, стелах. Навіть біля готелю прапор КНР і корпорації BAOWU. Перейнявся масштабом компанії, в якій я працюю!
Що найбільше вразило. Танці, аеробіка, спортивні вправи груп людей на вулиці під радіоприймач чи магнітофон. Навколо готелю побачили три такі групи. По 20-30 осіб. В основному жінки. Але є й чоловіки. Танцюють синхронно, красиво, в гарному темпі. Ми їх привітали, а вони нас.
Таким був перший день в Китаї.
День другий. Сніданок. Зранку йдемо в ресторан при готелі. Там «шведський стіл»! Хоч в Україні година ночі, але перед побаченим вибором страв сон проходить. Стараюсь набрати всього. Тарілка вже повна і важка. Дружина їсть виделкою (в ресторані є). Я їм паличками. Тому їм дуже довго. Все таке смачне. Попадає салат з перцю. Не їм. На десерт – диня, кавун і ще щось того ж типу. Після сніданку дуже хочеться спати. Але приходить лист – о 9:00 буде машина. Розпаковуємо валізи. Знаходимо найкращий костюм, краватку. Готові їхати. Спускаємось в хол. Нас чекають Поліна, Зенг і ще двоє робітників в синій уніформі. Виникає питання: а навіщо робітники? Речі вже тут. Підходимо. Поліна знайомить. Виявляється, двоє робітників в уніформі – це два керівники центру великих даних – містер Ву і містер Чао. В цьому центрі я буду працювати технічним директором. А синя уніформа – це корпоративна одежа в BAOWU (забігаючи наперед – я теж таку отримав). Раніше з ними я тільки по WeChat спілкувався.
WeChat є основним інструментом спілкування, оплати, розрахунків, здорового способу життя і ще багато, багато чого. Як на мене, WeChat – це Telegram, Дія, Гаманець, Перекладач, Крокомір і можливо ще щось, що я не знаю. Одним словом – оцифроване життя в Китаї.
Знайомство з компанією. Їдемо в офіс компанії хвилин 10. Піднімаємось на шостий поверх. Весь поверх займає центр великих даних. В пам’яті відразу спливла Південно-Українська АЕС, де я розпочинав трудову діяльність. Такий же поверх. Таке ж розміщення кімнат. Така ж курилка, яка була в нас. В ній ми обговорювали футбольні матчі. От тобі й на. Повернувся в молоді роки.
Показали моє робоче місце. В кабінеті ще сидить молода висока красива дівчина – Гуо. Пояснили, що це тимчасово. Потім мені виділять окремий кабінет. З’являється думка – а може й не треба?
У центрі все готове до зустрічі. Заходимо в кімнату для нарад. Знайомимось з керівниками відділів і служб центру. В костюмі, в краватці виглядаю, як сіра ворона (по кольору костюму). Всі в джемперах, сорочках, джинсах, в корпоративній уніформі (і навіщо я привіз чотири костюми?). Просять розповісти про себе. Розпочинаю підготовлену доповідь. І хвилин через 10 закінчую. Проблеми з перекладом. Точніше – з швидкістю перекладу. Якщо все розповідати про себе, про свій досвід, про свої погляди на проєкт – просидимо до ночі.
В мене ще з навчання в Інституті Економічного Розвитку в США є правило – тривалість робочих нарад не повинна перевищувати одну годину (так, був такий грант Всесвітнього Банку підготовки проєктних менеджерів для України). Для тих, хто думає, що я прибріхую, бо написав, що англійську мову не знаю доповідаю – на всіх заняттях був перекладач з англійської. А один викладач навіть був російськомовним.
Сказав найголовніше. Радий, що я працюю в такій потужній корпорації. Такі системи, як ІСІМ, створював в Україні. Надіюсь, що спільними зусиллями ми досягнемо успіху. Трішки покрасувався. Сказав, що якщо мої знання, мій досвід не потрібні – то і я компанії не потрібен. І саме головне. Додав, що планую написати книгу про Китай, про компанію, про роботу. Про людей, які створили Велику країну (я ж пам’ятаю, що писали про Китай у 1970-х роках в Радянському Союзі). За ці 10 хвилин вдалось донести до аудиторії речень 10-15. Потім були запитання. Про сім’ю. Чи в безпеці діти. Про книгу. Не тільки запитання, а й рекомендації (основою книги повинна бути історія Китаю). Про роботу. Все з гумором, усмішками, доброзичливістю! Під час наради зайшла керівниця компанії. Познайомились. Сказала, що мова не буде перепоною для роботи. Запросила на зустріч після моєї адаптації в центрі.
Нарада десь за годину закінчилася. Видали картку для безкоштовного обіду в їдальні. А дружині – одноразовий талончик. Пояснили, обідня перерва з 11:00 до 12:00. З 12:00 до 13:00 сон (перепрошую, відпочинок). А працюємо з 8:30 до 17:00. Виходить робочий день 6,5 години! Непогано! Є турбота про працівників в Китаї! Щоправда, це державна компанія. Як в приватних, не знаю.
Обід. Пішли в робітничу їдальню (термін радянських часів). Величезний зал. Довжина лінії роздачі страв – метрів 35-40. Різних страв – десятки. Черга до початку лінії – метрів 50. Ну, думаю, на годину (знову таки по аналогії з радянськими робітничими їдальнями). Але все не так. За лінією роздачі страв кілька десятків працівників їдальні. Швидкість роздачі – неймовірна. 50 метрів пройшли десь за 5 хвилин. І ось ми вже «біжимо» вздовж лінії роздачі страв. Треба швидко щось вхопити і рухатися далі. А як ти швидко вхопиш, коли прочитати, що воно таке, не можеш, а на вигляд важко визначити, що ж це таке. Хватаю на вид знайомі страви. Подрібнена на маленькі шматочки курочка, якийсь салат, суп з м’ясом, гриби. Хліба немає й близько. Хоча здоби лежать. На касі швидкість ще вища. Даю карточку для харчування, касир прикладає до касового терміналу – розраховано (може, чіпи на тарілках зі стравами?). Бачу, висвітилося 16 юанів (85 гривень). Вибираємо столик. Ложки для супу є. Виделок немає. Їмо паличками. Їмо довго. Особлива проблема – гриби. Вони в соусі. Беру здавлюю паличками – а вони вислизають. Мені здається, що всі на мене дивляться. А відступатися незручно. В кінці-кінців переміг. А от салат ні. Багато перцю.
Забігаючи наперед. Після багатьох відвідувань їдальні можу сказати, що, на відміну від радянських їдальнь, вибір багатий, їжа смачна і ситна, швидкість обслуговування космічна. Якби платив гроші – було б не дорого. І ще одне. В черзі бачив керівників. Всі мають рівні права. В кабінети їм їжу не розносять. Хіба що найвищим керівникам. І то сумнівно.
Зв’язок. Після обіду, в супроводі перекладачки, водія і помічника поїхали в телефонну компанію отримувати китайські sim-карти. Електронна черга. Чекали хвилин 10. Піднялись до менеджера. Сидить за комп’ютером. Довго розмовляв з помічником і перекладачкою. Видав листок з тарифами. Перекладачка пояснила. Вибрали собі тарифний план (обрали один на два номери, хвилини на дзвінки і гігабайти на інтернет спільні). Обрали номери. І знову реєстрація. Паспорти, фотографування, і… двічі зависав комп’ютер у менеджера. На все пішло години півтори – дві?! Менеджер поставив картки нам з дружиною в телефони. Перевірили. Все працює. Стало питання – як подивитись залишок хвилин. Виявилось – все не так просто. Потрібен спеціальний додаток, або через WeChat. Поставили дружині. Показали, в якому порядку натискувати клавіші (ціла процедура). Це зайняло ще хвилин 15. Я не знаю, як дружина, а я не запам’ятав. Думаю, потім з допомогою перекладачки розберемося.
Вечір. Вийшли з телефонної компанії близько 16 години (до речі, в Шанхаї зараз сонце сходить близько 7-ї години, а заходить близько 17-ї). На роботу вже йти пізно. Поїхали в готель. І знову – вчорашній маршрут. Вуличні танці. Магазинчики і кіоски. Майже без спілкування і вже з невеликими складнощами (ми ж уже досвідчені – цілу добу в Китаї) купили готову їжу. Взагалі-то про харчування – пропозиції продуктів, смачні запахи, велику кількість кафе і ларьків з готовою їжею треба говорити окремо. Але головні страви звичні для нас: смажена качка (по-пекінськи), відварна чи смажена курка, пельмені (виявилось, що пельмені – китайський національний продукт, а не російський). І багато-багато овочів і фруктів.
Ще раз звернули увагу на завантаженість вулиць транспортом. Туди-сюди снують велосипеди, моторолери. Всі на електричній тязі. Для них свої відділені від дороги смуги. Треба бути обережним при переході цих смуг. Не зупиняються. Вдень тягучок не було. Ввечері – невеликі. Менші ніж в Києві. Але це район Баошань. Думаю – в центрі тягучки більші. Ще побачимо. Почав рахувати кількість електромобілів. З ста легкових – 31 з зеленими номерами. Міські автобуси всі на електричній тязі!
Знову не бачили жодного європейця.
Прийшли в готель втомлені, але задоволені. Тим більше, попереду два вихідні. Є час для адаптації. В цей вечір ми навіть уявити не могли, які неприємності нас чекають на наступному тижні…
Але про це – в наступній статті.
ПІСЛЯМОВА
Ще до поїздки в Китай уява малювала картини про те, як нас зустрінуть. Де будемо жити? Де і в яких умовах я буду працювати? Які керівники? Які складнощі нас чекають в процесі легалізації – отримання виду на проживання? Навіть які вулиці, скільки на вулицях людей, як користуватися транспортом і т.п.? Минули перші дні перебування в Шанхаї. І замість уяви виникла реальність. Вона виявилась кращою, ніж я очікував. В першу чергу завдяки людям. Які б складні питання по ходу облаштування в Китаї не виникали, працівники різних установ все робили, щоб їх вирішити. Добросовісно, чемно, професійно. Навіть хвилюватися за це ми перестали.
Треба просто жити! Це те, що ми побачили з перших днів перебування в Китаї. В мене є гіпотеза. Суть її полягає в тому, що розвиток країни визначається не політичними чи економічними законами, що ці закони є лише наслідком того, яке відношення в людей до буття, до інших людей. По простому – що у них в головах. Якщо більшу частину свого часу люди думають не про вбивства, крадіжки, катастрофи, корупцію, зраду. Якщо в їхніх думках відсутні заздрість, зарозумілість, зверхність, ненависть, лінь. Якщо їхні думки спрямовані на те, щоб усміхнутися зустрічному, зробити комплімент колезі, виконати завдання керівника, похвалити підлеглого, заробити більше грошей, облаштувати краще житло, придбати автомобіль! Тоді країна буде розвиватися. І мені здається, Китай саме такий.
Маленький приклад. І в Україні, і в Китаї практично все можна купити в Інтернеті. І все доставляється додому. Зручно? Так. Але треба бути вдома, коли привезуть товар. А в Китаї все простіше. Привозиться товар, заноситься в під’їзд, і кладеться на підлогу (чисту). Все упаковано. Підписано номер квартири. Люди приходять з роботи і забирають свої покупки. А не чужі. Немає такої думки?
Є завжди вибір між двома крайнощами у відношенні до буття. А який він буде – залежить від СЛОВА. Від інформаційних впливів на людей. З боку влади, засобів масової інформації, педагогів, письменників. І в процесі щоденної взаємодії людей. В ці дні ми побачили, що китайське суспільство в значній мірі орієнтоване на працю, добро, увагу до інших, на позитивні несилові взаємодії (під цим терміном я розумію інформаційні впливи, спрямовані на створення позитивного світовідчуття у людей). Я не абсолютизую. Саме в значній мірі. І мені здається, що в КНР відносини між людьми закладаються не тільки і не скільки владою. Це закладено історично. А влада лише регулює впливи на людей заради того, щоб ці відносини були позитивними. Щоб країна розвивалася.
Це поки що гіпотеза. Не підтверджена, але й не заперечена. Я дуже хочу, щоб моя гіпотеза підтвердилась. Не заради Китаю, а заради України. В якій йде війна…
Не можу не повернутися до цієї теми. Перше. Яке відношення до нас, до українців в моїй компанії? Дуже добре! Вони нам співчувають. Турботливо запитували про дітей, про рідних. Друге. В інших місцях (готель, вулиця, магазини) нас запитували, звідки ми. Коли ми говоримо, що з України – теж співчуття. Кілька разів піднімали вгору палець і говорили «О, Україна». Один раз почули «путін – фе», з демонстрацією – великий палець вниз. Я боявся, що тут є російські телевізійні канали. Ні в готелі, ні вдома (ми вже живемо на орендованій квартирі) – немає. Але є англомовні. Таким чином на рівні звичайних людей відношення до України співчутливе і позитивне.
Але навіть не надійтесь, що Китай у війні підтримає Україну. Росію він тим більше не підтримає (тут розуміють – хто агресор). Наскільки я знаю, навіть в комп’ютерних іграх, створених в Китаї, нікого на смерть не вбивають (вбивають, але вбиті оживають). За ґрати – так. Виключити з гри – так. Але не можна когось позбавити життя!!! Тому, я думаю, Китай ніколи не підтримає країну, яка воює. Якщо країна хоче миру, хоче припинити війну, закликає до припинення вогню, до переговорів – Китай це підтримає.
І ще одне. Китай не ворог України. Читаю новину в інтернеті: «ворожий підрозділ вів розвідку з допомогою китайського дрона». У читача зразу виникне думка, що Китай проросійський. Ось вам негативний вплив на людей (надання інформації, яка формує негативне світовідчуття). І ні слова про те, що в Україні таких китайських дронів, мабуть, не менше. Запитайте волонтерів. Не держава Китай поставляла дрони. Їх купляли десь за кордоном (не обов’язково в Китаї) у вільному продажі і ввозили в обидві воюючі країни. Це не військові безпілотники. А звичайні, які ви також можете придбати для себе. Пишуть, що в ракетах китайські мікросхеми. Але не вказують, що ці мікросхеми можна придбати будь–де, бо вони широкого вжитку. І не пишуть, що в тих же ракетах багато деталей з Європи і США. І таких впливів, які цілеспрямовано і безпідставно формують негативне відношення українців до Китаю, в засобах масової інформації чимало.
Китаю вигідний мир. Китай пройшов важкий період становлення. Вже пройшов. Тепер це процвітаюча країна без насилля, революцій і війн. Саме тому Китай, на міжнародному рівні, пропагує несилові взаємодії. Мир, переговори, припинення вогню. І все заради торгівлі, бізнесу, процвітанню. І збереження життя людей.
І в нас війна рано чи пізно закінчиться. Закінчиться мирними переговорами. Війни завжди так закінчуються. Але чи станемо ми країною з несиловим суспільством, яке, як в Китаї, орієнтоване на працю, сім’ю, добробут, розвиток? Чи залишимось суспільством заполітизованим, в якому постійно йде пошук ворога? І багато-багато негативу в інформаційному впливі на людей. Не знаю. Але знаю одне. Якщо суспільство формуватимуть своїми впливами блогери, політики, журналісти, які будуть вишукувати негатив в житті заради своєї популярності чи грошей – добра, розвитку, процвітання не буде.
Ні, не вони повинні формувати суспільство розвитку. Священнослужителі? Так. Але не ті, хто став на службу владі чи грошам заради своєї особистої вигоди. Педагоги. Так. Але спочатку вони теж повинні бути захищені від негативних інформаційних впливів, щоб не тиражувати їх на учнів. Письменники? Так. Хто краще письменників проникне в душу людини, зросить своїми сльозами насіння людяності, добра, позитиву, емпатії, любові ради творення суспільства розвитку і добробуту. Роль Педагогів і Письменників в формуванні позитивних інформаційних впливів на людей визначальна. А значить і визначальною є їхня роль у створенні суспільства, яке побудує мирну, економічно розвинену, заможну Україну. І це повинно бути в основі стратегії розвитку України. Через формування позитивного суспільства – до процвітання в економіці і бездоганності в політиці.
Жаль, що цього не розуміють можновладці…
А негативом – кримінальними злочинами, корупцією, виробничою недбалістю чи непрофесійністю нехай займаються відповідні органи. Не в інформаційному просторі. А в тиші кабінетів чи на вулицях. Хочете боротися з негативом – йдіть працювати до цих органів чи допомагайте їм. А не викладайте негативні думки і видумки в інформаційний простір. Створюючи негатив у суспільстві.
Так, трішки пофантазував. Побудував ідеальну картину. Начебто моя гіпотеза вже підтвердилась?! В Китаї. Ну, не може бути суспільство ідеальним. Мабуть теж вистачає недоліків. Ще побачимо. Але, думаю, багато в чому я правий. І я дуже хочу, щоб Україна, за характером взаємодій в суспільстві, в своєму економічному розвитку і ролі на міжнародній арені взяла краще від створеного Китаєм!
Далі буде…
Юрій Тесля