Правда з полиновим присмаком

Колись на Євгена
Сверстюка справила сильне враження поема Миколи Вороного «Євшан-Зілля» про малого
сина половецького хана, який довго жив у неволі в Києві й забув, хто він є
насправді. Тільки понюхавши сухий полин, юнак усе згадує. Це і був момент
національної ідентифікації. Нова книжка Є. Сверстюка «Полинова правда», з’яву
якої відзначили в Києво-Могилянській академії, теж повертає почуття
національної ідентичності і справжності. «Бо в усі часи правда була спільною
мовою людей. Це начебто суперечить сказаному про політичну кон’юнктуру й
вигоду. Але вигода сезонна, а правда з її полиновим присмаком («правда очі
коле») залишається», – читаємо в авторській передмові.

Кожна презентація
Євгена Сверстюка зазвичай перетворюється на презентацію особистості. Було
багато охочих привітати автора з виходом «Полинової правди» – радник Посольства
Республіки Польща в Україні Ольга Гнатюк, голова експертної комісії з питань
захисту суспільної моралі Василь Костицький, студенти-могилянці. Михайлина
Коцюбинська передала для публічного виголошення свою статтю «Панове, де ваші
шпаги?!», що вийшла у газеті «День». Осип Зінкевич, засновник видавництва
«Смолоскип», зазначив, що поява кожної книжки Євгена Сверстюка – це святкова
подія. І вперше така подія сталася 1969 року, коли у «Смолоскипі» зважились
видати його рукопис «Собор у риштованні», пізніше видання статей, епістолярну
збірку-листування з Юрієм Луцьким. «Коли читаєш Сверстюка, маєш велику насолоду
від його стислого, енергійного, афористичного викладу. Бачте, кожна фраза тут
звучить як спресована до афоризму думка, це теж рідкісний дар, професійний», –
наголосив літературознавець Іван Дзюба.

У новій книжці
зібрані виступи українською й іноземною мовами, які, за словами пана Євгена,
«почалися ще задовго до того, коли вони мали би початися», тобто у час заборон
і підміни правди. Кожна промова за кордоном має свою біографію: які питання
ставилися після її виголошення, які атмосфера, слухачі. Наприклад, текст
привітання П’ятому Світовому Конгресові Вільних Українців у Нью-Йорку «Скарб
великої гідности» автор передав телефоном із Москви до Німеччини доктору Анні
Галі Горбач, а пізніше її виголосила присутня там дисидентка Оксана Мешко.
Попри широку географію виступів (адже вони читалися у Варшаві, Любліні, Лагті,
в Музеї Терору в Будапешті, Єврейському університеті в Єрусалимі, в Іллінойському
університеті, у Гарвардському університеті), мета залишалася завжди однією –
подати голос за прихованим світу краєм із його правдою і кривдами. За вміщеними
у книзі світлинами можна прослідкувати за «публічністю» Євгена Сверстюка –
ось він із тодішнім президентом Польщі Алєксандром Кваснєвським, а ось у
Лондоні на виставці Панаса Заливахи, а ще з лауреатом Нобелівської премії
Чеславом Мілашем, а тут про щось дискутує із Василем Баркою. Та найбільше
вражають перші дві світлини – з кримінальної справи 1972 року, а також
унікальний знімок, на якому фотограф зафіксував усіх гостей, які не боялися
спілкуватися з політичним в’язнем.

На презентації
пророкували довге майбутнє і популярність серед майбутніх читачів «Полинової
правди», адже теми, яких торкається автор, не втратять актуальності й через 200
років. На що Євген Сверстюк сумно пожартував: «Аби хоч зараз читали!»