“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
(ЗГАДУЮЧИ БУРЕМНІ ШІСТДЕСЯТІ РОКИ)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Шукати роботу в редакціях столичних видань підштовхнув мене дивний, щоб не сказати сумний випадок.
На Хрещатику я купив «Вечірній Київ». Цікаво все-таки, про що йдеться там? Який би з мене був журналіст, якби не брав до уваги це питання? Ось і окинув газету поглядом від назви до підпису редактора.
На останній шпальті було вміщено некролог: помер працівник журналу «Дніпро».
Мені стрельнуло в голову, що міг би запропонувати редакції свої скромні послуги.
Наївно?
Либонь, так.
Нетактовно?
Можливо.
Шукати свого місця там, де, скошена смертю, впала інша людина? Який це матиме вигляд з мого боку?
Але що вдієш, коли так улаштовано світ. Не я, то хтось інший неодмінно прийде на те місце. Має прийти. Не може ж воно бути порожнім, коли я безробітний. І мені всього-на-всього 21 рік!
Ще більше упевнився в правильності свого наміру, бо в редакції цього журналу працював поет Борис Олійник (здається, навіть заступником редактора), з яким я познайомився в НДР. У Вердері. Борис Олійник у складі делегації ЦК Комсомолу України приїздив у Групу радянських військ на території Німеччини, де я прослужив (без відпустки!) три з половиною роки – спочатку як курсант навчально-танкового батальйону, командир танку Т-54, потім і зовсім незвичний поворот, бо став складачем і навіть начальником друкарні дивізійної багатотиражки «На боевом посту», а наприкінці (у зв’язку з міжнародною напругою та затримкою демобілізації) опинився в Потсдамі у штаті редакції газети «Советская Армия», звідки, власне, й зумів тоді майнути на зустріч із літератором-земляком.
Ось і відвідаю тепер його! Нагадаю про себе…
Красива, як медаль, кольорова табличка з написом «Дніпро», прикріплена до монолітної стіни поруч з парадними дверима одного з ошатних будинків, які впритул, щільніше, ніж солдати в строю, стояли на Хрещатику, засвідчувала те, що саме тут і розташувалася потрібна мені редакція.
Знехтувавши ліфтом, як на крилах, крутими сходами піднявся на четвертий чи п’ятий поверх. Роззираючись по боках, опинився в коридорі з кількома дверима. А коли постукав та увійшов, з’ясувалося, що серед присутніх працівників чи, може, й авторів Бориса Олійника немає. Не застав.
Щоправда, була у мене його домашня адреса (у Вердері записав). І навіть телефон. Міг би піти й додому чи принаймні зателефонувати. Обіцяв же сприяти мені після повернення зі строкової служби.
Одначе, сказали, що Бориса Олійника немає і вдома.
А де, якщо не секрет?
Поїхав у відрядження…
Надовго?
На тиждень…
Щастить чоловікові: роз’їздився – то в Німеччину, то ще кудись. Але жаль, що не зміг зустрітися з ним! Говорити з іншими працівниками, нікого з яких я не знав, про те, чи є в редакції місце для мене, уже не випадало.
І все ж перший крок підштовхнув мене до наступного.
Не довго роздумуючи, вирішив податися в «Літературну Україну». Адже саме ця газета вмістила мій відгук з Німеччини на збірку поета-земляка Олекси Ющенка, який задля цього й надіслав її мені. (Може, сподівався, що в «Советской Армии» надрукують і його вірші. Але українські тексти там не проходять, хоч би й патріотичні. Тільки в перекладі російською мовою. ) А крім того, мав я і конкретне прізвище працівника «Літературної України», за підписом якого отримав подячного листа з редакці, – Станіслав Тельнюк.
З Хрещатика піднявшись угору, на вулицю Орджонікідзе (нині – Банкова), одразу ж за рогом опинився перед чудовим, схожим на палац, двоповерховим будинком з великими й масивними дверима, до яких вели кам’яні сходи, а також покаті заасфальтовані доріжки. Дві дошки при вході – російською та українською мовами – переконливо засвідчували, що це Спілка письменників Радянської України.
Ще більшої привабливості й справжньої казковості я виявив у середині палацу. Але роздивлятися не мав часу. Черговий при вході сказав, що редакція «Літературної України» на другому поверсі, як повернути ліворуч, і, сповнений якогось незвичайного відчуття, я вже піднімався сходами та простував коридором.
Відклавши папери, з-за столу назустріч підвівся високий, широкоплечий молодик. На окулярах. На моє привітання подав руку. Познайомились.
Я подякував йому за увагу, яку він виявив до мене, військовослужбовця, у своєму листі в Німеччину. А коли сказав про те, з чим прийшов до нього, Станіслав Тельнюк закурив і, затягнувшись димом, сказав, що в них місця, на жаль, немає. Це точно. Хоч десь у молодіжній пресі повинно бути.
– Поговори з Лупієм…
– З Олесем? – одразу ж ухопився я за це прізвище.
– Так. Він хлопець беручкий. Може, щось підкаже…
Я згадав, що з Олесем Лупієм познайомився трохи раніше і цілком випадково (усе в нашому житті відбувається начебто випадково, а виходить навпаки), коли склав останній екзамен. А звів мене з Олесем його ж земляк, хлопчина з Волині, філолог-заочник і молодий поет Іван К., що вже мав і власну, щойно видану збірочку.
Микола Вінграновський і Олесь Лупій
Після екзаменів ми втрьох сиділи за пляшкою вина, піднявшись аж на шістнадцятий поверх недавно збудованого готелю «Москва». (З радості, що перейшов на третій курс факультету журналістики заочного відділу рідного університету, пригощав хлопців я). Звідти, з відкритої тераси ресторану, ми оглядали центр міста. Який же він справді мальовничий! Частина Хрещатика, Головпоштамт і прилеглий до нього майдан Калініна (нині – Майдан Незалежності) з павутиною тролейбусних дротів. На майдані, як іграшкові, розверталися тролейбуси, беручи курс кудись у зворотному напрямку – туди, де на коні, як фігура на шахівниці, застиг кам’яний Богдан Хмельницький. Самого пам’ятника не було видно. Але ж він там. За плечима будинків. (Київ я знав кепсько). Ліворуч – навпроти пам’ятника – вивищувалася маківка Софійської дзвіниці.
І раптом мене осяяло. Рукою показав на сіру будівлю над самісіньким дніпровим схилом.
– А там що за дзот?
Хлопці засміялися.
То обком партії і ЦК Комсомолу!
Їй-Богу, схоже на дзот. Я – колишній танкіст. Недавно з армії, – відрекомендувався обом.
За склянкою сухого вина хлопці читали вірші. А я слухав захоплено. Сказав, що сам писав (солдатськими віршами двічі – 1960-го і 1961-го рр. – прорізався в столичному журналі «Вітчизна», звідки Олесь і запам’ятав моє прізвище), та потрапив у творчу кризу. Мабуть, подіяла армія. Російськомовне середовище, бо надрукуватися в армійській пресі рідною, українською – зась! Хоч українців там служить безліч: і рядових, і сержантів, і старшин, і офіцерів – до найвищого рівня.
Потім розмовляли про те, чому ж це так, що у самісінькому центрі Києва – столиці України – споруджено найвищий готель з назвою «Москва» (нині – «Київ»). Випадково? Ні. Хлопці заговорили, що нам, українцям, треба єднатися, гуртуватися. Гарна думка! Гурт – велика сила. Треба щось робити. Щоправда, конкретно ніхто нічого не пропонував…
Але що цікаво: саме тоді, 1963 року, поет і прозаїк Олесь Лупій почав писати роман «Герць». І саме ці актуальні мотиви, хоч і на іншому матеріалі, звучатимуть у його психологічно-драматичному творі. Цитую: «Я ж не хочу бути негідником. (…) А декому хочеться, щоб ми змолоду все бачили – й мовчали, все чули – й мовчали, все розуміли – й мовчали. Або навчилися брехати…»
Певна річ, ці рядки, як і сам твір, я прочитаю трохи згодом (роман буде завершено і видано в «Радянському письменнику» 1966 року). Через два роки Олесь напише і видасть новий роман, але зі співзвучною з попереднім і навіть короткою, мов постріл, назвою: «Грань»… Забігаючи наперед, скажу: станеться так, що якраз до роману «Грань» після його виходу в світ несподівано буду причетним і я.
У який спосіб?
Але про це – далі..
А поки що про таке я не міг сам навіть підозрювати. Ні тоді, як сидів із Олесем та його земляком за склянкою вина. Ні тепер, у редакції «Літературної України», де почув благословенне (бо з надією на працевлаштування!) прізвище: Лупій.
У всякому разі Олесь не повинен відмовити мені влаштуватися на роботу, якщо тільки є така змога. Саме ця думка зануртувала в моїй голові. Після ресторану я навіть заночував у нього вдома, на Білоруській вулиці, бо не мав більше куди поткнутися. (Одну ніч перебув на залізничному вокзалі.) Зі студентського гуртожитку мене виписали. (Тепер я не прописаний ніде, хоч який просторий, неосяжний СРСР!) Без прописки ж не візьмуть у жоден готель, якби навіть звернувся туди, навпаки, ще накличу на себе підозру. Цього мені бракувало. Олесь, виявляється, був одружений, щойно отримав однокімнатну квартиру. Але дружина Леся поїхала до батьків у Пирятин. І просто на підлозі, розстеливши ковдри та простирадла, ми з товаришем спали покотом, гомоніли до глибокої ночі…
Я спитав Тельнюка:
– А де ж Олесь?
– У друкарні. – Станіслав смачно затягся тютюновим димом і, випустивши його, ніби з димаря, уточнив: – Це – «Київська правда». Навпроти оперного театру. – На аркуші паперу він написав адресу.
Не зволікаючи, з портфелем у руці (все, що я взяв із батьківського дому, з райцентру Ромен на Сумщині) побіг туди, на вулицю Леніна (нині – Богдана Хмельницького)..
Відчув, як мене щось наче підштовхувало в спину.
Ось і прохідна. Та ба! Тут вимагають перепустку.
І як же я забув про це?
Особа, що сиділа на прохідній, видалася мені в цю хвилину, мабуть, чи не найпершою серйозною перешкодою на шляху до омріяної мети. Так, найпершою. Але чи такою вже неприступною, щоб її не можна було взяти, подолати?
Навчений хоч і невеликим, а все ж певним життєвим досвідом, я зосередився. Щиро кажучи, допомогли армійські навички, ще зовсім свіжі в пам’яті. Я рішуче і впевнено подався вперед. Тільки вперед!
Побачивши затиснутий у руці папірець з адресою, що її дав мені Станіслав Тельнюк, особа на прохідній навіть оком не моргнула. Не встигла.
Здається, я щось енергійно, впевнено сказав їй.
Що саме? Тепер не пригадую.
Ще кілька кроків і вже був у складальному цеху. Він мені нагадав армійську друкарню. І той самий специфічний свинцево-цинковий дух.
Почувши мій голос, Олесь відірвався від газетної сторінки.
– Ти?
– Як бачиш…
– Трапилося щось?
– Ні, нічого.
– А проскочив як?
– Дуже просто, – сказав я з переможним виглядом на обличчі.
Тут іноді вахтери і своїх не пропускають без посвідки, – зауважив Олесь, на що я засміявся і відповів:
– Вважай, що я маю посвідку!
Лупій глянув на мене здивовано. Може, подумав про свій роман, у якому, до речі, так само відбувалися подібні перипетії.
– Яку посвідку?
– Чарівну! – випалив я. – З нею куди хочеш потраплю…
І розповів йому, чого прийшов.
Олесь пообіцяв допомогти…
Ми домовилися зустрітись наступного дня об 11-й ранку. Біля того ж таки сірого «дзоту», який бачили з майданчика шістнадцятого поверху готелю «Москва». Тільки тепер, навпаки, «дзот» перетворився на високу фортецю з міцними, неприступними стінами і загородженнями у вигляді масивних колон перед ними…
Перш ніж зайти на розмову в ЦК, я вкотре обмірковував, що маю сказати. А водночас прикидав і те, про що можуть спитати…
У роздумах не завважив, як з’явився Олесь.
Він був не сам, а з парубійком років тридцяти. Але вже з помітною лисиною. З випуклим чолом. На окулярах. Мабуть, це і робило його дорослішим. У манері дивитися на людей трохи розсіяно і навіть зверхньо одразу вгадувався комсомольський функціонер. Ну, що там для нього я, двадцятиоднорічний! Навіть якщо позаду в мене пройдене пекло…
Зібравшись із духом і зосередившись, я приготувався до найгіршого.
Тим часом Олесь познайомив нас.
– Іван Драч…
Я був приємно заскочений.
– Той самий, поет?
Олесь усміхнувся.
Той самий…
Проте Іван Драч мене вже, здається, й не бачив, думаючи про щось своє. Ось тобі й комсомольський функціонер! Мої думки раптом сплуталися, а зосередженість як вітром здуло. Виходить, і Драч у ЦК? Чого б це? Я – в пошуках роботи. А він? За вказівками, чи що? Згадалося, що читав його лише дещо. І то в російських перекладах. Здається, в «Литературной газете», хоч, може, і в «Комсомольской правде». (Українська преса до мене не доходила). Більше я читав і чув про нього, поета, який поряд чи паралельно з Андрієм Вознесенським та Євгеном Євтушенком був в авангарді сучасної молодої поезії. Писав незвичні досі «бунтівливі» (з підтекстом) вірші… Ні, вирішив я, певне, Драч у ЦК – з повинною, каяттям. Адже каявся Євген Євтушенко на пленумі Спілки письменників СРСР, коли його притисли за «Автобіографію рано постарілої молодої людини», вміщену у французькій газеті «Експрес», а потім і за інтерв’ю, дане західнонімецькій «Die Welt». Ще була стаття в «Комсомольской правде» – «Хлестаковщина»… Як це непристойно: виступати в авангарді, заявляти, писати про одне, а потім – каятися, вносячи сум’яття в душу – собі й іншим. Чи не краще вже обрану справу робити мовчки: без гучних заяв і навіть розголошень того, що намислив. Робити поволі, крок за кроком, але впевнено. У народі кажуть: «Тихше їдеш – далі будеш». Бо коли в Москві стрижуть нігті, у Києві різатимуть пальці. І не поздоровиться тому, хто звідси апелюватиме до зореносної. Це треба добре затямити…
Хитромудра, масивна, як шафа, дерев’яна вертушка підхопила по черзі кожного з нас і буквально виштовхнула у спину перед міліціонером, що стояв біля столика, перевіряючи документи.
З документом у мене було все гаразд. Я показав партквиток (у партію прийняли мене в армії) і вслід за Драчем та Лупієм піднімався широкими мармуровими сходами, посередині яких лежала довга яскрава доріжка, закріплена тонкими мідними прутиками до кожної з приступок. Перший, другий поверх… На повороті до третього коридор – від підлоги до стелі – з обох боків перегороджено штучними стінами, за якими, одначе, вгадувалось якесь таємниче життя.
На моє здивування Олесь пояснив, що це і є обком партії. А до ЦК Комсомолу треба було рухатися ще вище.
Прилаштувалися хлопці під самісінькими небесами!
Щоб добре видно було, хто з нас як живе і чим дихає…
З такої верхотури, мабуть, легше робити й подальшу кар’єру.
Нарешті ми опинилися на потрібному поверсі в довгому, як вулиця, коридорі. В довгому, ще й вигнутому підковою. Хоч би й хотів, то з кінця в кінець його все-одно проглянути не зміг би. А під ногами лежала та ж таки м’яка доріжка. І з кінця в кінець – двері, двері, двері. Усі на один копил. Хіба що під різними номерами.
Поки я з незвички роззирався туди й сюди, Іван Драч уже зник з моїх очей. Напевне, пірнув у якийсь кабінет.
Олесь Лупій відчинив двері під номером 344, і за столом я побачив доволі симпатичного чорнявого чоловіка. Це був завсектором комсомольсько-молодіжної преси Возіанов Віталій Іванович. Тепер моя доля була в його руках.
Олесь пішов, а я… не повірив, що все для мене складається так щасливо. Але ж це дійсність! Не вигадка. Не сон…
Йшлося про те, щоб влаштуватися на роботу в редакцію «Молоді України». Подумати тільки: газета, в якій я надрукувався ще до служби в армії (тоді працював у районці). Спочатку – вірші, а потім і робсількорівський рейд про збирання (чи не збирання) кукурудзи. То був критичний матеріал. Тепер ось працюватиму в штаті редакції. Отаке щастя! Місце є. (Мені навіть дали завдання у відділі робітничої молоді). Але ж я не киянин. І не маю прописки, навіть тимчасової. А без прописки (вказівка того ж таки ЦК Комсомолу! Чи не дворушники?) працевлаштувати зась. От лихо!.. Коло замкнулося.
Та сталося так, що, побувавши в редакції газети «Молодь України» і порозмовлявши з редактором Іваном Даниловичем Семенцем, я вирішив звернутися до редакції газети «Радянська Україна», яку передплачував мій батько. Передплачувати пресу – як засіб ідеологічного виховання – зобов’язували виключно всіх, особливо ж інтелігенцію. Мій батько, фельдшер, працював на станції швидкої медичної допомоги. (Я хотів надрукувати в «Радянській Україні» репортаж, написаний на замовлення «Молоді України»). І ось тут натрапив на іншого, справді відповідального редактора – Юрія Володимировича Зарубу. (До речі, він був одного року народження, як і мій батько, і майже того ж дня). Його не цікавила моя прописка, а насамперед мої журналістські здібності. Юрій Володимирович, і сам обійнявши посаду буквально за кілька місяців до цього, набирав молодих перспективних працівників. На першій же нараді з колективом, серед якого – сивочолі ветерани, він заявив буквально таке:
– Я не буду працювати на ЦК!
А коли ошелешений його словами, після гробової тиші один із членів редколегії нарешті поцікавився «Як це розуміти? Ми ж все-таки орган ЦК», Заруба чітко пояснив:
– А розуміти це треба так. ЦК хоче, щоб у газеті були зобов’язання й рапорти про їх виконання. Щоб у кожному номері йшлося про підготовку і хід сівби, про жнива і хлібозаготівлю… Про вугілля й метал… Так? Так. А чи цікаво це для сотень тисяч читачів? Хіба ми з вами читаємо в газеті такі матеріали?.. Ні, не читаємо. Тож не треба обманювати самих себе. Як і всі нормальні люди, ми шукаємо щось для розуму і для душі… Так? Так. Газета має бути цікавою. Вона повинна читатися, а не служити обгорткою або, пробачте, підсобним матеріалом у туалеті… Я маю намір працювати не на ЦК, а на читача. І вимагатиму цього від усіх, хто згоден і здатен працювати зі мною…
Ні, Заруба формально не належав до когорти «шістдесятників». У «Радянську Україну» працювати потрапив з відділу преси Міністерства закордонних справ УРСР, звісно, декоративного. Явище «шістдесятники» у зв’язку з розвінчанням культу особи Сталіна зануртувало ж тоді в широких колах української людності, а не тільки серед письменників. Отож Юрій Володимирович з великою симпатією ставився до них. Недарма на зустріч із творчим колективом редакції було запрошено талановитого Григора Тютюнника, який тільки-но опинився в Києві, надрукувавши в газеті «Літературна Україна» та журналі «Дніпро» свої перші новели…
Мені дали місячний іспитовий термін. і я успішно витримав його. За телеграмою групи колгоспників поїхав на свою Сумщину (і навіть у рідний Роменський район, де партійні чиновники, намагаючись відзначитись, вислужитися перед ЦК, учинили очевидне безглуздя: з метою зміцненння одного колгоспу успішим, на їхню думку, головою, завдали розгардіяшу іншому господарству). Мою першу критичну кореспонденцію «Голова зник…» відзначили на редакційній літучці і вивісили на Дошку кращих матеріалів!..
І тут я одразу подумав (бо мав підставу) про Олеся Лупія. Коли б не він і не його вчасна підтримка, чи прослався б мені цей майже тріумфальний шлях у журналістику? Та ще в столиці! Так, я став працювати у редакції газети «Радянська Україна», за тодішнім визначенням, у відділі листів трудящих. Люди більше вірили журналістам, аніж ЦК партії. Тож і доводилося виїздити у відрядження за їхніми листами, телеграмами, телефонними дзвінками, скаргами, сигналами з усіх кінців України. І писати правду. Тільки правду. Ось назви моїх друкованих матеріалів: «Голова зник…», «Попелюшка», «Грім на зелений ліс», «Урок на межі», «Дірка в талоні», «Тернисті шляхи питної води», «Нянь не приймати…», «І спитати нема в кого…» тощо, тощо.
У вирі цієї творчої діяльності, водночас заочно закінчуючи перерване службою в армії навчання на факультеті журналістики в Київському університеті, не забував я і свого благодійника, час від часу зустрічався з Олесем Лупієм у Спілці письменників. Не проминув привітати його з виходом роману «Герць». І цього ж таки 1966 року, завдяки редактору Петрові Засенку, у видавництві «Молодь» я дебютував поетичною збіркою «Ромен-цвіт», якій порадів Олесь. У збірці був вірш «Соняшники» з такими рядками: «Шляхи… Шляхи… Кругом… Кругом…/А ноги не ідуть…/ Ми всім, усім б’ємо чолом, / А нас у чола б’ють…». Олесь Лупій привітав мене зі збіркою, зокрема відзначив і вірш «Соняшники».
Та через кілька років, читаючи свіжу редакційну пошту (щодня ціла гора листів!), несподівано для себе я тримав у руках …відгук на новий роман Олеся Лупія «Грань». Роман вийшов 1968-го. А наступного, 1969-го побачив світ у видавництві «Молода Україна» (Торонто – Нью-Йорк). Справді, побачив світ! Аж за океаном, а не тільки в Києві. Щоправда, сам автор про це не знав. Тим більше нічого не відав я.
І відгук на роман надійшов не з-за океану. Ні, зі Львова!
Мені довелося кілька разів перечитати написане. Вразило те, що це був не простий читацький лист. Як правило, передплатники, читачі скаржились на безлад, який твориться повсюди, згори до низу, одверто висловлювали також і свою думку про матеріали, надруковані в газеті (траплялося, що й на мої власні). Це нормально. Це їхнє право. Але ні, це була стаття про роман Олеся Лупія «Грань».
Не вдаватимусь до переказу художньо відтворених драматичних подій, які відбувалися в шістдесяті роки так званого мирного соціалістичного будівництва (та й раніше, у п’ятдесяті чи навіть повоєнні сорокові) на території любої автору Львівщини (головний герой – молодий енергетик, патріот). Проте зазначу, що Олесь дуже добре знав життя. До дрібниць. І не намагався втрапити на «золоту жилу» соцреалізму, за яку його щедро винагородили б власть імущі.
Та ось цей відгук. Ця стаття. При всьому тому, що роман пройшов крізь пильну радянську цензуру, там проскочити не так просто.
Одразу подумалось: «Чому ж тоді адресовано не в редакцію газети «Літературна Україна», де вміщують такі матеріали? Іноді з різними точками зору.» Ні, в автора був зовсім інший намір, у повному розумінні слова – донос у найголовнішу партійну газету Республіки (адже орган ЦК Компартії України і Президії Верховної Ради УРСР, то негайно вживуть відповідних заходів: покарають!)
І що цікаво, автор замість свого справжнього прізвища просив поставити псевдонім: Гринь. (Гринь Горішний – головна дійова особа твору.) Овва! За час моєї роботи у відділі листів такого підступного удару ще не було.
Як тут бути? Не звідомити автора, щоб не завдати йому болю? Як письменник, Олесь працював чесно, цілеспрямовано, проте без реклами навколо свого імені. Тоді що робити з цим листом? Відповісти? Пошма-тувати? Те, що лист уже зареєстровано, не така велика біда. А втім, щокварталу заввідділом листів мусить давати ЦК письмовий тематичний огляд-звіт. Крім того, у відділ систематично навідується представник КДБ, щоб особисто переглянути редакційну пошту. Може, на це й розраховував так званий Гринь?
Не зволікаючи, я вирішив зателефонувати Лупієві.
– Негайно приїзди!
Редакція містилася на третьому поверсі комбінату преси з однойменною назвою «Радянська Україна». Вікна відділу листів виходили на завод «Більшовик» з незмінними трубами, з яких валив густий дим. Станція метро теж «Більшовик» (нині – «Шулявська».)
– А що сталося? – здивувався Олесь.
І це запитання вмить нагадало мені те, як він був здивований моєю несподіваною появою в друкарні «Київської правди», коли я буквально влетів у складальний цех, шукаючи в нього підтримки, допомоги працевлаштуватися в Києві.
– Приїзди, не відкладай. Сам побачиш!
І Олесь, відчувши нагальність мого звідомлення, приїхав…
Значно пізніше – в 1993-му – 2005-му роках, уже в час вибореної незалежності України, мені випаде працювати з Олесем Лупієм пліч-о-пліч. Він – відповідальний секретар Національної спілки письменників України, я – відповідальний секретар та заступник голови Київської організації НСПУ. Хоч і в різних кабінетах, але під одним спільним дахом і на одному поверсі. (Мабуть, не без його відома і запропонували мені працювати у Спілці, про що я ніколи навіть не мріяв!) Збори, засідання, обговорення тієї чи іншої проблеми, питання. Скільки було влаштовано і спільно проведено значних громадсько-політичних заходів! Ясна річ, це окрема велика й глибока тема. Та в кого ж мені було повчитися, на кого рівнятися, як не на того ж таки Олеся Васильовича? У вирі важливих громадсько-політичних подій, може б, і забулося те, як ми колись, вважай, на самому початку, в пору відчайдушної молодості (він лише на два роки старший від мене), дуже добре, воістину по-нашому, по-українському, сказати б, по-козацькому допомогли, посприяли один одному.
Та якось (навіть забув, з якої саме нагоди) небагатослівний, більше мовчазний, задумливий Олесь Васильович (я тоді не знав, що він – з багатодітної репресованої родини) у товариському колі, за келишком вина і в присутності голови НСПУ Юрія Михайловича Мушкетика та інших спілчанських працівників, які, звісно ж, ні про що не здогадувались, сам порушив цю нашу таємницю. Я тільки мовчки усміхнувся і кивнув головою, підтвердивши те, що сказав Олесь.
Але чи ця тема стосується виключно тільки нас двох? Мабуть, ні, є нагальна потреба взяти її ширше і глибше…
А коли вже не стало Олеся Лупія, його дружина, Леся Степанівна, впорядковуючи домашній архів письменника, лауреата Шевченківської премії, знайшла запис у блокнотику, хоч і дрібним почерком, але як зарубки на дереві. Сповідуючи християнські цінності, він і тут стримав свої емоції, зафіксувавши всього-на-всього факт гріхопадіння іншої людини: «Новицький Григорій Христофорович, директор Львівського бібколектора. Написав статтю на роман «Грань» до «Радянської України». Суцільні звинувачення! Просив поставити псевдонім Гринь. Цей лист передав мені О. Шугай, який тоді працював у газеті. Подяка йому велика, що вчасно захистив мене у ті важкі роки».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.