Василь Бондар. «Онук мамонта»

“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023

Закінчення. Початок див.  https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-bondar-onuk-mamonta-spohad-pro-ivana-dracha/

https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-bondar-onuk-mamonta/

СПОГАД ПРО ІВАНА ДРАЧА

«31.07.2010, Теліжинці. Під вечір зателефонував Драчеві, спитав, скільки днів він ще буде в селі, а він: «Хто це?» Я назвався. «А ми оце сидимо ось із Павлом Петровичем, згадували Вас не раз…» «Я за п’ять хвилин прискочу…» «Будем раді». На велосипед і – за п’ять хвилин біля ошатної калини при хвіртці. Вони сиділи на веранді. «Який проворний! – підвівся Іван Федорович, подав руку. – В нього ж “Мерседес”!» – «Так, у бугаївських родичів щоразу під кінець липня позичаю…» Їхня розмова уже завершувалась (як сказав Білокінь, годину тому прийшов). «Отак, бач, ми балакаєм-балакаєм, а він узяв та й зробив», – схвальний жест у бік Павла. «А я щороку його підштрикував, як і Ви мене, – кажу Драчеві. – Бо він же стільки матеріалу зібрав за роки, два музеї створив: як же це я буду перебирати в нього!.. І слава Богу, що є вже нарешті…» «Ми Ваші всі зауваження й пропозиції врахували», – Павло мені. Драч своїх додав, зокрема: перелік людей, які відвідували село (Олесь Гончар, Джеймс Мейс, Ригар Барадулін, Володимир Бровченко, Дмитро Іванов…; вірші цих поетів про Теліжинці). «Добре було б якомога більше інформації дошукатись про поета Івана Говáра… Хто знає?» – прізвище цього поета-самоука Драч уперто наголошує на другому складі, хоча мама мої казали: Гóвар або Гóварів. Більше двох віршів його, та й то неповних, навряд чи хто пригадає. От що значить – слово не записане. Не записали – пропало.

Ще Драч розказував про свою педагогічну практику (три місяці) у Дзвенячому (рідне село Павлове), коли не вступив на факультет журналістики КДУ в 1954 році («П’ять іспитів склав на “відмінно”, а по географії поставили “добре”, бо якусь там гірську вершину у Південній Америці принизив на двісті метрів») – наймав хатину, ходив із Теліжинець пішки, через поля. Дорогу кам’яну до Михайлівки лиш у 80-их роках поклали.

«Як риболовля?» – питаю, знаючи його головну пристрасть у селі. «Тільки сьогодні почало брати. Карасики невеличкі». Ще розказував, що в п’ятницю човном удвох з Іваном Драчем-молодшим аж до Тарасової липи гребли: показував внукові, кудою прадід Федір на роботу ходив. Тут і я виправдався, що в перше своє літо казав Драчеві, ніби ми аж з Погребищини до Кучера пливли навимашки: пам’ять зраджує – то ми човнами пливли, неблизька відстань.

Драч запропонував повечеряти, але ми відмовились, бо вже, а от від кавуна – ні, не відмовимось… «Та він же нашпигований цією хімією», – примружив око І.Ф. Кавун був величезний, як двовідровий баняк. І шкура товстеленна, у два пальці, що я пожалів господаря й сам узявся нарізати скибок. Невістка відмовилась і малий відмовився, бо взявся читати. «Любить читати?» – запитав Павло Петрович. «Ні, – сказав твердо Драч. – Він не випадає зі свого покоління». З’їли хто дві, хто три скибки. І.Ф. показав на наші три тарілки із лушпайками: «Оце якби нас трьох напитували десь на роботу, то мене першого забракували б, Павла Петровича другого, а Василя Васильовича взяли б – он як він вигриз!; як їсть – так і працює…» «Селянська натура, – посміхаюсь Драчеві. – Куди дінешся…»

Я взяв у Драча книгу «Оратівський край» – до вівторка. «Хоч на всі віки», – махнув він рукою. Книгу подарували йому недавно у Правилівці, куди його запросили Ніна Гнатюк і Ганна Секрет на «фестиваль борщу».

Й остання наша здибанка у селі. Запис 26 липня 2013 року.

«Ми зустрілись на переломі холоду до тепла. Вчора три з гаком години я провів з Іваном Драчем. «Біленький, біленький…» – цими словами він зустрів мене на ґанку своєї оселі (на вулиці, для жарту сказати, 60-річчя Жовтня, колишній голова Руху живе). Він зранку разом із своєю опікуншею в селі Марією Василівною Бачинською рибалив, піймавши аж дві плітки, а вона вісім, то тепер замовив юшку на вечерю з Бондарем. Приїхав, точніше, привезли його разом з дружиною, дочкою і внуком Іваном, здається. Ще в суботу. Всі побули день-два та й поїхали, а він відпочиває, з родичами зустрічається, Павло Петрович навідувався, завтра Павлюк зранку демонструватиме майстер-клас вудіння карасів… «Пишите щось?» – питаю обережно. «Та таке щось, дрібне… про Сосюру ось написав, ніяк не можу завершити. Цього ж ніхто не знав досі, що вірш “Любіть Україну” його заставив Сталін написати. Як? А от так, що під час війни Сосюра як лауреат сталінської премії почав надокучати генсекові листами про те, як визволити Україну від німців. Сталін і пожалівся якось Ворошилову: заткніть йому рота – що він таку ху…ю несе! хай він краще пише вірші про любов до України… Потім, правда, коли прочитав переклад Прокоф’єва, то дав команду фас цькувати поета. Отака невідома правда».

Він запросив мене в хату, а сам пішов за юшкою. Я розглядав наокіл: фактично нічого не змінилось звідтоді, як я заходив – років шість-сім тому. Хіба нові книги деякі, що вийшли в останні роки. Одну мені подарував: видавництво «Фоліо» торік пустило у світ чергову книгу в серії «Знамениті українці» про Драча – автор «Мишко Загребельний», як мовив І.Ф.

Тетіїв, 15 січня 1984 року, літературний вечір Івана Драча. Зліва направо: Петро Перебийніс, Захар Гончарук, Михайло Шевченко, Дмитро Білоус, Анатолій Ткаченко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Кравчук, Галина Карклінь, Микола Жулинський, Володимир Бровченко

На полиці-етажерці багатотомні видання Льва Толстого, Достоєвського, 4-5 томи Олега Чорногуза, «Кобзар»… Цілий стос товстелезного кучмівського російськомовного видання «Слово». Багато окремих видань. На столі українське видання в суперобкладинці Альбера Камю, розкішний том «Української міфології». І білі, може, й сьогодні писані аркуші паперу: на одному вірш «Лежатий час» («Годинник іде. Коли тільки лежить…»), іще не дописаний, бо всього 3-4 строфи; на другому дитячий вірш «Жаби», я переписав перші три строфи: «Жабка вийшла і питає: – Де Маруся? – А немає. Друга вийшла зокрема. – Де? – питає. – А нема. – Ти чого приїхав, діду? Нема внучки ані сліду…» Про дитячі вірші я запитав його потім, адже він ніколи не видавав для дітей: «Так-десь-колись-якийсь написався, а це хочу внучці присвятити, Мартусі. Кажу бабі: я напишу, а ти шукай гроші видати…» – у Драчів троє внуків: два від Максима з першого та другого шлюбу, старший 15-річний Іван живе в Україні, а другий у Чехії, як і Мар’янина доня.

У світлиці на стінах рельєфні картини невідомих художників, ікона Божої матері в мідній оправі без рамки, чиєсь полотно з видом храму Андрія Первозваного у Києві, портрет маленького Максима, обрамлений вишитим хрестиком червоно-чорних кольорів (тернопільських) рушником.

Юшку в алюмінієвій каструльці принесла Бачинська. Зварену рибу (пару карасиків, дрібненькі пліточки і зовсім мізерні, як мізиній палець, окунці) виклали окремо в миску. Я приніс літровку оболонського пива і тараню з Волги – розказував поетові про музичну родину свого брата. А ще як давно бачене та ще давніше споживане виніс на ґанок у таці І.Ф. червоних варених раків: «Беріть до пива – я вже їх наївся. Не думайте, що сам зловив – це ось у середу на нашому базарчику коло школи купив у хлопців». Звичайно, я допався. Не всі потрощив, решту мені Драч загорнув у целофанку – їх я пізно ввечері передарував у Бугаївку (потемки мене одвідали Юля з Олегом). Драч хліба чорного нарізав, лиштву сала поклав і ножем до тарілки покраяв, ковбаси – ми до неї й не доторкнулись. Як і до миски свіжих помідорів. Взагалі господар майже не їв, випив склянку пива, подужав півмиски юшки і поклав ложку. «Юшка – клас!» – підняв я великого пальця. «Ви скажіть це Марії Василівні». Проїжджав якийсь чоловік червоною легковкою, призупинився: «Добрий день, Іване Федоровичу!»; заглянув Вітя Миколаєнко, з дволітровим слоїчком молока: «Смачного, Іване Федоровичу!»; проходила гарна молодиця Тетяна: «Який улов сьогодні, Іване Федоровичу?..» І він обзивається, не встаючи з-за столу: «Доброго здоров’я!.. Дякую!.. Слава Богу!..», а з останньою ще й пожартував по-дядьківськи: «Іди, ми тебе почастуємо раком, Таню!..»

Хазяйка за ним добре доглядає, хоч він таки безсердечно псує харчі. «Іване Федоровичу, тут ось вареники з утробою уже четвертий день лежать – викинути?» «Викидайте», – погоджується він. «Бо з сиром я ще вчора викинула. А каструлю борщу – вилити?» «Вилийте». «І ось ще цілий батон зацвів…» «Та викидайте все, що вважаєте…» «Нє-е, я Вам показую, щоб Ви потім не шукали».

«Я помірно зараз харчуюсь, – кажу Драчеві, – то можу впитися». «Та не смішіть людей – щоб від пива такий чоловік впився. Це ж небагато. Я собі маю за норму кожного дня до обіду випити п’ятдесят грам». Пляшку пива я потихеньку із раками, салом і вареною рибою вицмулив сам. Драч дістав ще й свою півлітровку, я налив йому, але він до кінця нашого застілля так і не пригубив.

Поривався розповідати в якісь затяжні паузи про те, як топився тут у дитинстві чи про хрести на тому боці, але ж я все це вже знаю. Телефонував Микола Жулинський із Києва, запрошував на хресний хід прийдешній. І ще хтось із Рівненщини телефонував.

З Драчем мені нелегко говорити. Він більше слухає, а коли ти розповідаєш, то вставить слово як підтвердження чи заперечення – і мовчить знов. Це давнє моє враження підтверджене колись Кравчуком. Я розповідав на його запит про біду з моїм сином. Потім про 29-30-і роки, про архівні матеріали, які стають основою моїх теперішніх писань – факт «одруження» з баняками на голові я розповів як приклад нелюдського знущання отої босоти – Драч ніяк не відреагував. І про відкритий лист Сизоненка, на що він підсумував: «Він добрий чоловік, але із бзиком комуністичним і проросійським… Наші дачі в Кончі-Озерній поряд: приїжджайте колись, я вас поводжу там, розкажу – то вже теж зникаюча Атлантида».

За Спілку зайшла мова. «Баранов перед виборами так демонстрував принциповість і порядність, а тепер ось його викрили, що він собі зарплату поставив 16 тисяч, бухгалтерці 10 тисяч, а головам облорганізацій по 1 тисячі – ну, це ж ні в які ворота не лізе», – кажу я. «Та наче він це пояснює хворобою – на сім’ю йому великі кошти потрібні: я таке чув». «Але ж він це приховував, а тепер той папір витягнули на світ, коментують у пресі… Хіба ж би хто був проти, якби пояснив, публічно якось… Яворівського ганив, а тепер сам…» «Яворівський – недобра людина. І от тепер знов у парламент проліз на імені Юлі, він знов у опозиції – парадокс!..»

Знову, як і колись, обмовився про розчарування в педагогіці. «Наші діти… От і в Вас біда, і мені Максим назоставляв проблем до кінця життя розбиратись та вирішувати…»

Під кінець на кухні ми з’їли ще по дві скибки великого, майже в обхват, кавуна. Драч пропонував мені, якщо бажаю, лишитись на ночівлю. «Буду йти, бо боюсь надокучити Вам», – сказав я. «А чого – надокучити? Мені завжди приємно з Вами бачитись, тим більше не так часто це в нас буває, раз на рік чи й рідше, ось торік у липні я не приїжджав у село – хворів. Недавно у Марії Михайлівни інсульт трапився, то я її бережу вже…».

І хвіртка до його господи зачиняється оригінально – матерчатою биндою, яка накидається на цегляний стовпець огорожі. «Замóк Марії Михайлівни», – каже Драч. Стоїть на відкритому ґанку під дашком – у сизих шортах, сизій тенісці, у сандалях-ятерях на босу ногу… Я дивлюсь на нього крізь листя винограду й кажу: «До побачення, Іване Федоровичу!» «Бувайте здорові!»…

6.

Багато чого не встиг я запитати в Івана Федоровича. І вже ніколи не запитаю. Все треба робити вчасно. Я записав не один десяток інтерв’ю з цікавими, дорогими мені людьми, переважно літераторами. А до Драча якось аж боявся підступатись (хоч у пресі свого часу й з’являлись нібито-мої-запитання-його-відповіді: інтерв’ю з прес-конференцій, але ж то не те!), все відкладав на потім… Приміром, завше мені кортіло знати, як появився в нього задум написати новорічну баладу «Крила» – який простий і вражаючий, дуже предметно-символічний сюжет і зміст! (Цю баладу при вступі на режисерський факультет театрального інституту читала моя доня Христинка, і хоч режисером вона не стала, та через роки зберегла й досі носить у собі чар Драчевого генія). А ще мав довідатись, чи не з Микити Білоуса, першого теліжинецького голови колгоспу після війни, писав Драч монолог у поемі «Ніж у сонці»? Врешті, не наважився його спитати, як він останнім часом оцінював своє хуліганство ненормативною лексикою, яка шокувала багатьох його шанувальників? Багато питань, в тому числі й приватних… В останні два роки мені здавалось, що він на мене гнівається. Бо доносили в вуха «не так тії вороги, як…» Тільки я не люблю і не вмію з’ясовувати пліткування. Так колись, при нагоді, думалось. Нагоди не буде. Ми всі смертні, але коли живі й здорові, то про це забуваєм.

Я не маю від Драча жодного листа, хоч сам йому писав кілька разів. Йому багато писали. На автографи він був щедрим: багато книг він мені подарував. Один з автографів, на найкращій його книзі, наведу: «Славному письменнику, моєму землякові з Теліженець Василеві Бондарю – зі щирою приязню на добро. Іван Драч, 19.03.2006, смт Вільшанка Кіровоградської обл.».

Він був великим і мудрим. Лиш великі і мудрі можуть собі дозволити таку скромність, яку Поет висловив у своєму, думаю, останньому інтерв’ю (про М.Вінграновського, В.Симоненка, Л.Кисельова й Л.Костенко він сказав: «Ці поети наближені, кожен по своєму, до якихось особливих граней поезії, яких мені ніколи не вдавалося сягнути і яких я ніколи не сягну» – Володимир Коскін, «Літературна Україна» за 12.07.2018). Схиляюсь перед величчю, мудрістю і скромністю.

2018, м. Кропивницький

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.