… цей сніг … згадую …

 
 
Олександр СОПРОНЮК
 
…Тридцять п’ять листопадів-груднів тому я прийшов на «дємбєль» – ВВС (военно-воздушные силы) лишалися в пам’яті. Рейсовий автобус, з Харкова, доставив до Лубен. Уже була перша ночі. І вже, мухами, над містом, як і нині, висів сніг. Безпосередньо додому-до хати їхати не схотів. Пішки, від автовокзалу, дійшов до рідної вулиці – до Котляревського. Батьки чекали. В голубих-блакитних «бархатах», бронзовими ризами, на «полковничьей рубашке», сержантські погони. Біле, шовком, кашне. Кльошовані, в дві «стрєли», брюки. «Боти», під високий, «в стойку», каблук. На кітєлі – мастєр-класові фахові знаки. Такі ж – на три перші – чесні! – спортивні розряди (баскет, футбол, легка атлетика).
Окрім цього, зі мною приїхали чотири публікації: дві – з газети «Киевского военного округа» – «Ленинское знамя», одну аж сама «Красная звезда» на шпальту поклала і «Комсомолець Полтавщини», ця кузня молодих, подав мене як військовослужбовця (готувався не куди-небудь – в університет Т. Шевченка, на факультет журналістики).
Одне слово, парєнь!
Мама накрила стола. З татом – чарка-друга – мій «дємбєль» прилили… За тиждень батьки зібрали друзів-колєґ – мені, за традицією, «обмили ноги». Потому, на другий тур, до самого ранку, завів своїх хлопців…
Після армії, за совка, давали погуляти три місяці. То чимало, навіть забагато було. Аби трохи змінити ритм і сутність «одгульних» днів та й по душі-серцю, кінцем грудня 81-го, подався на Полісся, в Радомишль… До бабусі Марії (діда Михала на цьому білому світі вже сім зим як не було), по маминій лінії, Кришевичі-Забродські… Саме на католицьке Різдво (а то «великі празник»!, польсько-українські поліські села), під 25 грудня, кололи, та й нині певне те роблять, кабана.
На це велике небуденне дійство бабуся закликали двох. По ліву руку сусідив з нами Оксєнт, Корбут. Хазяйновитий,– що вже аж не мо’на було. П’ять дружин поховав. По смерті чергової знову брав-приводив нову (набридло, вилошниками, у піч лазити, казав). З доладніх, з куркулів був. «Бандера», так звали його на селі… Ще через одну хату – Василь, з Устименків, той у трактористах ходив.
Оксєнт був сама харизма. Припадав на одну ногу. Що «тверези», що «трохі під чаркою» – «однаково» чувся. І не старів. Ніколи. Василь, так само, «їздив» на певній висоті: коли «колгоспни» трактор, в обід, стоїть коло дворової брами – то вже ЩОСЬ! Та й дружина, Ганна Антонівна, вчителювала в сусідніх Пилиповичах.
Дядьки, як і годиться, зайшли у двір повагом.
«Давайте, Маруша… Де вИн?» – звично поправив шапку Оксєнт. Бабуся відчинили по праву руку двері в хліві. Звідти, передибуючи ратицями порога, миролюбиво висунув кабан. «Воровками» йому зачепили, передню ліву і задню праву, ноги. Раптом-несподівано три центнери, ще живого сала-м’яса, сіпнулися, зрозумівши, що діло далеко не миролюбне, вирвалися «з-під нагляду» і через города, що лежав поза хатою, рвонули до «ольшини».
«Мати Господня, куди ж це-но ти?!» – вдарили в руки бабуся.
Оксєнт мовчки присів на вкопану коло ґанку лавку. З «одної кішені» дістав акуратно, вчетверо, складену ґазету. З другої – махорку. Насипав куриво в «Зорю Полісся». Послинив. Загорнув.
«Чого Ви розходилися?» – підкуривши неспішно, взяв до бабусі. – Прийде воно… Ніде не дінеться…
За хвилин 20 (небо таки впало на землю) опущені вуха сунули назад.
«Ну, шо, ї…у його мать» , – сплюнув Оксєнт. – «Ідеш по свою смерть?».
Кабан покірно зайшов на дворище. Його кинули д’гори ратицями. Металева швайка дістала серця. Загула лямпа. Далі, аби не оддавало-не смерділо сало, ходили-смалили соломою. Розібрали. Розклали. Пішов дух гарячої свіжої крови. Оксєнт літровою квартою зачерпув густої червоної рідини. Бабуся під «це дійство» принесли «по 50» …
Під письмову руку, прямо зараз, згадується….
Давно те було… Сашка, брат, двоюрідний, у дитинстві, ще до школи, трохи вередував, неспокійний був… Прабабця мої, Юля (діло було влітку, в хаті прохолода) «дві яйці» взяли – Юлія Забродська, в талії – в касту пояс, у формах спідниця, блюза, шляхту вони тримали до кінця життя, щось справіку ЗНАЛИ, ВІДАЛИ – стали шептати, «викачувати». Відьмували, БІЛО, десь із півгодини. Цьоця Галя держала брата на руках. Він, заворожений, мовчки, ціпенів – чути було, як мухи, ґедзями, «влітають»-б’ються в шибку.
«На», – глянули прабабця на цьоцю. – «Занеси Оксєнтовому собаці».
Цьоця занесла. На ранок собака здох.
Оксєнт був незворушний: «Видно Богу так тре’ було» – тільки й сказав, пам’ятається.
Собаку закопав на городі.
…Бабуся подали на стола свіжину. Під свіжину ми «взяли» ще. Присіли, сказати б, «основатєльно». Оксєнт за столом правив-заводив… Щоб і взимку не змерзнути і влітку не перегрітись.
Бабуся глянули на покуть. Вони були без фанатичного аскетизму. Сліпого чернецтва. Відлюдного схимництва і безоглядної набожности. Вірили-молилися душею-серцем. Щоб СВІТЛО***** було. Нинішнім церковним попам-товстосумам, що в них хрести горизонтально на животах, до такої чистоти-істини ще далеко: царствіє небесне за гроші не купиш. Божа матір звично одпустила вже звичне свійське вбивство, свійської свині.
… Відкинувся «ноутбука». На одному з телевізійних каналів фільм. Сніги. Мисливці. Вбитий олень. Юрта: батько показує-розказує дочці про синього кита – найбільшого з ссавців. Як його забили. Серце – 600 кілограмів. «Чоловіче» сім’я – 20 літрів. Язик тягне аж на дві тонни…
А тут якийсь кабан, під якісь три центнери…
Люди таки хочуть їсти.

 (Писано в лісі-соснах)

№24 (186) 9 грудня 2016