“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
Спадають на думку трохи переінакшені слова якогось поета: «Як мало // Святих людей не небі стало».
Про небо не знаю, а на землі їх справді стає дедалі менше. Гинуть і на фронті – в боротьбі з рашистським дияволом, і на так званому мирному полі. Загинув і Грицько Халимоненко. Саме загинув, бо вів нестерпну боротьбу і з невиліковними недугами, і з усілякими негараздами виробничого, скажу так, характеру. Це його дуже гнітило, але він продовжував працювати, як на галері, і послідовно наближався (не побоюсь цього слова) до святості. Залишив-бо опублікованими 6 томів своєї праці, котру можна порівняти хіба що з титанічною спадщиною легендарного Агатангела Кримського. В українському сходознавстві він зробив стільки, що по силах хіба що кільком академічним інституціям. Уявіть собі: три томи художніх перекладів, лінгвістичних досліджень та спогадально-полемічних текстів і 3 томи індивідуально створених історій: «Персько-таджицька література» (2005), «Історія турецької літератури» (2009), «Історія грузинської літератури» (2019). Творення всього цього відбувалося у Грицька не по-дилетантськи, не «за словниками», а з фаховим володінням, крім своєї, також далекими від своєї грузинською, турецькою і кількома іншими тюркськими мовами. Колись голова Спілки Письменників України Павло Загребельний, піднявши руки вгору, прорік своїм співрозмовникам: «Ну що вам сказати, якщо він (Грицько Халимоненко, тобто) говорив ось зараз із турком (письменником) так, як оце я з тобою». Так само вільно Грицько говорив і з грузинами, зокрема з професорами та письменниками Грузії, яким він дуже вдячний за грузинську науку. В останньому його виданні («Історія грузинської літератури») мені та видатному грузинському й українському письменнику-професору Раулю Чілачаві випало бути видавничо-фаховими рецензентами і ми аж ніяк не сподівалися, що то буде його остання велика праця.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Грицько Халимоненко (він не сприймав імені «Григорій» і підписував свої роботи тільки як «Грицько») – випускник філологічного факультету КДУ імені Тараса Шевченка. Закінчив також Тбіліський університет і аспірантуру в Сходознавчому академічному інституті ще колишньої т. зв. Всесоюзної академії. У Київському університеті захистив докторську дисертацію, був завідувачем сходознавчого відділення університету, яке мало науково-педагогічний статус факультету, а потім протягом певного часу завідував сходознавчою кафедрою в нинішньому Навчально-науковому інституті КНУ імені Тараса Шевченка.
Знав я його ще зі студентських років. Він був старшим за мене на один курс і коли Київський університет вирішив відрядити його на навчання ще й до Тбіліського університету імені Іване Джавахішвілі, багато-хто (я не був винятком) йому по-доброму заздрив: бо це ж можливість одержати дві вищих освіти! Та ще й розвинути традицію давніх дружніх стосунків України з Грузією та її філологією. Але сталося, як сталося. То був практикований у 60-х роках ХХ ст. обмін університетськими студентами, з яких у майбутньому виростуть (з грузинського боку) доктори філології Реваз Хведелідзе, Нурі Вердсадзе, Аміран Асанідзе, Сандро Мушкудіані та Рауль Чілачава, а з українського – Грицько Халимоненко та Людмила Грицик. «Грузинський вишкіл» пройшли також відомі в Україні письменники та журналісти Світлана Жолоб і Ніла Біличенко (Шевчук). Для всіх них уважним наставником був у 60-х та й пізніших роках професор Тбіліського і почесний професор Київського університетів Отар Акакійович Баканідзе, який, доречно сказати, створив грузинською мовою тритомну «Історію української літератури». Грузинські студенти в Києві найбільше пам’ятають професорку-фонетистку Ніну Іванівну Тоцьку, яка з ложечкою в пальцях «керувала» їхніми язиками для правильного вимовляння українських звуків; також професора літератури і письменника, автора роману «Вербівчани» Арсена Іщука, професора-перекладача Віктора Коптілова і поета Миколу Бажана, який консультував грузинів з питань перекладу ним класичних у Грузії поем Ш. Руставелі «Витязь у Тигровій шкурі» та Д. Гурамішвілі «Давитіані». Не можу не наголосити, що грузинська перекладна література збагатилася насамперед перекладами поезії Тараса Шевченка (згадані вище студенти, які згодом стали професорами чи професійними письменниками Сандро Мушкудіані та Рауль Чілачава), і безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського (Аміран Асанідзе). А український перекладний плуг літератури найпослідовніше тягнув саме Грицько Халимоненко. Задяки йому стали доступними українському читачеві твори грузинських класиків Важа Пшавели, Томаза Чіладзе, Саят-Нови, Григола Леонідзе і багатьох інших.
Турецький (а ширше – тюркський) масив перекладної літератури у Грицька Халимоненка не менш вагомий. Він опублікував перекладені українською твори турецьких авторів Назима Хікмета, Решада Нурі Ґюнтекіна, Судана Дервіша, Омара Полата й ін. У цьому зв’язку на особливу згадку заслуговує і його монографія «Тюркська лексична скиба українського словника» (2010).
Будучи в постійних перекладацьких та науково-педагогічних клопотах, Грицько знаходив час і для дружніх зустрічей та спілкувань із багатьма українськими літераторами та професорами. Про себе я не кажу: ми з ним підтримували стосунки практично до останніх його днів. А замолоду він приятелював із В’ячеславом Чорноволом, з Іваном Драчем, з Аллою Горською, з Віктором Зарецьким, з численними іншими поетами, музикантами та художниками. Пригадую, як він ще в студентські роки організував мій та однокурсників (у майбутньому поетів і журналістів) Анатолія Григоренка та Анатолія Сисоя «культпохід» у художню майстерню Віктора Зарецького. По дорозі до тієї майстерні відбулося і наше тет-а-тет знайомство з легендарною Аллою Горською, а невдовзі всі ми разом побували і в художній майстерні Алли Горської. Тоді в неї зібрався цвіт українського шістдесятництва: художники, поети, фольклористи і просто любителі мистецтва. Обмінювалися думками про нові шляхи у розвитку української культури, а найбільше – про художню постать Олександра Довженка. Для шістдесятників він був своєрідним наставником і справжнім подвижником художнього мислення.
На якомусь етапі до Грицька прийшла й пора одруження. Наречену він обрав серед філологинь, ближчі стосунки з якою зміцнилися з допомогою, сказати б, професійних інтересів. Майбутня дружина Грицька (Світлана Жолоб) теж була відряджена до Тбіліського університету для вивчення грузинської філології. «Веселилися» на їхньому весіллі небагато: їхні найближчі родичі та ми з дружиною. Це було в роки т. зв. «розвинутого застою», коли в гастрономах, крім лікарської ковбаси за 2.20 та пляшки «крепльошки», нічого не можна було придбати до столу. На жаль, прожив Грицько з Ланою (так називали її ближчі друзі) недовго: її порівняно швидко здолала недуга і Грицько залишився самотнім до своїх останніх днів. Про Світлану та її творчість я опублікував у «Літературній Україні» (2011, 21 червня) спогад «Білотка зронила пелюстку» і Грицько дуже дякував мені за ту публікацію. Бо вона була чи не єдиним словом у літературній періодиці про цю талановиту, дуже людяну поетесу і винятково фаховиту видавничу редакторку. Дмитро Павличко якось зізнався, що протягом певного часу він «показував» для редагування свої поетичні тексти саме Світлані Жолоб. Це підтвердила й сама Світлана, коли в 2003 р. редагувала для видавництва «Педагогічна преса» мою монографію «Інтим письменницької праці»,
З пізніших контактів з Грицьком у доброму пам’ятку залишився літературний вечір Рауля Чілачави. Головував на ньому Грицько Халимоненко, а я виступав як, у певному розумінні, знавець творчого доробку Рауля.
Цей літературний вечір сприймався як «грузинсько-літературний завод». Так називали Рауля виступаючі на цьому заході в Національному музеї літератури України. Бо він – поет, перекладач, дипломат, доктор української філології і академік Грузинської академії – працює як справді потужний завод. За півсотні літ літературної творчості видав більше 40 книг, котрі обсягом сягають інколи цеглин Гулівера. Про все це Грицько Халимоненко говорив з пієтетом та знанням справи, а слухачами тоді були відомі письменники, журналісти і численні шанувальники літературного слова: радіожурналістка Емма Бабчук (моя університетська однокурсниця – Емма Білаш), поет-професор Анатолій Мойсієнко, поет Микола Луговик, поетеса-фізик Лариса Петльована – дочка письменника Віталія Петльованого, редактор журналу «Сакартвело. Грузія – батьківщина вина» Сосо Чочія та ін.
Ведучи цей вечір, Грицько Халимоненко нерідко вдавався й до жартів, які однаково характерні і для українського, і для грузинського народів. Витримуючи неабиякі фізичні муки від своїх недуг, Грицько залишався жартівником і до останніх днів. Колись, прогулюючись із дисидентами-шістдесятниками на території ВДНГ, де водилася всіляка колгоспна живність, він звернувся до В’ячеслава Чорновола: «Славку, глянь, он чорна корова у квітах пасеться!». На звороті світлини, де зображений Грицько в козацькому вбранні біля пам’ятника Шевченку в Каневі, його рукою залишено такий, приблизно, напис: «Дітки, цей шароварний козак у студентські роки любив вашу вчительку, яка була моєю однокурсницею». А за тиждень до відходу в кращі світи Грицько нагадав мені по телефону давній, теж із радянських часів, жарт: «Маркс помер, Енгельс помер, Сталін помер і мені чомусь не здоровиться».
Грицю, тобі хоча й не здоровилось, але дорога в небесах завжди буде встелена для тебе тільки запахущими квітами (це єдине, що ти вирощував на своїй дачній ділянці!), а з Батьківщини-України завжди долітатимуть до тебе тільки добрі слова пам’яті! Царство тобі небесне!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.