“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
(практикум fiction-критики)
Творча й мистецька особистість Анатолія Мойсієнка позначена філологічною і гуманітарною поліцентричністю: учений-мовознавець, університетський професор, поет, перекладач. Певне ж, автономну сферу його творчих праць становлять поетичні тексти, які в багатьох випадках усе прозоріше асоціюються з достеменними архітект-об’єктами, архітект-формами, архітект-структурами. Позаяк Анатолій Мойсієнко впевнено проектує і зводить різноманітні текстові комплекси й завершені ансамблі, репрезентовані, зокрема, його останніми збірками ‒ книгою верлібрів “Леза зел” (К.: Дивосвіт, 2016), книгою сонетів “Синьоліт ліхтарів синьоирій” (К.: В-во “Щек”, 2018), книгою “Зелен-кущ на кам’янім узбіччі”, що підзаголовково могла б бути означена: “Окрім сонетів і верлібрів” (К.: Інтерсервіс, 2022). Ці три книжки наче заряджені архітекторським диханням, особливим архітекторським мисленням. Усі три вони неначе постають утіленням своєрідного архітектурного задуму. Кожна з них дуже по-своєму віддзеркалює мистецьку поставу автора, який виступає справжнім будівничим своїх поетичних текстів. Як тут, до речі, не пригадати, що слово “архітектор” походить від давньогрецького слова “αρχιτέκτων”, що, у свою чергу, означає “головний будівничий”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Професія архітектора передбачає й містить у собі чимало фахових іпостасей і реалізує себе в різних конкретних спеціалізаціях. Вона майже безальтернативно виникає в уяві, коли перед очима постають цілі вулиці й квартали верлібрів Анатолія Мойсієнка, спроектовані й розміщені в розділі “До глибини тиші” (книжка “Леза зел”).
Кожен верлібр тут – як окремий будинок. Ці текстові будинки дуже різні за розмірами. Зустрічаються серед них зовсім малі, мовби розраховані на людину, що є затятим одинаком і приреченим мовчуном. Тим не менш кожному будинку властиві ретельно продумані планування й інтер’єрні відмінності. Кожен із таких будинків виглядає затишно, цілковито по-домашньому, чи то по-одомашненому. До такого будинку хочеться завітати й хоча б на хвилину-другу зупинитись, роздивитися, вжитися в його внутрішнє оздоблення.
Проте об’ємно-просторові рішення цих переважно невеличких і компактних будівель-верлібрів, їхнє предметне й інтер’єрне начиння постійно провокують відчуття, що все ж таки перебуваєш у значно більшому домі. Й головне, виникає стійке переконання, що в цьому внутрішньо просторому домі почуваєшся як ніколи, розкуто, нічим і – що також важливо – ніким не обмежено.
Поетичні тексти Анатолія Мойсієнка справляють враження достеменних архітект-споруд, позначених витонченою ексклюзивністю. Із сенсорною характерографічністю це не лише відчувається, але і в буквальному сенсі вбачається в розділі-території “Козакую у казок”. Паліндроми, що наповнили цей розділ, представляють автора як митця вишуканої, елітарної форми, який добре розуміється на глибинній паліндромній європейській та світовій традиції, на вітчизняній традиції культивування рака літерального, освоєній досить потужно вже у творчості Івана Величковського. Як тут принагідно не згадати стародавній паліндромний напис на асперсоріумі Софійського собору в Константинополі: ΝΙΨΟΝ ΟΜΗΜΑΤΑ ΜΗ ΜΟΝΑΝ ΟΨΙΝ («Омий гріхи, а не тільки обличчя»).
Паліндроми Анатолія Мойсієнка асоціюються з головоломними і дивоглядними архітект-спорудами. Ці примхливі, екзотичні текстові ансамблі показують, що модерно-авангардове і традиційне є спорідненими субстанціями, спрямованими на граничне розширення кордонів можливого, що модерне-авангардове потенційно має на меті досяжність, здавалося б, недосяжного.
Паліндромний світ Анатолія Мойсієнка мовби організовує самобутній і самодостатній поліс. У ньому начебто наявні урбаністичні (міські) ознаки і водночас відчуваються буколістичні (сільські) прикмети, проте це ще меншою мірою буколічний простір, аніж урбаністичний. Це окремий архітектурний поліс – поліс паліндромів, у якому, мовити б, архітектура слова межує з архітектонікою мислення. Межує і постійно дивує конструкторськими можливостями літери, складу, рядка. Ба більше, це дивовижний поліс, у якому архітектура слова переходить у архітекстуру й архітекстоніку.
Ще одна, мовити б, творчо споріднена іпостась Анатолія Мойсієнка – архітектор-реставратор. У цьому своєму амплуа він звертається до фонетичного, образного й семантичного апгрейду такої трансісторичної поетичної форми, як сонет. Саме вони, сонети, становлять структурну й чисельну основу книжки “Синьоліт ліхтарів синьоирій”. Автор переймається, можна сказати, ментальною та іміджевою реновацією сонета. Інакше кажучи, реновацією класичної поетичної форми, яка, що добре відомо, була і теоретично і практично розроблена ще у XIII – XIV cт.
Сонети Анатолія Мойсієнка нагадують собою будівлі, які зведені ще в попередні історико-культурні епохи, проте дбайливо збережені аж донині. Ці будівлі виглядають доволі міцно, ба навіть непорушно, позаяк побудовані були, так би мовити, з дотриманням усіх необхідних архітектурних вимог. А те, що сонет має власну відпрацьовану архітектуру (чи архітектоніку), доведено столітніми європейськими (італійськими, англійськими, французькими, скандинавськими) практиками.
Контури Мойсієнкових сонетів вирізняються класичною зваженістю, вивіреністю й конструктивною варіативністю. З-поміж цих статечних текстових будівель подекуди зустрічаються певні формальні видозміни, проте вони не змінюють визначального враження від усього цього художньо-мистецького комплексу.
Художню реставрацію сонета Анатолій Мойсієнко здійснює з філологічною та поетикальною обачливістю. Він безсумнівно прагне відтворити внутрішні чинники розвою ліричної колізії в сонеті й зберегти його кросісторичну посутність. Водночас він із ошатною коректністю надає сонетній формі актуальних вербальних фарб, цілковито новочасного формовигляду, насичуючи і наповнюючи “тверду” й, по суті, консервативну сонетну форму реаліями, мікрообразами та психологічними візерунками, властивими як споконвічній людській природі, так і тремкій ментальності сучасної доби. І тут сміливий мистецький дрейф від класичного сонета в бік авторських пошуків-видозмін лише підкреслює майстерність і творчу свободу поета.
Анатолій Мойсієнко у своїй самобутній та поліфонічній творчості прагне не повторюватися й виступати в найрізноманітніших іпостасях. У збірці “Зелен-кущ на кам’янім узбіччі”, що заключає розглядане трикнижжя, поет постає справжнім ландшафтним архітектором, що з особливою прикметністю виявляє себе при організації простору оригінальних ліричних поезій, вибудовуючи таку поетичну територію, яка абсолютно невимушено, немовби сама собою, збігається з характерним заміським простором.
Хронотоп цього архітектурно-поетичного простору організовано в такий спосіб, що час там спливає як наче при уповільнених зйомках, а своєрідні почуттєві й мисленнєві відстані між архітект-формами, архітект-текстами мовби спонукають до неспішних зупинок, вдумливих пауз, здійснення внутрішньо-зорової мандрівки у субсюжети власного життя.
Цей поетичний простір навіяний таким повітрям, насичений таким духом, що мимоволі уявляється розлога заміська територія (з зовсім не стандартною забудовою) для цілком медитативного і рефлексійного відпочинку. Хіба що раз по раз ловиш себе, що це таки далеко не ідилічний простір, коли, скажімо, рядкам І ті вітри у верховітті Не цілять люто вже в зіниці, І батоги зав’юг зловісні Не б’ють в обличчя прямовисно. … Лише навскісно. Лише навскісно вторять не менш тривожні рядки з іншого вірша:
Там, де далеч у стигмах,
Там, де тиша незрима,
Тихо зойкнула рима…
Крило до крила… Летімо!
Ой, що то за пісня, що душу стиска,
Ой що то за далеч, коли близька…
Регоче вітер… і кпини, кпини…
Ой вітер, вітер не з України.
У цьому заміському просторі дуже вільно, ба навіть вільготно численним суб’єктивно пережитим асоціаціям, образним штрихам і нюансам, і разом з тим тут усе конкретно, наче в шаховій партії, розставлені різноманітні чуттєві (прочуттєві, відчуттєві, постчуттєві) координати, де невпинно пульсує лірична думка поета, який у своїй оригінальній творчості справді постає досвідченим архітектором, головним будівничим, що зводить усе нові й нові поетичні речі, цілі мистецькі комплекси, яким є і розглядане тут трикнижжя “Леза зел”, “Синьоліт ліхтарів синьоирій” та “Зелен-кущ на кам’янім узбіччі”.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
