“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-iaremenko-natsionalnoi-idei-smoloskyp/
ТВОРЧІ ЛАНДШАФТИ СПАДЩИНИ БОРИСА ГРІНЧЕНКА, ОСВІТЛЕНІ НАЦІОНАЛЬНОЮ ІДЕЄЮ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Трактування полемічного діалогу Грінченка із Драгомановим як дискусії про розвиток української літератури, мови, народопросвітньої справи є хибним. Суть полеміки була захована значно глибше. Драгоманов розповідав, як зароджувались на Україні лібералізм і демократія, що ґрунтували радикалізм і сприйняття соціалістичних ідей. Б. Грінченко закладає основи наукового шевченкознавства, центральною ідеєю якого він вважав обґрунтування таки «національного шляху розвитку України».
Перемога Драгоманова була тимчасовою (всі українські політичні партії стали вважати себе соціалістичними: соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери, соціалісти-автономісти etc.). Вважаємо, що суть полеміки до кінця не з’ясовано, науково не просвітлено, не прокоментовано.
На нашу думку, трактування полеміки між П. Вартовим (Б. Грінченком) і М. Драгомановим як приватного листування двох мислителів – молодого Б. Грінченка, сповненого «дерзновенных мыслей», і досвідченого, уже на схилку життя М. Драгоманова, – хибне. 1 лютого 1876 р. М. Драгоманов виїхав за кордон і до кінця життя залишився добровільним вигнанцем. На початок полеміки він уже понад 15 років був відірваний від реального українського життя. А це багато що важило. Драгоманов абстрагувався від європейських соціалістичних теорій, які, на його думку, можна накласти на живий український матеріал. Грінченко виходив із реалій українського життя і вже був осяяний програмою Т. Шевченка розбудови національної української держави. Ці два підходи нуртували не тільки між М. Драгомановим і Б. Грінченком, а швидше між київською Старою Громадою, яка врятувала Драгоманова від заслання в північні російські губернії, посприяла фактичній втечі в Женеву, де вже формувалася українська еміграція, серед якої були відомі імена Кузьми Ляхоцького, С. Подолинського, О. Терлецького, В. Навроцького і інших. Відомо, що Стара київська Громада підтримувала Драгоманова фінансово, принаймні 5 випусків «Громади» було видано на гроші київських старогромадівців. Очевидно, треба було обговорити, куди йдуть гроші, тим більше, що частина громадівців схилялася до Шевченкового плану національного майбутнього України і не сприймала поглядів Драгоманова, висловлених у його праці «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1878).
Не випадковим було вибрано «для дуелі» й чернівецьку газету «Буковина», яка чи не єдина із підавстрійської України мала дозвіл на поширення у підросійській Україні. На 18-тому листі Бориса Грінченка пересилку «Буковини» у Росію було заборонено, і полеміка припинилася, бо втратився доступ до читачів в Україні.
Потребує детальних коментарів і той факт, що «Листи…» обох полемістів на чверть століття залишилися у першодруках і фактично за 25 років, як дехто вважав, були забуті. Тільки у 1915 році у Відні було видано «Листи…» М. Драгоманова, а «Листи з Наддніпрянської України» Б. Грінченка – 1917 року в Києві, на самому початку Визвольних змагань. Отже, були не забуті і покликані до життя і засвідчили перемогу Б. Грінченка над М. Драгомановим.
Все-таки Грінченкові «Листи…» виконали призначення Зебового «Кляпу», стали «Листами…» з майбутньої України, своєрідною, повторимось, програмою побудови незалежної національної держави Україна і, образно кажучи, смолоскипом, що освітлює цю дорогу, ще раз підкреслюю, до сьогоднішнього дня, хоча ми ще не спромоглися ні на український курултай, ні на національний меджліс. А мали ж і ми колись і великий запорозький кіш, і Гетьманат.
Листи М. Драгоманова передали нам деякі мудрі думки, а самі залишилися у своєму часі як свідчення бурхливих подій початку 90-х рр. ХІХ століття і початок полемічних суперечностей між «батьками» і молодим поколінням.
Треба звернути увагу на рецепцію праць Грінченка після виходу через 25 років другим виданням після першодруку на сторінках «Буковини» в 1892–1893 роках.
Вимагає серйозних наукових коментарів рецензія С. Єфремова 1917 року відразу після другого народження «Листів…» Б. Грінченка. Рецензію С. Єфремова опублікував часопис «Книгарь», редагований Миколою Зеровим при активній участі Андрія Ніковського і його дружини – гречанки Наталії Христо (Ніковської). Залучаю ім’я А. Ніковського, який у свідченнях слідчим на судовому процесі СВУ написав нарис про українську політичну еліту в Києві 1917 року, напередодні і в час лютневої української революції, перебігу Першої світової війни і Визвольних змагань.
«Листи…» Б. Грінченка займають центральне місце не тільки в його публіцистичній спадщині, а й у формуванні суспільно-політичної думки його доби і пізніше, в 1917–1921 рр. Це політична програма його життя.
Вони не залишилися лише історико-літературним фактом початку 90-х років ХІХ ст., хоча й трималися певними (насправді, дуже непевними) силами 25 років замовчуваними. Не прокоментовані за 25 років, вони й побачили світ без вступної статті, без приміток і будь-яких пояснень.
Спробуємо прокоментувати їх у цій статті, для чого, окрім іншого, подаємо першоджерельні документи: рецензію С. Єфремова на видання 1917 року, свідчення Андрія Ніковського 1930 року та уривки з праць Романа Бжеського (псевдонім – Р. Задеснянський).
Показання А. Ніковського дещо скорочено публікувала пані Надія Миронець за архівами СБУ, а повністю опублікував проф. В. Яременко в 4-му томі ним виданого чотиритомного зібрання спадщини Андрія Ніковського під назвою «Масонство в Росії перед революцією і на початку її» (А. Ніковський. Vita nova. Кн. 4. – К., 2015. – С. 407–425), де засвідчує, що всі так звані українські «соціалісти» (Василь Доманицький у рецензії на брошуру Бориса Грінченка «Тяжким шляхом» називає їх сектантами) були масонами і входили переважно до ложі «Світло правди», керованої Керенським із Петербурга. (М. Грушевський, С. Петлюра, В. Міяковський, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, О. Корчак-Чепурківський, В. Прокопович, І. Шраг, Д. Дорошенко, П. Тучапський, С. Єфремов, В. Дурдуківський etc. були масонами).
Грінченко до жодної масонської ложі не належав, його дорога, пробита ще Т. Шевченком, вела до іншого храму, аніж дорога українських масонів. Їхні дороги розійшлися. Єфремов це називає «плутаниною» та подвійністю душі. Він говорить не про ті дві душі, великоруську і малоруську, про які говорив М. В. Гоголь, а про інші дві душі – українського націонала-народолюбця (або свідомого українця) і масона. Поєднувалося непоєднуване, що й породжувало «плутанину» в думках і ділах. Поширення думок Б. Грінченка про національний розвиток України суперечило планам масонів.
25 років, на нашу думку, саме масони не давали ходу «Листам з Наддніпрянської України» Б. Грінченка (як, між іншим, і «Листам…» М. Драгоманова, бо їх публікація так чи інакше повертала до «Листів…» Б. Грінченка), масони усунули Б. Грінченка із «Ради», почалися інсинуації проти нього і т. д. Нез’ясованих проблем залишається багато, але незважаючи на це «Листи…» Б. Грінченка актуальні і сьогодні, вони озброюють нас мудрими думками про дорогу до національного храму і працюватимуть «і нині, і прісно».
Подаємо повністю рецензію С. Єфремова як цінне джерело для коментування «Листів…»
Б. Грінченка
Б. Грінченко. Листи з Наддніпрянської України. Друге видання. Книжки пам’яті Насті Грінченко, № 22. Стор. 180. У Київі, 1917.
Тільки зі скасуванням усякої цензури в Росії (1905: «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» – В. Я.) змогли вийти ці листи, що небіжчик Грінченко, під псевдонімом П. Вартовий, друкував у «Буковині» на початку 90-х років. Що дивніше, не були вони нарізним виданням передруковані навіть за кордоном, і для публіки зовсім загубилися в старих річниках газети. А тимчасом їх треба знати не тільки історикові нашого життя, а й сучасний читач з їх чимало-таки може дечого навчитись. І тим більше, коли ці листи поставити поруч з відповіддю на них Драгоманова – «Листами на Наддніпрянську Україну», що теж чомусь не зазнали ласки у закордонних видавців і після великої перерви вийшли р. 1915 у Відні.
Грінченко, як публіцист, належав до того критичного напряму, що вперше виявив себе в українському письменстві на початку 80-х років ХІХ ст.
Власне не хто, як він, разом з небіжчиками Зіньківським та, почасти, Дикаревим (псевд. Крамаренко), й розпочав оцей напрям, незалежно від Драгоманова й виходючи трохи з инших теоретичних підстав, ніж він, хоча кінець-кінцем і приходить до тих самих практичних висновків. Грінченко, як і згадані його товариші, вийшли з негативного відношення до попереднього напряму в українстві, так званого «українофільства», або – як ще инакше звали його – «безполітичного культурництва», що найбільшого зросту досягло було в 80-х роках. Як реакцію цьому напряму, нам легко зрозуміти тепер ту гостру критику, з якою ставиться до його і в «Листах з України Наддніпрянської» Грінченко. За чергою переходить він з явища українського життя й старшого письменства і знаходить у них «багато плутаного, невиразного і зовсім неправдивого… в національних поглядах» (стор. 42). Це тому, на думку Грінченка, що в кожному «тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі», і з боротьби між ними і повставала ота плутанина й невиразність та компромісовість у постановці української справи, які Грінченко ілюструє прикладами старших письменників, і з близших до свого часу поглядами Костомарова, Куліша й Драгоманова, як публіцистів. Хиби української публіцистики дають Грінченкові привід поставити виразно свої домагання. «Нація, – пише він, виясняючи позицію «просто українців» або «свідомих українців», – має свої права, і ніхто не може тих прав у неї віднімати. Українська нація має такі самі права, як і всі инші нації, і «ті права не пера записують з голів історикових, а саме дійсне життя дає» (стор. 73). І виходячи з цього, Грінченко укладає програму практичної діяльности «свідомого українства» (йому належить і самий цей термін на переміну давнішому українофільству), ілюструючи цю програму критикою сучасних йому громадських напрямів на Україні та в Галичині.
Самої програми я тут не викладатиму, раючи читачеві звернутись безпосередньо до «Листів», тим більше, що там він її знайде серед відповідних історичних обставин та тогочасних ілюстрацій. Скажу тільки, що коли теперішній читач не знайде в домаганнях Грінченка нічого для себе нового, бо вони тепер здобули загальне признання, то він зрозуміє, як історично вироблялись ті погляди, і яку боротьбу переходили на початку свого народження, і які етапи переживали. А це допоможе йому краще зрозуміти й обґрунтувати і самі домагання, як і оцінити щодо формулювання їх ролю для того покоління, до якого автор належав.
Видання, як на теперішній час занепаду друкарської техніки, зроблено досить чепурно. Шкода тільки, що нема вступної статті й уваг та пояснення до деяких частин «Листів»: брак їх теперішній читач, не знайомий у деталях з тим часом, иноді гостро почуватиме.
С. Єфремов
(Книгарь. – 1917 (листопад). – Число 3. – С. 121-122)
Грінченко не залишився в своєму часі як історико-літературний факт, а підняв завісу своєї культурно-історичної епохи, залишився силою і в наступну епоху визвольних змагань, незважаючи на чверть столітнє замовчування «Листів…» Б. Грінченка українськими масонами.
Двотомник Б. Грінченка 1963 р., як і двотомник М. Драгоманова «Літературно-публіцистичні праці» (К., 1970), були подією цього часу. Широкою популярністю користувалася серед шістдесятників праця М. Драгоманова (доповідь на міжнародному конгресі 1878 р. у Парижі) на захист культур малих народів – «Українська література, проскрибована царським урядом» (мала кілька перекладів). Поширювалася у «Самвидаві» шістдесятників ХХ ст. А сам двотомник Драгоманова, попсований цензурою («Головлітом»), сенсацією не став.
Звичайно, С. Єфремов із масонським лукавством стверджує, що Б. Грінченко виходив «трохи з инших теоретичних підстав». Та ні ж бо, – із прямо протилежних підстав, і до однакового висновку Драгоманов і Грінченко не прийшли.
Дуже цікаві думки з цього приводу зустрічаємо у працях маловідомого літературознавця і літературного критика на еміграції Романа Бжеського (псевдо: Р. Задеснянський) про драму Г. Ібсена «Ворог народові» та «Національно-політичні погляди М. Драгоманова, їх вплив та значіння» (4-те вид., Торонто, 1980). Назвавши том І літературознавчих праць «Велетні й пігмеї літературного Олімпу», Р. Бжеський відносить Грінченка до велетнів:
«Поява першого перекладу комедії [Г. Ібсена «Ворог народові»] українською мовою не без причини пов’язана з особою Бориса Грінченка.
Б. Грінченко належав до тих нечисленних, що ще за життя М. Драгоманова рішуче виступили в пресі проти ліберально-москвофільських теорій, ширених М. Драгомановим та його однодумцями. Мало сказати «виступив». Він активно, щоденною кипучею працею закладав підвалини національного відродження України. І, власне, москвофільсько-драгоманівська «організована більшість» (маємо на увазі лише інтелігентну «верхівку») не могла йому подарувати цього навіть по смерти!
Відомі драгоманівці – В. Міяковський та Є. Чикаленко – навіть намагалися кинути тінь на Б. Грінченка, приписуючи йому безправне привласнення собі титулу редактора «Словника української мови». Ще пізнійше «поступові» драгоманівці (в тому [числі] й комуністи) почали вживати прізвище Б. Грінченка як синонім «просвітянщини» й «провінціяльної літератури для селян». Це все утворило таку «атмосферу» довкола Б. Грінченка, що коли автор цих рядків звернув увагу одного з наших видавців у США на те, що варто було б перевидати повісті й оповідання Б. Грінченка, бо їх охоче читає той читач, що становить величезну більшість тутешніх українських читачів, одержав таку відповідь, висловлену з перелякано-обуреним виразом на обличчі: «Я? – Грінченка? Ні! ні! – Та й, певно, десь по американських книгарнях ще валяються його твори».
А тим часом цей, в уяві наших модерних інтелігентів «просвітянин» Б. Грінченко ще в році 1906 приступив до перекладання й видавання творів світової літератури, а в першу чергу творів драматичних, маючи на увазі освіжити і зевропеїзувати репертуар українських театрів.
Щоб наші читачі нагадали собі, що саме пускав у світ Б. Грінченко, далі подаємо список творів, які до 1909 р. переклав, зредагував (і – видав!) Б. Грінченко, працюючи над тими перекладами разом з М. Загірньою (дружиною).
Ось цей список:
1. Ібсен «Підпори громадянства»
2. –//– «Ворог народові»
3. –//– «Примари»
4. О. Мірбо «У золотих кайданах»
5. Метерлінк «Монна Ванна»
6. Зудерман «У рідній сем’ї»
7. Ібсен «Нора»
8. Ібсен «Гедда Габлєр»
9. Гауптман «Візник Геншель»
10. Шніцлєр «Забавки»
11. Шіллєр «Вільгельм Телль»
12. Ібсен «Жінка з моря»
13. Гауптман «Перед сходом сонця»
14. Зудерман «Кінець Содомові»
15. Зудерман «Огні Іванової ночі»
16. Ібсен «Росмерсгольм»
17. Сарду «Рідний край»
Це – поданий за порядком повний список виданих ним драматичних творів. Коли ми завдамо собі труду порівняти цей список зі списками книжок, виданих нашими відомими видавництвами, в яких вартісні твори є явищем випадковим і ніколи не перевищують 20% усіх ними видаваних книжок, решта ж припадає на такі «перлини літератури», як «Поєдинки з діяволом», «Люди в тенетах», «Злат-жолудь», «Скрипка на камені» або на московсько-комунофільську агітаційну «літературу» пера Яновських, Кулішів і т. п., – то нам стане ясним, куди прямує сучасна нам «організована більшість» під проводом новітніх Говстадів, Аслаксенів та Біллінґів.
І, може, (як ми вже казали) «невипадково»! саме Б. Грінченко переклав найперше такі твори, як «Підпори громадянства» і «Ворог народові» Ібсена.
Ті твори в тодішніх відносинах, в році 1907 були високо актуальні. Але, як побачимо далі, ці твори, зокрема чудова комедія «Ворог народові» Ібсена і нині є актуальною комедією «на часі», комедією, яка повинна присилувати задуматися й нині справді кращих представників української еміграції. Адже ж є якісь причини чому кілька томів «Критичних нарисів» може появитися лише на цикльостилі […]».
Вічно актуальна комедія («Ворог народові» Ібсена) // Р. Задеснянський. Критичні нариси. Том 1. Велетні й піґмеї літературного Олімпу. – В-во «Українська критична думка». [Б.м., б.р.]. – С. 87–89.
Як бачимо, «енергоносіїв» національної ідеї Б. Грінченко знаходив не тільки в традиціях історії свого народу, а й вдивлявся в історичний шлях інших народів, який українському народу ще треба було пройти.
Василь ЯРЕМЕНКО,
професор, член НСПУ
Титульне фото: Борис Грінченко, Іван Франко, 1903 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.