(Драч І. Неспокійні крила. (З нових поезій). – Дрогобич: Коло, 2016)
Михайло ШАЛАТА
Постійно на передовій – чи ж легко? В битві за Україну. Український характерник з ім’ям Мазепи, Котляревського й Франка.
Народжений у порі, коли всі рупори країни захлинались від прослави Сталіна, преса героїзувала подвиги Мічуріна, Чкалова, Стаханова та Ангеліної, а народний плач за мільйонами жертв підступно зумовленого Москвою голодомору та за тисячами ув’язнених і закатованих т. зв. «ворогів народу» (насправді – передовсім національно свідомих українців) намагалися заглушити бравурною піснею «Шірока страна моя родная…», Іван Драч – а це мова про нього – мусив змалку вчитися розуміти, де правда, де кривда, бо говорилося одне, а творилося інше. Брехлива влада деморалізувала суспільство, і не один в ейфорії від обіцяного комуністичного раю став звичайним знаряддям у руках тієї влади, або, як влучно сказано в діаспорній «Енциклопедії Українознавства» про О. Полторацького, «віддав своє ім’я на послуги партії в справі нищення української культури».Московія вміє витравлювати інонаціональне – варто лише клюнути на її наживку. Відомий космонавт Георгій Гречко повідомляє про себе: «Папа у мєня – украінєц, мать – бєларуска, а я – русскій», – і має це за похвальбу. Українець-москвич, артист Василь Лановий – чи то пак, давно уже Лановой, – заявляє: «Пушкін – вот наша національная ідєя!», і називає одного сина на честь Пушкіна, другого – на честь Єсеніна. От куди тікає українська енергія!
Іван Драч свого сина назвав Максимом – на честь Максима Залізняка, якому сам Шевченко воздав належне за виступ проти поневолювачів України. Та ще на честь Максима Рильського – по суті літературного «хресного батька» Івана Драча, – бо коли 1961 року Драч зі своєю поемою «Ніж у сонці» стрімким озонним вітром увірвався в затхлу атмосферу «літератури соціалістичного реалізму», не один із «живих класиків» перелякано замахав руками, а мудрий сивий Рильський не побоявся благословити поета-новобранця щирим друкованим словом – статтею «Батьки і діти» (1962). Літературні «діти»в статті Рильського – це, крім Івана Драча, Микола Вінграновський і Віталій Коротич. Кожному з них поряд із високою похвалою поет-академік адресував й дружні, не категоричні зауваги. (Боляче тут констатувати, що третій із названих, не маючи козацького коріння, живе ниніпід Москвою – й ні гу-гу! з приводу московського збройного вторгнення в Україну).
Але… про Максима Драча. Нема вже його. Убитий Чорнобилем. Саможертовний лікар, рятував потерпілих – себе не вберіг. Трагедія однієї сім’ї? Ні, трагедія України! Бо ж мала московська імперія Україну за полігон для нелюдяних експериментів: то голодомори, то політичні репресії, то чорнобилі, то просто розбої й цинічні грабежі.
Не передати печалі Івана Драча з цього приводу, адже поети завжди гостріше від інших переживають як особисте, так і суспільне горе. Скільки болючих роздумів стоїть, скажімо, вже за початком його поезії «Український бумеранг, або Слово на смерть академіка Александрова» (1994). Болючих не так від смерті, як від розчарування в особі покійного:
Який я щасливий був, коли якось довідався,
Що він мій земляк – академік Александров.
Народився недалеко від мене – в Таращі.
Вчився і перевчився в Таращі,
Бо ж як цитував Шевченка,
Як співав у капелі Стеценка,
Доки не вивітрило в Москву…
Це ж за його проектом – Чорнобиль,
Це ж його подарунок – Чорнобиль
(Рідній матері Україні)…
Отож то: «вивітрило в Москву» – а там уже зуміли талант і приручити, й підпорядкувати своїм інтересам. І став нащадок українських письменників Степана і Володимира Александрових (батька і сина, – очевидно, колись Олександрових), випускник Київського університету Анатолій Александров славним «російським» фізиком-атомником, президентом Академії наук СРСР. Інколи озивалися в ньому українські гени, свідченням чого, зокрема, було те, що в аматорській опері грав роль Карася у виставі «Запорожець за Дунаєм». Та це вже справді була хіба гра. «На лаврах чиїх тоді спав наш земляк? А в яких пропорціях совість дорівнює лисому інтелектові?» – резонно ставить питання поет, маючи на увазі голену, в стилі комунотрубадура Дем’яна Бєдного, голову академіка Александрова.
…Могутній старий тарабанив
На всю Пєрєстройку, – басом своїм глушив
Всіх трибунів і всіх політиків…
Заблудився, каже, я в дорозі. – Карась Карасем…
Який же наслідок? Росія завдяки українському розуму збагатила власний престиж і славу, а Україні підступно відплатила… Чорнобильською АЕС перед вікнами української столиці. Поезія закінчується риторичним запитанням:
Чому це таким бумерангом доля
Вертає своє добро матері Україні!?
Володимир Александров свого часу здійснив літературну обробку народної казки «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду». Такими словами, до речі, ще в 1832 році Микола Гоголь – чи не найбільший із тих, що «заблудилися в дорозі», – вітався-знайомився у Москві з Михайлом Щепкіним. Вартувало б сьогодні ретельно порахуватися українському родові. Що не всі живі – це ясно: після відходу у вічність «Небесної сотні» майже щодня, на жаль, гинуть українські патріоти у війні з московитами на сході України. Та з живих – чи всі здорові? Йдеться передовсім про здоров’я совісті – скільки ідентифікують себе українцями. Правда, у зв’язку з теперішньою аґресією Московії супроти України іванів без роду в нас рішуче поменшало, – дасть Біг, зовсім переведуться.
Ловили – не зловили на московську вудку й Івана Драча. Не тому не зловили, що, зіркий і тямущий, він за пряником бачив канчук, а тому, що – козацького роду. Сріблом-злотом таких не спокусиш. Такі вмруть, як Байда, а Батьківщини не зрадять.
Без України, без тієї калини, до котрої, мабуть, писатиме листи і з тамтого світу, Іван Драч не мислить себе ні на хвилю. Унікальний художній талант, одержимий духом української Свободи!
Мало кому з письменників – не лиш українських, а й світових, – адресовано прижиттєво стільки літературних похвал, як Іванові Драчу. Він, проте, достойно витримав випробування славою – тією, за словами Шевченка, «задрипанкою-шинкаркою». Сьогодні в особі Драча Україна має свого вірного речника і невтомного войовника. Яких тільки відповідальних функцій не доводилось і не доводиться йому виконувати! Голова Народного Руху України, Товариства «Україна – Світ», Української Всесвітньої Координаційної Ради, Конґресу української інтеліґенції, Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, народний депутат України 1-го, 3-го і 4-го демократичних скликань, член багатьох президій, комітетів, комісій, рад. «Я член усяких рад підряд», – з гірким гумором каже в одному з віршів. Гіркота від того, що часто б’ється, як риба об лід, а бажаного добитись годі. Ще на початку цього століття, приміром, говорячи з парламентської трибуни про засилля російськомовної преси в Україні, І. Драч заявляв: «Щодня в Україну через «прозорі кордони» з Р[осійської] Ф[едерації] завозяться величезні тиражі російських видань. Нарешті це треба припинити. Ця справа потребує чіткої взаємодії всіх органів влади, чого, на жаль, ми досі не осягнули» (РУХ: Додаток до тижневика «Народна газета». – 2001. – № 4. – С. 2). Відтоді минуло 15 років – чи перестала ця заява бути актуальною?
Само собою зрозуміло, що, крім лаврів, на путі неприборканого владою поета було чимало колючок, – починаючи від його виключення з Київського університету за політичні погляди. (Університет закінчив як заочник). У невільницькому суспільстві прагнув бути вільним митцем. Були успіхи і невдачі, не обійшлося без помилок, та душі в ім’я вигоди не продав і сенс життя завше вбачав у здобуванні незалежності. Слушна ж понад двохсотлітня думка англійця В. Годвіна: «Найбільше з усіх благ – в усякому разі те, без якого не можна користуватися іншими благами, – це незалежність». Про себе у житті-борні Іван Драч пише, не малюючись:
Де наступав я, де лячно здавався –
Повергали мене супостати.
Їх приспав я, похилим здавався,
Щоб позавтра горою постати.
Щось робив я, що тільки умів,
А вмію скажено робити.
Вирізнили мене з-поміж умів,
Тим, що вбили сина, бандити.
За нього киплю. За нього живу,
Ніяк не вмію я животіти.
Шторми витримую на плаву,
На березі внуки –
синові діти…
Це з нової збірки поета – «Неспокійні крила» (2016).
Читач пам’ятає давню «новорічну баладу» Івана Драча «Крила» (1965) – Драчеві твори переважно не забуваються. Та назва збірки – не від цього твору, не від тих крил дядька Кирила, які «розкрали поети, щоб їх муза була небезкрила». Назву дала сучасна поезія «Берети і кашкети» – одна з визначальних у книжці. Через берет – цей фактично неодмінний атрибут портрету Драча (або в береті, або «простоголов») – у поезії розкривається авторське «я». Властиво, це «я» – на тлі 60-х – 70-х років минулого століття. Часу, про який Микола Холодний писав: «Золота була епоха – хоч навприсядки скачи: кожен другий – випивоха, три на душу стукачі». Берет, європейський (типу Рембрандтового) берет, був своєрідним викликом режимові. Радянська інтеліґенція щонайбільше ходила в капелюхах, ондатрових шапках, а тут – на тобі: «поклоніння заходу» – берети! «Ходив Світличний в сірому береті», «Носив берета і зухвалий Дзюба», носили брати Михайло та Богдан Горині, Софія Караффа-Корбут, Стефанія Шабатура… Драч гордий був омріяним рембрандтівським беретом.
Павличко за мазепинку віддав би
Кашкет, і кепку, і берет Драча,
Ту кепку, що була предметом зваби, –
Борис звикав до кепки Ілліча…
У творі, отже, Іван Драч – не лиш про себе, а й про друзів, товаришів по перу чи просто про відомих – не конче близьких йому по духу – особистостей, які відіграли певну роль у його житті. Не обминув, звичайно, Вінграновського, Симоненка, Стуса, Параджанова, Іллєнка, Якутовича, Миколайчука, як і Шкловського, Шукшина, Тарковського, Ромма, Чухрая, Висоцького… Ясна річ, не всі Драчеві однодумці ходили у беретах – могли і в мазепинках чи кашкетах. «Кашкета того, розміром в сомбреро», зокрема, «Вінгран кіношником носив». Для Драча ж берет був і залишається найпершою симпатією серед головних уборів:
Берети – сірий, чорний чи червоний,
То вже жіночий, – всі мені на смак.
То ж досі не цураюся, фасонний,
Бо хто в береті – добрий мені знак.
Окреслити тематичне коло збірки «Неспокійні крила» непросто. Адже твори у ній – із широкими, часто найнесподіванішими, але вагомими асоціаціями. Іван Драч, поет-енциклопедист, провідний інтелектуал сучасної літературної України, уміє натяком, а то й підтекстом, сказати більше, ніж інший – спеціальним твором. Асоціації – від колосальної начитаності, від безлічі неординарних зустрічей, від численних мандрів.
Так, опріч імен, згаданих у творі «Берети і кашкети», у збірці фіґурують ще Гай Юлій Цезар, Війон, Котермак-Дрогобич, Бруно, Галілей, Богун, Виговський, Державін, Пушкін, Шевченко, Франко, Піросмані, Черчіль, Бандера, Лук’яненко, Білаш, Жулинський, Погрібний, а також антигерої Муссоліні, Путін, Кадиров, Табачник та інші, – щось усі та роблять у книжці! А є ж іще окремі присвяти достойним: «Бах», «В’ячеслав Липинський», «Мальви Івана Козловського», «П. І. Муравському», «З придибенцій П. А. Загребельного», «Леонідові Череватенку», «Начальнику премій Б. Олійнику» (цей вірш видається недокінченим), «Квітка Цісик»!..
Така ж багата збірка й географічними назвами: Київ, Париж, Берлін, Бонн, Відень, Прага, Вашингтон, Нью-Йорк, Москва, Астана, Львів, Дрогобич, Біла Церква, Чигирин, Берестечко, Умань, Мар’янівка, рідні поетові Теліженці…
Ерудиція, розмах. Вільна орієнтація в просторі й часі.
Із княжої доби поет вихоплює привабливу постать волинського князя Володимира Васильковича (бл. 1250–1288) – привабливу тим, що «стільки побудував храмів, а вмер на землі на соломі». Цей історичний факт у поетовому вірші «Золота солома» вміло спроектовано на нашу сучасність:
Золота солома – вище золота!
Тоді доля в тебе золота,
Як з обіймів і серпа і молота
Ти припав навіки до хреста.
Врешті, ця сентенція звучить у поета як моральний імператив: «Оцю правду ти навіки зваж…». Сам Драч – приклад сповідування цього імперативу. У вірші «Срібло-Злото» він зізнається, що ці благородні метали не вельми його манили, та і «не лащились на віку». Як розжився, бувало, на сякий-такий гріш, то купував книги, і вони, книги, для нього – «Срібло-Злото». Не від добра – з вини «рідної Сволоти… рідної Доби» (вірш іронічний) – тепер доводиться спродувати раритети. Що умре не серед Срібла-Злата – чи журба? Покепкує – такий собі характер українського перця (а чи козака Мамая?) – навіть із костомахи:
А прийдуть посланці від Баби Коси-Моргулі,
Щоб гойднувся Війоном…
Хіба перцем у ріднім вінку
Серед Золотої-Золотої Цибулі,
Серед Срібного Часнику…
№24 (186) 9 грудня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал