Гордон О. Б. Міста і рими: Вірші / О. Б. Гордон. – Х.: Майдан, 2016. – 144 с.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки
Львівського національного університету
імені Івана Франка, член НСПУ
Нова поетична збірка Олександра Гордона, яка нещодавно побачила світ у харківському видавництві «Майдан», – як на мене, етапна книжка у його творчості, тож має шанси привернути увагу численних шанувальників Олесевої поезії в Україні і за кордоном. Кажу етапна, маючи на увазі новий період творчого життя поета після його переїзду зі Львова до столиці.
Для тих, хто, можливо, не дуже орієнтується в тонкощах, так би мовити, «гордонознавства» й організації творчої палітри письменника, зауважу, що для Олеся Гордона Львів завжди був, є і, дав би Бог, буде каталізатором його творчої уяви й основою поетичного світу, відтак переїзд до Києва – це не просто зміна місця проживання, а стресова ситуація, яка не могла не відбитися на струнах його поетичного світосприймання. І тут не можу втриматися від спокуси самоцитування. Кілька років тому, аналізуючи Гордонову збірку «Нерозтрачена мить», я зауважив, що «навряд чи в усій українській поезії сьогодні знайдеться «більш львівський» і більш послідовний у вияві своїх патріотичних почуттів до рідного міста Львова поет, ніж Олесь Гордон. «Нерозтрачену мить» можна вважати зразком поетичного львівського тексту. Тут, у цьому тексті, і Кайзервальд, і Стрийський парк, і Знесіння, і площа Ринок, і львівські леви, і ще багато-багато інших яскравих атрибутів нашої малої батьківщини, такої милої серцю кожного львів’янина. Для Гордона (крім, очевидно, віри в Бога) існує лише дві релігії – Львів і поезія, – і невідомо, котра з них має більший вплив на душу поета […]».
Зміна храмів не змінює віри, але завжди тривожить душу. Душа втрачає комфортний затишок і спокій, однак у стресових ситуаціях знову знаходить їх у тій же таки вірі. Психологія поетичної творчості у чомусь подібна до психології віри: у пошуках основи основ митець завжди шукає незрадливої й найтвердішої опори. У новій книжці Олеся Гордона такими основами основ є Україна і поетичне Слово:
Ув Ірпені в тіні ялиць і сосон, і смерек
Живу, полишивши не Львів – Олександрію…
А в Києві – серед людей, розмов, бібліотек
Сльозами почуттів – поезією мрію.
(«Ув Ірпені в тіні ялиць і сосон, і смерек…»)
Поетичні первні можуть не називатися відкритим текстом, але все: історіософія, топоніміка, «аркодужні перевисання до народів», болі і тривоги, емоції і пристрасті – у цій книжці свідомо чи несвідомо пов’язані саме з Україною, причому в найскладніші для нашого народу часи поет, можливо, й несподівано для нього самого, стає Гордоном Соборним.
Думаю, Олександр Гордон не образиться за цей жартівливий придомок прізвища, але, якщо серйозно, то зауважу, що саме соборність є основною ідейно-тематичною домінантою збірки «Міста і рими». Органічною і всеохопною, конструктом, що тримає на собі всю поетичну архітектоніку книжки, забезпечуючи їй міцність, стійкість, непохитність і… читацький інтерес у всіх реґіонах України. Соборність України як ідейна домінанта – це той незримий, неафішований фундамент книжки, який, навіть попри всі європейські поривання її автора – а тут з огляду на численні переклади з європейських мов, упорядкування антологій, участь у письменницьких фестивалях та пленерах у Польщі, Чехії, Румунії, Гордонові таки є чим похвалитися! – служить своєрідним паролем розрізнення за принципом «свій – чужий» і виводить збірку на чільні позиції в українській патріотичній ліриці.
Я не хотів би бути голослівним, тож вдамся до нескладної топонімічної статистики. У 7 розділах збірки – а це 135 віршів! – топонімів, так чи інакше пов’язаних зі Львовом, нараховуємо найбільше – аж 34 (яскраве підтвердження, що Гордон вийшов зі Львова, але Львів із нього не вийшов), із Києвом – 14, з Одесою – 13 (передовсім за рахунок «одеського» розділу «Вітер і вірші»), з Харковом – 4. Враховуючи літературний досвід автора книжки, можемо лише здогадуватися, свідомо чи випадково це сталося, але факт є факт: поетичні віхи України соборної виставлені напрочуд символічно й виразно – Північ, Південь, Захід, Схід. Коли ж до цього додати ще й по одному разу згадані Кримські гори і Донбас, луганські степи, Прикарпаття й Карпати, Поділля і Таврію, а ще Ужгород, Рівне, Станіслав (давня назва Івано-Франківська), Чернігів, Бориспіль, Самбір, Лаврів, Ковель, Чортків, Новоград, Сковородинівку чи лише натяком про Ікву згаданий Кременець, то складається враження, що маємо справу не з поетичною збіркою, а… з віршованим підручником з географії України. Можна було би згодитися і з таким твердженням, адже колись ще великий Й. В. Ґете писав, що «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen» – «Хто хоче зрозуміти поета, той мусить піти в його країну». Однак, зауважу, це враження виникає лише на перший погляд, адже саме в топоніміці й полягає основний задум збірки, зрештою, задекларований уже в самій назві «Міста і рими» і, як на мене, досить успішно втілений у її композиції.
Особливу композиційну роль у книжці відіграє непримітний Ірпінь. Не дивно: віднедавна саме він став новою малою Батьківщиною поета, тож перший розділ збірки під назвою «Ірпінський затишок» – це своєрідний камертон, який, по-перше, декларує провідні мотиви тексту книжки як цілості, а по-друге, відкриває читачеві несподіваного Гордона з його новими, вже ірпінськими, замріяно-філософськими пейзажними замальовками, мотивами гамірної й велелюдної столиці, новими зразками (і де їх стільки у нього береться!) інтимної лірики – чистої і свіжої, мов цілюще гірське джерело, що так і проситься на сторінки його нової книжки, а поет чомусь цього не помічає…
Зовсім несподіваними мотивами для шанувальників Олесевої поезії, загалом достатньо оптимістичної, як і сам сангвінічного складу мислення автор, стають його нові філософські одкровення:
Я не відаю, що там – за вічним покровом небес,
І за космосом душ, що прийшли із блакиті.
Я – лиш той, що помер… Я лиш той, що воскрес,
Я лиш той, кого виспівав вітер…
(«Сполошилася тиша твоїм золотим почуттям…»)
Не думаю, що такі мотиви в поезії виспівує вітер – їх зазвичай приносять буревії і шторми історії, кидаючи звичайну людину в стресові ситуації безвольної й тихої людини-рослини – «Cogito ergo sum» («Думаю – значить існую»), – і лише сильні особистості здатні змінити пасивну позицію на справжній чин. Олесь Гордон – митець, гартований поезією Івана Франка й Олега Ольжича, – за принципом Франкового «та сли в час війни та бою // Ти зовеш до супокою // Зрадник або трус єси…» займає позицію справжнього поета – патріота і борця:
Є поети, з якими не страшно в гібридній війні
Бути воїном правди, провидцем,
довічним пророком…
Є слова, що живуть й не вмирають на вічнім огні,
І єднають народ з кожним подихом, поглядом, кроком!
(«Ти прокинешся в мріях,
у теплому-теплому сні…»)
Ці слова, попри деякі евфонічні неоковирності, як-от: живуТЬ Й Не вмирають – могли би стати своєрідною увертюрою до поетичної симфонії народного подвигу (розділ «Варта безсмертя»). Увертюра була, до симфонії не дійшло: забракло новітніх топонімів українського безсмертя. Донецьк, Іловайськ, Дебальцеве, незламний український Маріуполь, котрі, як на мою думку, так і просяться на сторінки цієї книги.
Зрештою, інтерпретуючи по-своєму розділ «Варта безсмертя», не можу не зауважити справді вартісних поетичних знахідок, які цілком адекватно вписуються у нинішню українську ситуацію:
Так, слово – зброя грізних днів…
Бо словом можна покарати
І новоявленого ката,
І новочасних холуїв.
(«І спиниться у серці сум… »)
Роль поетичного слова у часи воєнного лихоліття не може не тривожити поета, тож він продовжує започатковану ще Іваном Франком та Лесею Українкою добру традицію нашої літератури: в часи війни та бою не стояти осторонь. Відтак ліричний герой його поезії, який приходить у цей світ «осягнути століття» і добре розуміє, що «світ принишк… Батьківщину на мапі не стерто», усвідомлює чітку, мов постріл, національну істину України:
Є багато ще воїв у схронах доби.
І неситий поверне ще Крим, і Донбас,
і луганські степи!
(«Ти приходиш в цей світ осягнути століття…»)
Він наш сучасник, але історична пам’ять про «пришельців з минулих віків» – козацтво, гетьманів, повстанців, котрі захищали Україну «у схронах доби» – допомагає йому вистояти у новій борні за українську незалежність. Вистояти, вибороти, захистити, гордо постати перед Європою і світом – саме так декларує свою позицію ліричний герой нової збірки Олександра Гордона в розділі «Варта безсмертя».
Розділ «Львів незникомий» у контексті збірки «Міста і рими» – це непорушна святая святих, таїна, освячена подихом вічності: «Львів, кохання і трішки неба – // це найкраще з твоїх безсмерть». («Ніч гойдається гілкою тиші…»). Львів уже давно канонізований у творчості Гордона як «тихе місто таємничих знаків, // Давно спресованих у моноліт…» («Львів – тихе місто таємничих знаків…»), тим-то кожен, хто посягне на цю святиню, у тім числі, здається, й сам автор, можуть бути оголошені єретиками й відступниками від Гордонової релігії, адже «тут Мекка усіх галичан», зрештою, тут «вірші, мов церковні миші, гризуть архіви маґістратські», так що кожна метафора, кожен образ запатентовані назавжди і пильно стережуться самим жерцем, тобто поетом, від усякої скверни.
О. Гордон – досвідчений майстер поетичного слова. Кожна його книжка привносить у нашу літературу щось нове, оригінальне, відкриває широкі горизонти художнього відтворення дійсності, засвідчує філігранне поєднання класичних традицій української і світової літератури з модерним баченням ролі поета і поезії у формуванні сучасного культурного простору, усвідомленням усього розмаїття проблематики, тем і мотивів, широкого арсеналу художніх засобів, що їх так успішно використовує у своїй поезії автор. Тим-то цілком вільно і по-новаторськи відкрито звучать його вірші з розділів «Небо українця» й «Вітер і вірші».
У розділі «Небо українця» і справді вільно, бо він охоплює не надто характерні для Гордона, а отже, новаторські в контексті його поезії, вільні вірші. Провідні мотиви цього розділу – роль поета і поезії в Україні, ментальність українського народу, Львів ув історії й долі України. Програмним віршем цього розділу, як на мене, є поезія «Небо українця» – як з огляду на її новаторську метафоричність, так і на проблеми української етнопсихології, що їх порушує автор.
Душа українця співає разом із соловейком
і читає українську ніч по зоряному небу.
Коли сплять села, спить і українець.
Нема нічого гіршого за сон українця.
Він може проспати і свою Україну.
І лишень пісень та неба ніхто не вкраде у нього.
Бійтесь українського неба!
Воно безжалісне до своїх ворогів.
Ще нікому не вдавалося
загарбати українського неба…
(Небо українця)
І ще одна цікава риса розділу «Небо українця»: поезія, поміщена в ньому, написана за новітніми європейськими зразками (французькими, грецькими, польськими, чеськими тощо), багато із яких були опубліковані в Україні саме в перекладах Олеся Гордона. Автор добре знає європейські поетичні традиції, тож український читач мав би бути йому вдячний за неповторні голоси українських друзів із-за кордонів України. Здається, що саме європейські, і передовсім польські творчі контакти, впливали на творчу палітру письменника у «Містах і римах», зокрема в розділі «Небо українця». Наведу для прикладу лише одну поезію, причому повністю:
Поезії судилася самотність
мільйонів підручників.
Поетам призначена доля
мільйонів самотніх.
Народ ніколи не розуміє самотніх.
Народ лише читає підручники…
Кожний рядок – сентенція. Кожний – закінчена думка. Кожний рядок спонукає читача до роздумів. І ні білі вірші, ні відсутність звичної для нас і, зрештою, традиційної для Олеся Гордона класичної строфіки та римування не викликає сумнівів, що перед нами зразок справжньої поезії. А таких глибоких і по-справжньому новаторських поезій у збірці – цілий розділ! Це і «Послідовність поезії…», і «Батьківщина», і «Справжні вірші…» і «Мій заповіт», і «Мої друзі загубили мене…», і «Поети…», і… Та що там казати, поза всякими сумнівами, цей розділ є квінтесенцією нової Гордонової збірки. Із спілкування з автором знаю, що він, людина непересічної ерудиції, володіє педантично розкладеними по поличках пам’яті знаннями з теорії літератури (як-не-як за основним фахом, так би мовити, «в миру», – колишній викладач обліку й аудиту!), тож його успішне входження в глибинне русло європейської поетичної практики можна лише вітати.
Водночас не можу не зауважити, що цими, і справді цікавими й ориґінальними європейськими експериментами, Олесь Гордон поставив сам себе перед давньою дилемою – Україна чи Європа? Наведу цитату з улюбленого Гордонового поета Олега Ольжича: «Противенство українського духовного життя і нашої поезії та життя й мистецтва европейського є безсумнівне. У нас ідеалізм і певність посідання найвищих правд, а поруч з тим матеріялізм Европи і мертве шукання за формою. Тут – войовничість, там – пацифістичні страхи і т. д. і т.д. (…)
Тому треба поставити під знак запитання конечність нашої культурної орієнтації на сучасну Европу. Не сотворімо собі кумира!» ( Кандиба Олег. Два світовідчування / Олег Кандиба // Ольжич О. Незнаному Воякові. – К.: Фундація імені О. Ольжича, 1994. – С. 144).
Звісно ж, як говорили древні, tempora mutantur ! – часи змінюються: від написання статті Ольжича минуло понад півстоліття. Але проблема й досі актуальна, особливо тепер, в умовах нового самовизначення України. Істина, як завжди, – десь посередині, тож Гордонові поетичні експерименти як ніколи на часі: українська поезія мусить шукати своїх шляхів у розвитку світової культури.
Чи можливе самоутвердження традиційної національної поезії у європейському літературному контексті, свого часу спробував дати відповідь Чеслав Мілош. Зокрема, пишучи про поезію Й. Бродського, він влучно зауважив: «Польський читач, мабуть, дещо здивується, що світовий розголос випав на долю поета, котрий користується традиційним віршем із римами і поділом на строфи, а отже, не тільки не «аванґардним», але й особливо складним для перекладу іноземними мовами. Істотну рису цієї поезії-гри становила направду вражаюча винахідливість Бродського в римуванні, немов забава у створенні самому собі перешкод, щоб їх відтак долати. Водночас було б абсолютно помилковим називати його старосвітським поетом». («Мілош Чеслав. Про Йосипа Бродського. // Мілош Чеслав. Велике князівство літератури: Вибрані есеї. – К.: Дух і Літера, 2011. – СС. 416 – 417»). Тож, очевидно, річ не у традиційності поетичної форми, а в глибині й новаторстві поетичного змісту, його нетривіальності і свіжості в розвитку світової культури. Що, зрештою й намагається утвердити у своїй книжці О. Гордон.
Розділ «Море і вітер» у цій збірці – без сумніву, цикл поезій. Нагадаю, цикл у поезії – це група творів, об’єднаних одними емоціями, почуттями, ліричним настроєм тощо. Так от, для Гордона усі ці окреслення, разом узяті, – це Одеса і море:
І світ мені навіки чистий,
Мов море ув Одесі…
Я написав тут віршів двісті…
А ось тепер – ще й десять!
(«В Одесі десантую десять…»)
Не знаю, чому саме в тексті десять: у збірці, можливо, з якихсь технічних причин автор помістив лише дев’ять, але, зазначу, настільки чистих, ніжних, як одеське море в штиль, відданих південній Пальмірі України поезій, що канонізований Гордоном Львів, очевидно, незабаром почне ревнувати поета до Одеси. Жарти жартами, але в особі Олеся Гордона українська Одеса має ще одного вірного і відданого поета-шанувальника:
Одесу я не одвіршую… Не випишу…
Однині і повік, і присно й вічно…
І не згадаю всує. Не вивершу
У слові, у піснях, у віршах.
( «Одесу я не одесную…»)
Парадоксально, але факт: справжні ліричні шедеври у поезії О.Гордона з’являються не там, де він намагається заповнити поетичний текст іменами й топонімами як атрибутами й доказами своєї (до його честі, не фальшивої – справжньої!) ерудиції, а там, де лишається сам-на-сам зі своїми звичайними людськими почуттями, болями, тривогами, своїм щастям і своїм Словом. Якимись не зовсім характерними нотками для загалом оптимістичної поезії О.Гордона знову озвалася його інтимна лірика. Оця «не зовсім характерність» у новій книжці раптом виявилася настільки щирою і непідробною, що читач болісно сприймає почуття ліричного героя як свої особисті болі і переживання.
Я чекаю на тебе… Повернешся інша…
Гарячіша й красивіша в сотні разів.
Ти – мелодія серця, мелодія вірша,
Що так легко кладеться на ноти вітрів.
(«Я чекаю на тебе… Повернешся інша…»)
Це цитата із вірша з розділу «Мовчання під зорями». Тонка лірична мелодія серця. Задума і туга. Рядки, що болісно тривожать душу. Зауважу лише те, про що вже не раз говорив усно авторові. Олесь Гордон недооцінює свою інтимну лірику. А вона вже давно вартує окремої книжки. Збірки, яка могла би привернути читацьку увагу всієї України щирими і непідробними почуттями, новою метафорикою, новим осмисленням давнього, як світ, почуття.
Цікавий у контексті книжки «Міста і рими» розділ «Таїна шляху». І навіть не своєю таємничою назвою і специфічною метафоричністю, а передовсім розмовою про літературних учителів – Рембо, Верлена, Рільке, Валері:
Рембо – ще золотий і синьоокий,
Верлен – посивілий вже пілігрим.
І Рільке – молодий міфічний спокій.
І Валері, закований у дим…
(«Рембо – ще золотий і синьоокий…»)
Бо це ж саме під впливом творчості несамовитих французьких натхненників Гордонової поезії у збірці «Міста і рими» з’являється новаторський для української поезії поетичний звукопис:
Львів – затишний, земний-зелений.
Одеса – чорне молоде вино.
А Київ – золоте стремено,
Блакитно-жовте серця знамено
Черлений Ужгород чарує
Одвічними смарагдами Карпат.
Визбирують поліське руно
Бурштинні Ковель, Рівне, Новоград.
(«Львів – затишний, земний-зелений…»)
Чим у поезії О. Гордона мотивується «колір» міст (зрештою, аналогічно, як і колір голосних у шедеврі Рембо «Голосівки») – відомо лише самому поетові. Але створені цим поетичним прийомом образи – свіжі, самобутні, неординарні – на диво органічно вписуються у поетичне тло його збірки і досить легко сприймаються читачами з різних регіонів України як свої, притаманні лише нашій українській поетичній свідомості. Це добрий знак для митця, який поставив собі за мету звернутися з поетичним словом до всієї України.
І нарешті, ще один характерний штрих до Гордонової творчості. Він тонко, з філігранною точністю відчуває новизну слова і не оминає можливості використати її у своїй поетичній палітрі. Відтак і вдається до неологізмів, несподівано чистих і щирих у його поезії:
Весна ірпіниться у серці,
Кияниться у почуттях.
Ми знов зустрінемося в церкві,
Десь у чернігівських краях.
Зі сходу відгукнеться Харків,
Із заходу замає Львів.
Зі всіх чудових закамарків
Ми з’їдемось до Чернівців.
Весна ірпіниться у віршах,
Дніпрішає любові рінь.
Весніється життєва вірність.
Віршується весни цвітінь.
(«Весна ірпіниться у серці…»)
З погляду непосвячених – мовне штукарство. А з погляду Її Величності Поезії – зрілість досвідченого Майстра Слова.
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань, які надійшли на адресу Олександра Гордона з нагоди його 55-ліття.
З роси і води, друже Олесю!
№24 (186) 9 грудня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал