(з неопублікованого)
Може такого дива
Більше мені й не треба?!
Боже, скажи, навіщо
Мені отакі дива?!
Є ще мій простір.
Є ще окраєць неба.
Інеєм вкрита
Соняшник-голова.
Знаю – не буде
Більше таких побачень,
Де від черемхи
Аж забиває дух!
Дівчини тої
Більше я вже не побачу:
Ні – поміж цвіту,
Ані – поміж завірюх…
Та виростає
Квітка лапата в грудях,
Гонистим соком
Будить уяву щомить
Про якесь диво…
І що воно іще буде,
І що ніхто не взмозі
Дива того зупинить!
20.06.2014
У Вінниці
У Вінниці, де плачуть всі дерева
Осінньої негожої пори,
Де небо нахилилося сталеве,
Полоще площ гранітні прапори…
У Вінниці , де вже дощу по вінця
Пливу під парасолькою, мов – Ной!
І водоспади на гранітних східцях,
І східці – ніби п’яне доміно…
У Вінниці, де лоскотно трамваям,
Де холодно деревам і мостам
Прозорі мальви з неба виростають
… Бо тісно й там.
25.05.2014
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Запустіло. Задиміло. Замело.
Перетерпло. Перетерпіло. Заснуло.
Це – моє, зникаюче село
З горем своїм, прийшлим і минулим.
На горі – зарослі могилки,
Що й хрестів не видно за барвінком,
Голубіє стрічечка ріки
В берегах, де навіть рибі мілко.
Хмари натискають звідусіль,
Вітер давить у сльозливу очі…
Скільки в нас таких плакучих сіл,
Які вперто умирать не хочуть?!
Свійське пробиває гущину:
Кропиву, кленки американські.
Я в село із траси заверну
І пройдусь по ньому не по-панськи.
Пом’яну і рідних, і чужих,
Полиново помовчу над ними…
Тут лежать, хто цій землі служив,
Не вколовшись землями чужими.
Їх така тут всемогутня рать,
Що чорнозем гріла у долонях!
Працювати їм, немов – співать!
А співати, мов – летіть на конях!
Земле моя. Пустко моя. Гріх.
Чим тобі зарадити? Не знаю.
Гомеричний солов’їний сміх
Над родючим у безрідді краєм.
20.06.2014
Спас
Чомусь мені промінилось. Як вчора…
Червоний диск вкотився до грудей.
Сочилось світло, пахла матіола
І розгорався фіолетом день.
Я бачив не очима, а – квітками,
Я геть забув, який довкола час!
І яблука штовхалися боками ,
І я ловив їх щирими руками –
Мій Спас…
15.07.14
Перехідне
Ластовиннячко на носі
І саме, як – ластів’я!
Пройдуть весни. Прийде осінь.
Клопіт буде і сім’я.
Буде ще всього багато –
Ластів’ятка у гнізді.
Сірі будні, зрідка свято,
Купа втрачених надій.
І – гніздечко на припоні,
І – рясний пелюсткопад,
І дитинства білий човник,
Що не вернеться назад.
Але може бути й інше:
Вільні крила. Вільна ти.
Що тут краще? Що тут гірше?
Серединочку б знайти!
05.06. 2014
***
І прийдуть нові люди і дерева,
Зітхнуть соми в холодній глибині…
І ступить знову юна королева
На трави, що не бачили стерні…
І виростуть фіалки понад ставом,
Аж засиніє молода вода!
І пройде берегами дивна пава,
Що хтось її мрійливо пригадав.
Розгорнуться скуйовджені тумани,
Помножиться на хусточки блакить.
І хусточка прикриє плечі пави
Теплом чиєїсь спраглої руки…
02.07.2014
Надвечір’я
Люстри кришталевий водоспад.
Надвечірні тіні у кімнаті.
Акварельні за вікном пенати.
Сонця розімлілий мармелад.
Пелюстки оранжевих квіток
Крильцями згортаються в бутони…
День гарячий ніжно так холоне
Ніби чаю золотий ковток…
05.07. 2014.
***
Колись Моя
Мені таке сказала:
Ще вже Моя,
То, наче й – Немоя…
Так поглядом
Затерпла край вокзалу –
Аж мову відібрало солов’ям.
Колись Моя,
Така погожа й горда,
Сказала: «В ніч
Іди собі дощем!»
Пообіцяла
Не вертати зроду,
Змонашилася
В дальній із печер…
Колись Моя
Ставала Немоєю…
Кипіли липи
Й капали в траву.
Прощанням пахло.
І – вишневим клеєм,
Що рану вже
Заживлював нову.
20.06.2014
***
Просте моє письмо.
Прості мої слова.
І я – простий поет,
Мов – деревій при стежці.
Навколо все моє:
Це небо і трава,
І молодий туман,
І вільхи у сережках…
Я виріс поміж них.
Я поміж них росту.
Вдихаю аромат
Свого простого краю.
І вишиваю слів
Мелодію просту.
Як можна ще по-іншому!?
Не знаю…
17.07.2014
Микола Гриценко
№24 (186) 9 грудня 2016