Історія крізь призму людських голосів

 
 
Жулинський М. Моя Друга світова: роман-хроніка в голосах / Микола Жулинський. – К.: Ярославів вал, 2016. – 416 с.
 
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ
 
Історія не тільки мова фактів, подій, хронік, історія проходить крізь людські долі і серця. Недарма наші класики трактували українські пісні й думи як поетичні літописи, які виражають погляд народу на самого себе, фіксують те, повз чого часто проходили хроністи, але що залишало найбільше враження і передавалося від покоління до покоління. Пам’ять знімає межу між історією і літературою. Принаймні у романі Миколи Жулинського „Моя Друга світова” – так. Втім, жанрове окреслення „роман” тут певною мірою умовне, суто, сказати б, авторське, бо сплелися у цьому тексті різні нашарування: белетристичного, науково-дослідницького, фактографічного жанрів, навіть статистики.
Але основне – хід історії, її велика національна і світова драма, яка розкривається крізь призму людських доль, переважно скалічених, крізь призму людських голосів, де один голос не заглушує, а доповнює інший. Виділяються тут голоси самого автора, який виступає під власним іменем і прізвищем, та його батька Григорія Лук’яновича, якому судилося воювати в загонах УПА, потім – у Червоній Армії, зазнати полону й німецьких концтаборів, багато років прожити в Канаді, а в 100-літньому віці повернутися на батьківщину, щоб знайти тут вічний спокій. І все це розмаїття і багатоголосся природно й органічно „перетікає” одне в одне, пов’язує мозаїку картин і хронологію подій в єдине ціле, розбуджує історичну пам’ять читача.
Хоч у назві книжки стоїть „Моя Друга світова”, рамки цього періоду розсуваються і „поли времені” сходяться впритул, а головне – наслідки цієї війни досі тривають і кровоточать, бо, згідно з усталеним твердженням, уроки минулого нічого не навчають. Не навчили вони передусім того, що травми стосунків минулого між нами, українцями, і найближчими нашими західними сусідами часто розгоряються не стільки від самозагоряння, а через те, що вони інспіровані третьою стороною.
Микола Жулинський міг назвати свій твір і „романом-колажем” і „романом-інтертекстом”, оскільки голоси живих свідків (зокрема в час, коли їх зафіксовував диктофон чи записна книжка) перемежовуються з голосами мовчазних „персонажів” – документів. Щоб усе це об’єднати, структурувати, автор обрав відомий ще зі стародавніх часів прийом обрамлення: діти повоєнних років граються у війну. Мені, правду кажучи, здавалося, що ця дитяча війна закінчилася моїми шкільними роками, а Микола Жулинський молодший від мене на цілих шість років. Але ні, не закінчилася не тільки ця дитяча „війна”, що не раз, принаймні у моїй пам’яті, оберталася ранами і ґулями, а й справжня, бо хлоп’яча виникла як відлуння тієї справжньої.
В одному місці автор назвав свою книжку маленькими епізодами великої трагедії. І все ж епіцентром цієї трагедії виступають у романі волинські події літа 1943 року, що понесли з собою тисячі жертв польського населення і породили глибокі рани, які більше ніж через сімдесят років із сфери історичних подій і психологічних травм переходять у сферу політичних ідеологем.
Початком будь-якої міфологеми переважно є історична подія, яка згодом обростає додатковими нашаруваннями. Для дослідника дуже важливо з’ясувати її причини і наслідки. Микола Жулинський послуговується працями істориків, але він вирішив найперше слово надати людським голосам, зіставивши їх з документальними джерелами та їх інтерпретаціями.
„А може, то вина наших – Української Повстанської Армії, що почалася братовбивча війна? Поляки жили серед нас, родичалися, навіть не сварилися до крові, хай би так було й далі”, – простодушно запитує автор свого батька й дістає таку ж простодушну  відповідь: „Хай би було. Не треба було бити жінок, дітей, хіба вони винні, що так склалося? А хто перший почав, один Господь знає. Здавна тліло”.
І от він дошукується тих іскор, від яких „тліло”. І тут на підмогу людським голосам приходить статистика: „У Волинському воєводстві станом на 1939 р. проживало 58, 4% українців, 16, 6 % поляків, 9% євреїв. Українців переважна більшість, а вони безправні. Бо не українці вони, а православні, як за часів російської окупації, або волиняни, поліщуки, русини, руські, тутейші …”.
Це приниження національної і людської гідності посилювалося експансією польського населення на українські землі. „У моєму, Дубнівському, районі, – зазначає  М.Жулинський, – з’явилося на початку 20-х рр. ХХ століття 482 господарства польських колоністів, у сусідньому Горохівському – 325. І кожне з цих господарств мало земельний наділ від 10 до 50 гектарів. Тільки у Волинському воєводстві було 3562 осадника, 1358 мали державні посади…”. Чи дивно після такої картини натрапити на таке свідчення: „А тут таке почалося. Село на село, хутір на хутір, поляк на українця, українець на поляка. Кровава мерва зійшла на світ”. Письменник не замовчує кривавої різанини, але наголошує, що вона відбувалася з обох боків: «Піднімалися з глибин забуття минулі образи і кривди, чутки про грабунки, знищення і мордування в інших селах і районах наповнювали страхом суспільні настрої, збуджували злість і спонукали до дій. Шукали зброю, молодь ішла в ліси – активно поповнювалися ряди УПА. Поляки створювали загони самооборони, у німців випрошували зброю і заручалися підтримкою підрозділів Армії Крайової, польської і радянської партизанки, власівців, угорців”.
У гостроті протистоянь і плетиві історичних подій та людських доль автор виділяє ще один важливий чинник – тих, хто провокував ці протистояння. Із провокаційних сил головними були дві – більшовицька Росія і гітлерівська Німеччина. Автор наводить слова командира УПА „Поліська Січ” Тараса Боровця „Бульби” з його листівки-звернення у червні 1943 р. до польського народу: „Поляки! Німецьким та російським імперіалістам залежить на роз’єднанні та ворожості серед поневолених народів. А особливо німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди”. Ці слова перегукуються із наказом коменданта Волинського округу Армії Крайової К. Бомбінського від 22 квітня 1943 р., в якому було сказано: „Це німецькі окупанти, яким простіше поневолити край, коли окремі групи населення проводять між собою боротьбу. Це також радянські партизани, котрі, діючи на землях Речі Посполитої, намагаються зосередити керівництво усім тут у своїх руках”. Але застереження не подіяли, і „дні і ночі 11 і 12 липня 1943 р. стали чорним днем і для мешканців польських колоній. Почалася взаємна різанина – жорстока, безжальна, безупинна”. У короткій рецензії немає можливості ширше зупинятися на згаданому епізоді польсько-українських відносин, який відлунює і сьогодні. Автор розкриває цю сторінку всебічно, тому відсилаємо його до самого „роману в голосах”.
Поряд з німецьким фактором Другої світової Миколи Жулинського окремим сюжетом у його книзі проведений фактор радянський у всій його розгалуженості й жорстокій підступності. Серед багатьох ситуацій особливо вражає сцена викриття однієї з останніх криївок упівців енкаведистами, переодягненими в упівську форму за допомогою завербованих або обдурених селян.
Моторошного відчуття сповнені сцени, де обдурені боївкарі з жахом дізнаються, що вони зраджені своїми командирами, які виконували волю окупантів.
„Оточені з усіх боків демидівським гарнізоном стояли похмуро боївкарі Андрія Остап’юка і мовчки дивились, як їхній командир потискав руки начальникові Демидівського райвідділу НКВС майору Тріфонову, капітану Олексію Чернову, як енкаведисти стягували з воза ящики з горілкою, плетені коршики з закускою…
Мовчки випивали вони свої порції горілки, мовчки закушували і мовчки слухали, що говорив їм майор Тріфонов і капітан Чернов. Найбільше запам’ятав Зеньо-„Вірний”, що не буде пощади ні йому, ні його родині – винищать усіх, якщо хтось із них проговориться про те, що їхня боївка виконувала і далі буде виконувати накази НКВС”.
Кожен з героїв цієї волинської саги випив свою чашу, яку заслужив: хто пам’яті, хто спокути, а хто і цикути… Та є у романі-хроніці в голосах наскрізний мотив – з погляду вічності, мотив одвічної боротьби добра і зла, що розкривається через біблійний символ числа 666, знак диявола. У книзі верховенствують сили зла, але вони вже виявлені, розкриті, недарма складене з сірників це число показується прізвищами „Гітлер” і „Сталін”. Можливо, автор мав на думці накладати на ці універсалії явища своєї суспільної реальності. Таким чином, текст книги М. Жулинського виламується зі своїх історичних рамок і дає можливість думати, що історія має здатність повторюватися у формі нових реалій.
 

№23 (185) 25 листопада 2016