(Стаття написана в січні 2019 року)
На початку 60-х років минулого століття Джон Фостер Даллес, тодішній держсекретар президента Двайтa Айзенгаверa, через Карибську кризу, що поставила світ перед небезпекою ядерної війни, запровадив термін brinkmanship – балансування на межі війни.
Аналіз розвитку нинішніх подій на сході України так чи інакше підводить нас до логічного питання: хто в цьому світі може ґарантувати, що не настане момент некерованої ескалації російсько-українського конфлікту?
Ситуація вельми схожа на геополітичні процеси в Європі столітньої давнини напередодні вибуху Першої світової війни: поведінка тодішніх (як і нинішніх) європейських керівників держав та політиків багато в чому нагадувала/нагадує поведінку страусів у момент небезпеки. Врешті-решт саме через нерішучу й боязку позицію горе-стратегів початку минулого століття процес сповзання до війни став некерованим, його вже ніхто не міг контролювати і зупинити.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Джон Кеннеді полюбляв цитувати репліки двох німецьких політиків (колишнього канцлера і його наступника) про причини Першої світової війни. «Як же це трапилось?» – дивувася колишній канцлер. У відповідь його візаві скрушно зітхав: «Ах, якби ж то знати!»…
Сучасні європейські політики щодо Московії – явного агресора, теж частенько поводяться мов сновиди: їхні очі начебто й розплющені, але вчинками своїми вони не керують. А тим часом воєнні настрої в Кремлі й справді можуть вийти з-під контролю.
Шість десятиліть тому, досліджуючи причини вибуху Першої світової війни, американський історик О. Холсті [О. Ноlsti] зазначив, що 1914 рік став майже класичним прикладом дипломатичної кризи, яка зазнала надзвичайно швидкої ескалації, вийшовши за межі розрахунків і контролю осіб, відповідальних за ухвалення рішень у сфері зовнішньої політики.
Вчений, зокрема, з’ясував, що приблизно за місяць перед початком Першої світової війни міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, Німеччини, Великобританії, Франції та Росії отримали від своїх посольств 5620 документів, які налічували майже 1,5 мільйона слів. З наближенням кульмінації кризи обсяг листування між дипломатичними відомствами різко зріс. Кількість питань, що чекали оперативних відповідей, збільшувалася, а часу залишалось чимраз менше. Його катастрофічно бракувало для ухвалення найважливіших рішень, які б унеможливили вибух війни.
Аналізуючи події, що призвели до Першої світової війни, американський історик Е. Тейлор [E.Taylor] зробив висновок: «Бюрократія старого світу просто сховалася в кучугурах бурі інформації, котра наринула на неї. Найгостріші і найурівноваженіші уми не могли більше осмислювати необроблені дані, які в них вводились, і в кожній столиці виникла тенденція – рішення відставали від подій. Внаслідок цього кожний новий крок з будь-якого боку ставав помилковим кроком, підсилюючи загальне сум’яття». Психологи Н. Макворс і Д. Макворс [N. H. Mackworth and J. F. Mackworth] звернули увагу на цікаву закономірність – якщо збільшити потребу ухвалення рішень в п’ять разів у заданий конкретний відрізок часу, то кількість помилок зростає в п’ятнадцять разів! Обмірковувати рішення просто немає часу, ланцюг умовиводів не будується, замість нього вводиться стереотип, що відображає не так об’єктивну реальність, як суб’єктивне уявлення, у цьому разі про противника. А все це випадає на долю людей, які й без того перебувають у стресі.
Можна припустити, що агресивні московити спробують позбавити Україну доступу до Азовського моря. Та найімовірнішою метою проведення військової операції російського Генштабу є не стільки непогамовне бажання пробити сухопутний «коридор» до Криму, як раціональніше прагнення заволодіти Таврійськом, Новою Каховкою, Каховською ГЕС і, зрозуміло, витоком Північно-Кримського каналу та прилеглими до нього територіями аж до Перекопу. Без дніпровської води Крим приречений.
2008 року директор Інституту Росії (Україна) Василь Лаптійчук у дослідженні «Mein Kampf» Владіміра Путіна» застерігав: «За деякими ознаками, російська сторона вже розпочала перший – інформаційний – етап підготовки й проведення операцій на терені України, спрямованих на усунення найнекомфортніших для Кремля політиків, громадських діячів і, можливо, журналістів. Логічно припустити, що Ясенево чи Луб’янка планують проведення відповідних заходів не тільки в Британії або Катарі, але й у «зовнішньополітичному пріоритетові №1».
В інтерв’ю виданню «Тиждень» заступник глави Генерального штабу Збройних сил України Олексій Таран 2019 року заявив: «Росія готується до проведення широкомасштабної військової агресії. Ці плани цілком очевидні. ЗСУ відповідно готуються до відбиття збройної агресії по всьому кордону України. Це стосується не тільки лінії зіткнення, але й інших районів, починаючи з кордону з Білоруссю і далі біля Криму і Бессарабії».
Найпереконливішим аргументом у захисті національних інтересів залишається сила. Економічна та військова. «Якщо прагнете досягти успіху, не намагайтеся бути делікатним чи розумним. Використовуйте грубі прийоми. Бийте одразу в ціль. Поверніться й ударте ще раз. Потім ударте ще – сильним ударом з плеча», – радив Вінстон Черчилль.
Не покладаймося на доброго дядечка з-поза меж України. Не плекаймо ілюзій на вселюдську Мораль і Добро. Є давнє перевірене, випробуване часом правило: ХОЧЕШ МИРУ, ГОТУЙСЯ ДО ВІЙНИ – Si vis pacem, para bellum.
1996 року генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, тодішній начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, екс-заступник начальника Ґенерального штабу констатував: «Збройні Сили України, які маємо, не є національною, народною армією. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці й уряд був – український. Тому що уряд і армія – це одне ціле… Ніхто наразі не знає, коли і де доведеться воювати».
Як у воду дивився український генерал.
У 2019 році після зміни політичного керівництва Української держави Москва почала ставити «слугам народу» брутальні ультиматуми, вимагаючи їх безумовного виконання. Київ, замість орієнтації на перемогу, починає вдаватися до політики компромісів, доволі небезпечних в умовах мілітарного протистояння двох держав і вичікувальної поведінки Заходу.
Уже згадуваний Василь Лаптійчук наголошував: «Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо».
Висновки. Коли українська еліта, а з нею й український народ, органічно усвідомить свою інакшість, свою самодостатність, тоді й щезне імперська пиха Росії. На жаль, у нас досі немає реалістичної, фундаментальної концепції розбудови України як держави європейського стандарту, досі не сформована чітка система державних пріоритетів, ідеологічних цінностей, основних принципів національної ідеології.
Натомість у ст. 15 Конституції України читаємо: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах… ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».
Без виразної української, глибоко патріотичної ідеології неможливо згуртувати суспільство в єдиний повноцінний організм, здатний дати належну мілітарну й інформаційну відсіч противникові. Патріотизм як основа державної ідеології є фундаментом будь-якої державної конструкції.
Олег Романчук, публіцист,
шеф-редактор журналу “Універсум”