Василь Бондар. «Онук мамонта»

“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023

Продовження. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-bondar-onuk-mamonta-spohad-pro-ivana-dracha/

СПОГАД ПРО ІВАНА ДРАЧА

4.

Я мав довготривале, понад тридцять років, спілкування з Миколою Кравчуком, який ділився зі мною завжди враженнями про зустрічі з Драчем. Поет завжди, коли збирався їхати в рідні краї, телефонував Кравчукам у Тетіїв. І листів Драчевих у Кравчуковій спадщині лишилось понад три десятки: переважно листівок, переважно 50-70-их років. Коли якогось разу я розповідав Миколі Івановичу про своє нелегке спілкування з Драчем, він потвердив.: «Іван завжди був важким співрозмовником, як і Павличко, до речі – такі натури. Кілька разів для мене Драч відкрився: зокрема у 60-их, як Іван повернувся з Америки, де зустрічався із сином тетіївського повстанця 1919 року Оверка Куравського – ми проговорили тоді далеко за північ; а ще одного разу я приїхав у Київ і дружина Смолича дала нам ключі від своєї квартири, де ми ночували вдвох… Тоді ми наговорились.  А то, буває, скаже фразу й мовчить.  І зависає якась непевна тягуча пауза, коли не знаєш чи говорити, чи мовчати… Напруження таке в розмові створюється мимоволі…». Так само й мені було спілкуватися з Драчем не те що дискомфортно, швидше складно через його мовчкуватість і зосередженість на чомусь своєму, недоступному співрозмовникові. Припускаю, що з іншими людьми в нього було по-іншому, я ж судив про це в порівнянні з незабутнім Кравчуком, з яким ніколи, скільки б не зустрічався, не міг наговоритись…

Найглибше відкрився мені Іван Федорович якраз у дні, коли не стало Миколи Івановича. 19 травня 2009 року я приїхав у Київ на засідання Головної редколегії видання серії книг «Реабілітовані історією» і того ж дня мав відправитись у Тетіїв для принципової розмови з Кравчуком, моїм духовним і душевним навчителем, який два місяці тому похоронив дружину і дуже тяжко переживав стан самотності та «небажання жити», як писав мені у останніх листах. Але, одвідавши з провінційним голодом кілька столичних книгарень, я так нав’ючився, що подумав: завезу оце все в Кіровоград, а потім подамся в Тетіїв. Тому громом прозвучав мені наступного ранку телефонний дзвінок від Валерія Герасимчука: помер Микола Іванович… Я повернувся у Київ, переночував у Будинку літераторів (далеко за північ браталися Денихівка з Теліжинцями, вночі мені снились Сосюра з Малишком, бо Валерій повідав, що за розповідями ветеранів вони працювали у цьому кабінеті, де я тепер ночував), а вранці разом з Драчем рушили на південь Київщини. Аж на цвинтарі я довідався, що славний новеліст свідомо вкоротив собі віку, бо ніякі зовнішні й традиційні ознаки цього не виказували: хоронили з почестями в лоні, хоч і на краю, кладовища, і батюшка відспівував, і в прощальних промовах я не почув осуду… Одне тільки мені після цього стриміло й буравило в голові: от якби я не блудив по тих книгарнях… На поминках Іван Драч висловив думку, звертаючись до керівників району, що треба заснувати фестиваль української новели й проводити його щороку як свято малої прози – це буде найкращим пам’ятником покійному. Я це звернення сприйняв як наказ мені насамперед. І восени у Спілці, відзначаючи 80-річний ювілей Миколи Кравчука (по всіх письменницьких довідниках день народження в нього записаний 13 серпня, але в останні роки він його відзначав у Другу пречисту – 21 вересня: з пізніх материних уточнень), нагадав собі, присутньому Іванові Драчу та вузенькому колу кравчукових шанувальників – про фестиваль. І листа спорядив до тодішнього очільника Спілки Яворівського, але довелось чекати на реалізацію Драчевої ідеї ще чотири роки і то не в Тетієві, а в Нечаївці, на батьківщині Юрія Яновського… Уже й другий фестиваль відбувся – на батьківській землі Григорія Косинки, в Обухівському районі. Так чи співпало, чи мало бути, що за життя Микола Кравчук був удостоєний двох новелістичних нагород: премій імені Юрія Яновського і Григорія Косинки. Сподіваюсь, що й до Тетієва  колись цей фестиваль навідається, реалізовуючи задум Івана Драча.

В дорозі перемовлялись зрідка: то пояснював мені значення слова «кемпа», як називають острівець на найширшому плесі Роськи біля млина в нашому селі («купа» з польської – місце гуртування польської знаті, бував тут зокрема й Тимко Падура, автор знаменитої пісні «Гей, соколи!»), то відреагував на моє пояснення поетесі Галині Гай: ось тут жила дівчина, до якої я ходив парубкувати: «А я ось до цієї хати, справа, топтав стежку…» – усміхнувся Драч. Чув, чув я про ту дівчину, що вийшла заміж за військового й опинилась у Москві – коли поет навчався на сценарних курсах, то бачився з нею…

Одвідавши після похорону рідне село, ми ще раз заїхали до будинку Кравчуків, аби забрати архів Миколи Івановича, який я мав здати у архів-музей на Софії. «Оце весь?» – здивувався Іван Федорович, коли ми з сином покійного Андрієм винесли дві картонні коробки з ретельно складеними й підписаними папками. Потім іще не раз повторював це питання: за все життя, мовляв, списав всього дві коробки паперів? Я мовчав, бо не знав ні вмісту тих коробок, ні чому їх, на думку Драча, так мало. Пізніше зрозумів. Коробки мали тимчасово побути в Драча, поки я не навідаюсь у Київ і не передам їх до Софійського архіву.

Нагода трапилась через два тижні: позачергове засідання президії Спілки. Саме тоді починалися чвари в організації, які перманентно тривають і досі. Я відсидів ті неспокійні, в психологічному термосуванні, години й зателефонував Іванові Федоровичу, аби розпитати, як добиратись до його дачі в Кончі-Озерній: там я досі жодного разу не був, знав тільки, що це на південному напрямку, бо одного разу, повертаючись із столиці в рідне місто, маршрутка зупинилась біля супермаркету і я випадково здибав там Олександра Сизоненка з буханкою чорного хліба в руках. Десь там тримав дачу й Драч. Тепер він призначив зустріч на восьму вечора біля філармонії, і коли я в призначений час підійшов та побачив його, то мимоволі став шукати й авто, яке мало бути серед багатьох припаркованих на Європейській площі. Але Драч сказав: «Пройдемось пішки, я люблю по Києву ходити…», і я процитував йому пам’ятні для мене рядки «Діти ходять по Києву. Скільки їх понаїхало!..» Поет пустив у відповідь лукавинку кутиком опущеної складки уст: «Таке запам’ятали?..» Якось несподівано й дивно для мене останніми роками він почав звертатись до мене на Ви – по імені й по батькові. Спершу я нітився, потім звик. «Та я ще в школі вивчив цілу низку: «Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами…», чи «Дві сестри, тоненькі і сухенькі, осінь ловлять в пелени над ставом…», чи «Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині і дихни наді мною легким лебединим крилом…». Драч перебив моє пафосне цитування запитаннями про село. Він завше при зустрічі про село розпитував. З Теліжинцями він не поривав ніколи, починаючи з тих ще часів, коли були живі батько й мати і він привозив Олеся Гончара знайомити з батьками. Потім батька занесли на один із цвинтарів села (в нас кажуть – за церквою, хоча з 30-их років радвлада церкву перепрофілювала на клуб, зрізавши дзвіниці), матір він забрав у куплену хату в Козині під Києвом, однак село жило і в його віршах і в його свідомості постійно. Приїзди поета в Теліжинці з поважними делегаціями письменників, артистів, науковців завжди ставали святами, а районна газета «Ленінські заповіти» ніколи не шкодувала розворотів на висвітлення події…

Аж тільки біля скверу Шевченка я зрозумів, що він веде мене до себе на квартиру на вулиці Горького. Броньовані двері в під’їзд і в квартиру. «Ось тут ми живем, – сказав Іван Федорович. – Вибачайте за рейвах: дружина зараз на дачі, а я парубкую і до прибирання ледачий… Ремонту ми давно не робили… Ось у цій кімнаті будете спати – це Максимова. Тут он і ті дві коробки стоять, що ми їх завтра повеземо до Богдана». Він ще провів мене по всіх кімнатах, я крутив головою, роздивляючись картинний вернісаж на всіх без винятку стінах, фотографії, статуетки. А що вже книг – очі мої не знали, за що хапатись, а серце прискорено билось!

Потім ми вечеряли підсмаженою яєчнею з ковбасою і, коли я витягнув з дипломата пляшку «Пшеничної», то Драч сказав: «Добре, що Ви взяли випити, бо ми останнім часом нічого спиртного в квартирі не тримаємо: син пристрастився не в міру – нічого від нього не сховаєш…». І цією фразою він мене так розчулив, що я готовий був пригорнутись до нього, обійняти й висповідатись… Мій Устим уже третій рік сидів у в’язниці: трамадоли й інші легкі наркотики привели його в компанію, де він за побиття чванливого столичного віолончеліста (саме чванливістю він спровокував трьох підлітків) отримав чотири роки строгого режиму. Ми з дружиною пережили страшні роки і нікому ніде (за винятком найрідніших і Кравчука) я про це не говорив: соромно було зізнаватись у своїй батьківській, як я тоді розумів, виховній неспроможності, точніше, у власній педагогічній імпотенції. А тут мене Драч нокаутував однією фразою. Я розповів йому майже все в деталях, він уважно вислухав, потім поклав свою теплу руку мені на плече: «Терпіння набирайтесь і не переставайте його любити – все минеться!..».

Тієї ночі в затишній Максимовій кімнаті (на стіні висіла фотографія піонерського часу – допитливий безпосередній погляд: як же це так?) мені довго не спалось: я переписав усі Кравчукові папки та вміст кожної з них, які завтра мав віддати в архів; лежав, думав: Господи, чому й за що?

Третій праворуч Іван Драч. Поруч Віталій Коротич. Фото 1972 року

Іван Драч з Миколою Жулинським

На III всеукраїнських зборах Народного руху України співголови Руху (зліва направо): Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь. Київ, 1992 рік

(Мине небагато часу, посеред вересня у палаці «Україна» на святкуванні 20-річчя Руху Драч підійде до мене, обійме за плече – якийсь чоловік фотографував нас – і запитає: «Як удома справи? Син, тюряга?..» Мене наче штовхнуло останнє, жаргонне, слово, але я не подав вигляду. «Вчора вернувся додому», – відповів я тихо. «Як дівчина його?» Отут я був приємно подивований: бач, пам’ятає!..).

А наступного дня ми пили каву зранку, довго чекали викликане авто, в машині Іван Федорович охоче розповідав про своє виключення з університету (проїздили мимо червоного корпусу), стосунки з КГБ…

В Софіївському заповіднику попрощалися – я лишився оформляти архівні папки.

До 75-річчя з дня народження Миколи Кравчука (вересень 2004 року) ведучий програми «Культура» українського радіо Іван Драч покликав мене на прямий ефір. Я тоді пересвідчився, як народ довіряє відомому письменникові й громадському та державному діячеві: хоч як ведучий не намагався втримати лінію творчості новеліста Кравчука в розмові зі слухачами, а його питали більше про негаразди в державі, про назрілу потребу усунення олігархів, про прийдешні вибори президента.

5.

Того ж року в липні хоронили Максима (хрéщений як Миколай) Драча в рідних батькових Теліжинцях. Я вже літував у селі, коли до мене дійшла ця страшна звістка. Ось мій тодішній запис про побачене:

«Парастас провадили в нашій теліжинецькій церкві (колись там була швейна майстерня і згодом сільрада, здається – Драч допомагав фінансово церкву зводити), я вперше зайшов досередини. Молодий симпатичний батюшка (денихівський, кажуть), у півчій Павло Білокінь, Толя Романчук та ще чотири жіночки. Церква іще убогенька всередині, без золота, паперове все. Нічого, надбають антуражу, важливо, що вона є…

Як заносили труну в церкву, то Іван Федорович стояв збоку при вході, на траві, й плакав як дитина. Коли ще надворі висловлювали батькам співчуття (родичі, тетіївські друзі – Павлюк, Т.І.Бойко, В.В.Поліщук, Герасимчук, Єрмолаєв), Драч пригортав кожного, мене спитав, як довго уже в селі, а Марія Михайлівна тяжко зітхнула: «Бачите, з якого приводу ми зустрічаємось – усе на похоронах…». Був іще брат її, дочка їхня Мар’яна (працює на радіо «Свобода» у Празі), інші жінки…

Максим лежав могутньо – в діда, видно, вдався. Я його в житті жодного разу не бачив. Помер, розповідають, на операційному столі – попсував він собі внутрішні органи добре, не витримав болю.

Я зробив із десяток знімків, попросивши дозволу в батюшки. Не було ні промов, ні приказувань, мати стояла тільки й гладила ніжно його обличчя. А вже на поминках у школі батько мовив про сина: «Перший раз Максим приїхав у Теліжинці в 1965 році, коли я привозив сюди Олеся Гончара: такі були розгрузлі дороги, що з Тетієва не вдалось заїхати, то десь ми звідти, від Закриниччя шукали твердь. А тепер ось остання його дорога. Похоронені мої тут батьки, Тетяна Мамонтівна і Федір Мефодійович, хай і внук тут лежить їхній. У цій дивовижній землі, яка називається Теліжинці». Промова його була просторіша, я лиш саму сіль подав. І коли Драч так гарно сказав про наше село, в мене мимоволі потекли сльози з очей. «Поховайте мене в Теліжинцях…».

Ми з Володимиром Васильовичем, Т.І.Бойко, Ольгою Миколаївною ходили до могил Поліщукової матері, Драчевих батьків – майже на краю цвинтаря: спільний сірий камінь на дві могили, на якому не дуже виразно прочитується, аж пальцем я пробував рельєфне різьблення дат життя: батько 1888-1968, мати 1899-1988. «На могилі написано Вашу матір по батькові Мамонтівна. Що це за ім’я таке?» – запитав я Драча за столом: сидів навпроти нього. «Є таке ім’я у святцях: я звіряв за днем материного народження. Видно, піп сердитий був на моїх предків, коли з-посеред інших вибрав їм таке. Так що я – внук Мамонта!».

Через рік на поминках у школі Драч дякував односельцям за пам’ять про сина: «Він був світлий і чистий у своїх помислах, наш Максим… Ми хоронили його тут, на одному цвинтарі з бабою й дідом, і куди й самі збираємося з Марією Михайлівною, так вирішили навіки лишитися у цих дивовижних Теліжинцях!..».

Літувати в рідне село я почав їздити з 2006 року. І намагався щоразу бачитись із Кравчуками, журналістами районки, бібліотекарями, вчителями тетіївськими Поліщуками і теліжинецькими, майже моїми ровесниками, Білоконями-Снігурами… І, звісно, з Іваном Федоровичем. Колись, дасть Бог, видам книгу спілкування з земляками-теліжанами під назвою «Літо за літом…», а сюди дозволю вклинити записи про найпредметніші наші зустрічі, з яких і вистрілила назва цього спомину.

Перша спроба повернутися в рідне село. Повернутись і вибачитись перед ним після маминої смерті і тривалої моєї з ним розлуки, бо ні батьків, ні брата з братовою… лиш хата їхня, заросла бур’янами. Якраз косив ті буйні червневі бур’яни, коли зі школи прийшли двійко дівчаток у чорних платтячках з білими фартушками та комірцями й запросили на випускний вечір. Зворушливе до сліз дійство прощання зі школою. Присутній із онукою й невісткою Іван Федорович говорив, що щось подібне бачив у Торонто, але в нас краще. Він дарував їм амулети, аби не забували Теліжинців. Тоді я вперше і востаннє стояв перед односельцями поруч зі знаменитим земляком. Коли сказав йому, що з молодшого покоління мало знаю людей, хіба вгадую, то Драч відповів: «А я нікого вже не знаю…». Звичайно, то було перебільшення, але й правди багато в його словах – покоління змінюються, в село приїхало багато чорнобильських переселенців… Він запросив мене на рибалку: «…знаходьте час, а вудок у мене вистачить. Там же і книга на Вас чекає». Книга Левка Похилевича, тодішнього батюшки із Горошкова (нині Тетіївського району), «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», 1864 року випуску, перевидана через майже півтора століття у Білій Церкві. Драч ще рік перед цим пообіцяв мені подарувати, коли намовляв писати книгу про історію села (книга вийшла через чотири роки авторства Павла Білоконя).

Отже, самоцитування.

«30 червня 2006 року, п’ятниця, Теліжинці …взяв у дядька Василя Дацюка велосипед і подався до Драча. Підвівся на дощату веранду, заглянув: «Чи є хто вдома?» Вийшов Іванко-внук, побачив мене і побіг назад: «Дідусю, до тебе!» – «Хто там? А, Василь Васильович…». Поволечки зводився з розстеленого ліжка, поправляв сиву кучму на голові, у блузці якійсь барвистій, у шортах… Привітались. Я сів у крісло біля письмового столу збоку, а він за стіл, на якому безладно лежали ручки, блокноти, інше причандалля письмове й неписьмове. Й зверху книга Похилевича. «Оце Вам мій обіцяний подарунок. Так я живу». – «Гарна хата», – кажу, роздивляючись: євроремонт усередині, гарно умебльована, картини на стінах, телевізор. «І річку ось видно з вікна: тут я у 1947-ому році топився. Назбирав колосків на тому боці, а тут об’їждчик лютий – я з тим снопом кинувся у воду, до середини доплив, а коли сніп намок, то й я зморився і почав тонути – добре, що дядько з берега побачив і врятував мене. Отаке місце я собі, як бач, вибрав». «В мене теж була подібна історія…» – почав було я переповідати свій етюд «Гиля, гуси!», на що він так глянув на мене: «Хіба тоді ще були об’їждчики?» «Ще й які люті! Он у Бугаївці Безгубий чи Стах одноногий! Як він тільки на коня залазив і їздив же; правда, нога в нього була втята по коліно…» Мені здалося, що він якось неохоче чи неуважно слухає, коли я розповідаю. «А вчора мені моя однокласниця – каже, що вчилася зі мною у перших класах – розповіла, що он на тому боці колись стояла церква. От Ви мені вчора фотографію показували, а, виявляється, іще одна церква в селі була, а сліди цвинтаря й досі збереглися – оця моя однокласниця ще пам’ятає багато хрестів на тому місці, а тепер ми знайшли два. Цікаво – чиї вони? Чи грецькі, чи польські, а чи козацькі? Більше всього, що козацькі…» І він почав малювати форму цих хрестів, а потім запропонував мені, якщо є час і бажання, переплисти на той бік і подивитись: «Я тут беру у сусідів човен. Ви вмієте човном правити?»

По дорозі він розповідав мені за внука. «Син Максим прижив цю дитину з жінкою, яку Ви бачили, кинув її і пішов до іншої, а тепер дід має доглядати. Він хворобливий, в нього ядуха, то оце ми приїжджаємо сюди пити козине молочко». «Ця хвороба може бути вікова. У моїх друзів хлопчик задихався, швидку допомогу часто викликали, а тепер ось виріс: міцний, здоровий дядько…» «Як би там не було – ми поборемось». Стежкою ми спустились до берега. «Йдіть он до того човна, а я…». Човен наполовину був затоплений у річці. Я заліз у кросівках, став коліньми на лавчину й зрізаною навкіс поліетиленовою літровою пляшкою взявся вичерпувати воду, бо витягнути човна на берег з невисоким обривчиком я не зміг би: стояв на колінах і вичерпував. «Ви б роззулися», – порадив Драч. Я таки й справді лишив кросівки на березі, посадив поета на лавчину й широким та довгим, але дуже легким веслом погнав човна до протилежного берега.

Городами перейшли до двоповерхового котеджу недобудованого. Іще він розповідав, посмикуючи молоду шовковицю на межі при стежці, що в Києві недалеко від його будинку жив Кістяківський, знаменитий український учений – аж тільки тепер при підказці юного товариша Драч довідався про це. «Поставили меморіальну дошку?» – запитав я. «Та де там!» «Ваше слово та й…» «Це Вам так здається».

Ми знайшли хрести – вони вже майже повністю вгрузли в землю. «Куди ж Ви їх збираєтесь перевезти?» – запитав я. «Поки що собі під хату. А там видно буде». Постояли коло хрестів, пороздумували і про міст, який, кажуть, тут колись був через річку. «Коли річка, видно, була натуральна, не широка, як тепер. До речі, моя однокласниця Галя Майданічка, коли зводила цей палац, – показав я рукою, – кажуть, також мала намір побудувати тут міст». «Отже вона щось, певне, знала. Ви розпитайте її. А ще розпитайте, нащо це вона поставила хату на місці колишнього цвинтаря? Кажуть, що через це хата й недобудована, і сама вона розійшлася з чоловіком…»

Ми ходили бур’янами, стернею, і Драч картав себе, що змусив мене роззутись на тому боці. «Іване Федоровичу, ось у нашій школі у перший клас записано 4 дитини. А були ж паралельні колись класи – я це пам’ятаю. Не йдемо ми до апокаліпсису, як говорять деякі наполегливі сектантські релігійні організації?» «Ні. Колись, у 60-70-х ми дивувались, що американське суспільство у сільському господарстві становить 3-4 відсотки, а в нас 30-40. Ми йдемо до цього. Біда лиш у тому, що село – колиска нашої нації, отже загроза не так селу, як нації».

Ми ще багато про це говорили. Іван Федорович запрошував приходити рибалити – вудки є. Так ми повернулись. «Ось я Вам і додав кілька рядків до книги про історію Теліжинець», – сказав на прощання Драч. З Похилевичем під пахвою я сів на ровер і подався…»

Через рік.

«16.07.2007, Теліжинці. Домовився тільки що по сусідському телефону з Драчем про зустріч – завтра після 17-ої. Питає: «Рибу ловите?» «Ні, не ловлю». «А розказують люди, що бачили Вас коло води: як Ви прали штани…» «Ого, як блискавично в Теліжинцях поширюється інформація». «Атож. То тепер напишете новелу про випрані штани». «Балада вже є…» «Балада є, а тепер і новела буде». Отака якась жартівлива розмова.

19.07.2007. Трохи хвилювався, коли йшов до нього… Але зустріч вдалась на диво. Я зразу пішов через шкільне футбольне поле й оту стежечку повз шкільні ділянки (яблуні невпізнано виросли, з’їв одне яблуко – щось таке віддалене наче згадалось за смаком), ту стежечку, яку я описав у «Камені від хандри». При вході до цвинтаря – два хрести козацькі, що їх ми торік із Драчем бачили в землі За Водою, стоять обабіч каплиці; свіжа, місячної давності могила Наташі Коломієць поряд із батьком і матір’ю. Потім пішов тією до колгоспу вуличкою, де жили Василь і Петро Маньки, Петя Ґудзік, горбатий Володя Кіндратович – чомусь мені видало, ніби я в житті своєму ніколи тією вуличкою не проходився. Це обман, звичайно. Але що тепер людей нікого не зустрів на вулиці, щоб бодай «Добрий день!» мовити, то точно: спека, поховались хто в хатах, хто у полі на жнивах. Так і сказав Івану Федоровичу, зайшовши на подвір’я спочатку в прочинену навстіж хвіртку (а я ж зачиняюсь-замикаюсь!), а потім до хати у відкриті з ґанку двері. «Зранку був я в селі, то багатьох людей бачив», – сказав він. Чи надовго, чим займаєтесь? «В суботу приїхав (дружина привезла, точніше – водій, а дружина розпоряджалась харчами) – до суботи. На риболовлю ходжу, але ось виникла проблема з черв’яками: Петро Денисович сильно переживає, що нема де накопати, раніше були гноярні на колгоспі – тепер нема…». На столі розгорнута посередині книга лежить – про життя і творчість Солженіцина, Шолохова і… дніпропетровського автора, російською мовою. «Цікава книжка». «Мені Слабошпицький розповідав, що зараз в Інтернеті поміщене солідне дослідження про те, що Шолохов – дутий письменник, не написав він жодного рядка, кілька компіляторів, мовляв, прямо абзацами передирали з класиків і компонували “Тихий Дон” та інші твори. І співставляються ті абзаци: Шолохов – Горький, Ш – Чехов, Ш – Толстой…» «Не знаю… Але “Тихий Дон” – твір геніальний. Он і про Шекспіра так само: що ім’я автора не Шекспір, а це був інший чоловік… Не ім’я важливо, а – твір». «“Теліжинське літо” – книжка під такою назвою коли в Вас вийшла?» «Це такий цикл був. Ага, і в перекладі чеською вийшла під такою назвою в пору “Балад буднів” – був такий перекладач Ярослав Кабічек, уже його нема, прах розвіяли десь, то оце той попіл і стукає мені в серце: поїду в Прагу ближчим часом, знайду те місце. В мене ж внучка ось народилась у Празі, в Мар’яни…» «Скільки тепер внуків маєте?» «А, – махнув рукою. – Багато». Я зрозумів, що бовкнув, бо ж пам’ятаю про Іванка. «Я його оце недавно охрестив – аж у Криворівні. Є в мене там такий славний друг – священник Київського патріархату». За політичну «правицю» питав його: отаманство – Костенко, Тарасюк, Матвієнко, вождики, заважають Ющенкові своїми амбіціями; зараз спад національної активності, Ви ж знаєте, що, як і все, це також розвивається за амплітудним коливанням…

Прийшла Марія Василівна, сусідка, яка опікується побутом Драча – я так зрозумів. «Ви тут побалакайте, а я піду стіл накрию…» – встає Іван Федорович і йде на кухню. «Та я зараз усе зроблю, – каже Марія Василівна. – Ось картоплі з часником принесла». Я роздивлявся кімнату: стіл письмовий великий з м’якими масивними кріслами, качечки на підвіконнях керамічні чи які, етажерка в кутку, зверху книга Романа Коваля «Коли кулі співали» – гарно про нього обізвався (як автора отаманських біографій). «А чого це Дмитро Васильович такий панегірик Кучмі склав?» «Він намагається об’єктивно оцінювати, а що вкінці мовив, ніби Кучма для України зробив більше, ніж усі націонал-демократи разом, то тут, як кажуть, Остапа понесло… Хоча у світлі теперішніх дій Президента і його оточення Кучма й справді виглядає чим далі, то пристойніше».

Я помив руки над горою посуду – під краном на кухні. Бойлер, тепла вода. Стіл біля вікна. «Це мій бельведер, краєвид тобто». На Роську вигляд, гарно. «Горілку п’єте чи пиво? У мене й самогон є. Я п’ю самогон. То що?» «Я все п’ю, Іване Федоровичу. Не зловживаю, але з Вами…» «Тоді наливаю горілки». «Рибу самі вудили?» «Сам». Я розповів йому про Сашка Михайлюту, свого університетського товариша, який колись приїжджав до мене в гості, коли ще мама були живі… «А я отаку маленьку рибу їм з кістками». І показав як. Ми випили тричі по півчарки. Говорили про педагогіку, я висловив свої фаталістичні погляди, і він не став заперечувати: «Я написав поему про Сухомлинського, але…» Я подумав: візьму ось перечитаю «Думу про Вчителя», з книги, яку він щойно подарував – ошатний фоліант «Поеми». Я ж йому, забув сказати, заніс 19-у «Вежу» і пелену яблук білий налив, під якою він іще побуває.

Стіл був, звичайно, розкішний: помідори, буженина, картопля, риба, вареники. Я за два тижні анахоретства відвик від такого харчування. Драч розпитував мене за хату, де я живу, за братову хату і нинішніх її жильців. І виявив бажання пройтись туди подивитись. «Але це далеко», – попередив я його. «Ну, це ж у селі? Ходім, я Вас проведу». Він як був у шортах і хатніх капцях, так і вийшов. Лиш блейзера з довгим козирком наклав на голову. Поки він збирався, я прилаштував на ґанку фотоапарат, щоб він автоматично нас клацнув.

На вулиці вітались із кожним. Коли підійшли на роздоріжжя біля школи, кажу: «Тут ось магазин був, а тут ось лікарня, тут мене мама народили…». Драч заголив свою теніску й показав на передпліччі знак глибокої рани: «Собака мене покусав, то у цій лікарні зшивали. Школярем-підлітком. А поряд ось мені місце давали для забудови, Лотоцький і хто там ще тоді керував… Ми з патріархом Філаретом приїжджали у Михайлівку церкву освячувати та й навідались у Теліжинці… Через кілька місяців я взявся уже конкретніше говорити на цю тему, а мені: це місце продане. Так ото після того Марія купила цю хату за одну тисячу доларів, прописалась тут, стала громадянкою села і ми заходились ремонтувати». Всю дорогу я розказував йому про господарів хат, що зустрічались нам – звичайно, те, що знав, у кількох словах. «А тут ось магазин був, знаєте?» – питав мене. «А тут ось колгоспні ферми, комора, конюшні, кузня, – кажу я. – Тут я співав п’ятирічним, братовá Катя брала з собою на вівчарню». «Колгосп імені Сімнадцятого партз’їзду, а на Видерівці, Млинівці й За Водою – колгосп імені Шевченка». На розповідь про Філю він ніяк не відреагував, але зупинився перед хатою навпроти, роздивлявся, потім: «Тут якийсь письменник чи журналіст мав би жити», – сказав загадково, аж поки я не звернув увагу на паркан, штахети якого мали на кінці форму металевого шкільного пера. Коли я зупинився перед хатою баби Теклі, то Драч спитав: «Ця чи ця?» – вказуючи на сусідську, геть стареньку, діда Ярмули покійного. Іще за варениками я говорив Іванові Федоровичу, що від моєї хати такий краєвид райський відкривається… От він і пройшовся заспоришеним подвір’ям до причілка, глянув на город, що послався до річки, на ту сторону, й каже: «Гарно. Ну то ведіть у свій рай». «Це не тут. Іще треба вуличкою до кінця». «Іще?» – перепитав він і я зрозумів, що він підбився. «Я попереджав Вас, що далеченько».

Ми зійшли донизу, у виярок, де кінчається цивілізація, піднялись на згірок, зупинились на горбі, на Камінні. Він роздивлявся навкруги: краса. Потім сів на землю. Втомився. Скинув шльопанця й показав на одному з пальців мозоля – як квасолина, натер. «Якби знав, що так далеко, то інше щось би взув». І став пригадувати, що десь тут стояла хата – я розповів йому за діда Тараса Шоху. «А ще, он де та лісосмуга, була стежечка – нею я бігав до батька у Бугаївку. Я тоді ходив у наш клуб і мені у драматичному гуртку давали дитячі ролі: ось із “Мартином Бурулею” ми ходили в Бугаївку виступати і я там заробив перший свій гонорар за виставу – велику печену картоплину».

Вертаючись назад, я запропонував йому скористатись запрошенням Толі Оберемка, який наздогнав нас був і пропонував підвезти, але ми тоді відмовились. І тепер він відмовився. Але кілька разів подивовано казав: «Далеко Вам було в школу ходити. Щодня». «Коли знаєш дорогу і відстань – звикаєш. І зараз навіть вона мені не є далека, а тоді, хлопчаком…» Я завів його аж до Задояна… Дякували один одному за вечір. Я глянув на годинник: 20.30 – три з половиною години з Драчем. Я справді був схвильований цією гарною зустріччю. Настільки, що не міг заснути вночі».

(Закінчення буде)

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.