Ніна ГЕРАСИМЕНКО
Серед популярних жанрів сучасної белетристики, попит на яких можемо спостерігати у першому десятилітті ХХІ ст., безперечно, є і готичний, або горору. Подиву це не викликає: українці завжди цікавилися площиною ірреального, містичного, оповитого таємницями, й підтвердження тому – багатий український фольклор. Проте нескладно помітити, що особливий підйом жанру культивується на рубежі століть: у ХІХ ст. – це твори М. Гоголя, О.Соміва, Х. Купрієнка, П. Куліша, О. Стороженка, Ф. Заревича, Ю. Юрченка, І. Борозни та ін. У сучасній літературі написання «моторошних творів» успішно опановують українські жінки-письменниці.
Першою темою, до якої звернулися вітчизняні авторки, опановуючи мистецтво готичного, – традиційна тема упирів (опирів, вурдалаків, вампірів). Один із найяскравіших творів серед масиву таких книжок – роман А. Сєрової «Інший вид» («Кальварія», 2010). В основі сюжету – тривіальна для історії жахів оповідь про групу з сімох студентів, які вирушають у фольклорну експедицію на українське Закарпаття. Очолює гурт молодих дослідників аспірант Орест Страдомський. Усі семеро – переконані індивідуалісти, об’єднати яких справді може тільки випадок: Аліна Соколовська (вона ж Сабрина) – окрім того, що сирота і навчається на філфаці, танцює стриптиз у нічному клубі; Ліка Рубан – єдина пещена донька місцевого успішного бізнесмена; Наталка – циганка, батьків якої називають «відступниками», бо вони відійшли від звичного для циган життя, здобули освіту й працюють у місцевому театрі; Віка Берест – «вся в татуюваннях, затягнута в шкіряні штани і жилетку»; Рита Гресь – «дуже мовчазна і вічно замислена», Катя Семенець – товстуха, якій, за словами авторки «хтось підсипав у її ріденьку душу конячу дозу праведності», завжди чимось незадоволена, і яку ніхто не сприймає, і зрештою, Мар’ян Киртич – красень, за яким гинуть дівчата, та Орест, перспективний і амбітний молодий вчений.
Як бачимо, попри те, що героїні Сєрової належать до різних соціальних верств, авторці вдається скупо і лаконічно, однак при цьому абсолютно вичерпно дати кожній із дівчат характеристику. Так прописують персонажів для кіно, та й сам роман досить кінематографічний: окремі сцени можна навіть не адаптувати до сценарного формату. Правда, спочатку здається, що «Інший вид» – це український слешер – такий різновид горору, коли гурт молодих людей опиняється у замкненому просторі і всі гинуть по черзі від чогось таємничого, на кшталт упиря, маніяка-вбивці тощо. Однак в міру того, як розгортаються події, стає очевидно: фабула і поетика роману вибудовані авторкою все ж таки за складовими традиційної моторошної прози.
Отож, студенти вирушають на Закарпаття збирати фольклор, а насправді потрапляють у пастку до упирів. Власне, їхня подорож, як пізніше виявляється, теж невипадкова, а запланована заздалегідь, бо вони мають місію – повинні відшукати і убити Не-мертвого, що живе у цих горах уже не одне століття. І можливо це лише тоді, коли разом зійдуться оці семеро дівчат і юнаків, а восьмий до них долучиться сам, бо він теж в’язень у цих горах.
Слід зауважити, що авторка майстерно використовує прийоми жанру горору, передусім, сновидіння. «Наталка у сні стоїть на темній дорозі. Дорога піднімається вгору, обабіч неї навалено купи каміння, вкритого рудим мохом. Темне небо вдивляється в Наталчині очі колючими зірками. Наталці холодно, вітер шарпає її одяг. Вона йде вперед, потім починає бігти. Десь там попереду порятунок, затишок, обличчя друзів, але туди треба ще дістатися, а ноги не йдуть. І щось наздоганяє Наталку, вона бачить червоні очі, що ловлять відблиски місяця, бліде обличчя і кров. Наталка не бачить, але добре знає: то її кров».
Ліці сняться жінки з ранами на шиях: «…А в холі сидять жінки: одна гаптує на п’яльцях, інша щось плете – спиці цокають. Ще кілька читають газети чи книжки, телевізор працює. Така собі ідилія. А я дивлюся на них і так мені страшно, що аж нетямлюся. Аж раптом я кочуся сходами вниз. Відчуття таке, наче в прірву лечу. Коли ж опинилася внизу, підводжу голову – за вікнами ніч, жіночки сидять, як сиділи. Тільки всі до одної мертві. У кожної на шиї – рана… Раптом та, що гаптувала, розплющила очі. Вірите, чи ні – вона дивиться на мене, а очі в неї – червоні, як кров…».
Власне, неприємні сни бачать усі учасники фольклорної експедиції, після них прокидаються бліді й втомлені. А в декого з дівчат вони ще й однакові: «Ой, просто жах! – Рита стискає пальці. – Наче я лежу в кімнаті, ніч, місяць, у вікно зазирає місяць – такий великий, наче зовсім поряд. І ось я бачу, як у вікні з’являється постать…. А у вікно заглядає чиєсь обличчя. Щось страшне в тому обличчі: воно бліде, навколо очей – чорні кола, а очі геть червоні! І рука. Я бачу руку, начебто жіночу, білу-білу, з довгими хижими пазурами… – І рубіновим перснем на вказівному пальці: Віка перелякано дивиться на Риту. – Так. А ти звідки знаєш? – Бо ти зараз розповідаєш мій сон».
До таємниць у карпатських горах авторка підводить не лише сновидіннями головних героїв, а й іншими дрібними деталями-натяками. Наприклад, дізнавшись, що студенти прямують у пансіонат «Шовкова косиця», місцеві водії, дружно, як один, відмовляться їх туди везти, екскурсовод, почувши, чого приїхали і де живуть студенти, знехтувавши обережністю, відмовляє їх від практики, обронивши, мовляв, там «…затаїлося зло», так само, як і місцева жителька Докія Петрівна, яка й розповідає вперше про «не-живих», але й «не-мертвих» мешканців, а також історію Золтана. А окрім цього, ще попередження від Каті, у неї несподівано виявляються здібності медіума, видіння Ліки: «Вона стоїть в калюжі крові, кров тече в каналізацію, парує. Ліка раптом чує характерний солонуватий присмак на губах. Вона хоче крикнути, але голос не слухається. Вона не може ворухнутись, а кров стікає, стікає, і немає кінця жахливому рухові», і зрештою, від Наталки з її традиційним «ще не пора» та її дідуся, останнього Зрячого із Роду, скриньку якого дівчина повинна відкрити, коли «настане час».
Застосовує авторка й інші тривіальні локації-родзинки готичного роману: пансіонат – стара будівля, де давно не ступала людська нога, села навколо, де герої намагаються зібрати фольклор, вимерлі, там немає ані птахів, ані тварин – тільки кажани. Не забула авторка й про інші локації-родзинки готичних романів – кладовище, склепи, замок, закляття, і звичайно ж Не-мертвий, якого вже багато століть не можуть подолати. Щоправда, «Іншому виду» бракує більш страхітливого опису таких місцин. Описи упирів теж хрестоматійні – з’являються у повний місяць, червоні очі, гострі ікла, вміють гіпнотизувати й навіювати бажання, не можуть зайти у приміщення без дозволу – це неодноразово описане у відповідних творах, як власне, й методи боротьби з ними: гілки шипшини, часник, свята вода, осиновий кілок.
Однак безсумнівна новизна у темі – це занурення в стародавню єгипетську культуру, до якої несподівано підводить авторка. За трактуванням А. Сєрової, упирі походять із давнього Єгипту, зокрема, від жерців Темних богів. Тож відповідно, Ті, що борються з ними, так само повинні вести свій родовід із Давнього світу, але від Світлих. Коли настає час і Наталка відкриває свою таємничу скриньку з ієрогліфами, кожен із героїв бере те, що йому до душі. Так і з’ясовується, що всі учасники фольклорної експедиції, разом зі своїм керівником Орестом, насправді жерці єгипетських богів Та-Кемет: Аліна – богині Баст, її амулет Місяць, він символізує життя і відродження; Орест, присвячений Гору, синові Ісіди й Осіріса; Ліка – Ісіді, її амулет Анк, символізує воскресіння й вічне життя; Рита – присвячується Нефтіді, амулет Серце, що вважається джерелом совісті, світлої і темної половини людства; Мар’ян – Осірісу, чоловіку Ісіди, судді мертвих, охоронцю рівноваги і закону; Віка має символ Нут, сходження на небо, до трону Осіріса, володаря мертвих; Наталка – обрала знак Скарабея, знак Вищої сили; Золтан – присвячений Тоту.
І власне, і сам Відступник, Не-мертвий, походить із Єгипту часів Давнього чи Середнього царства. Про це стає відомо з давнього папірусу, що його так само дістають із таємничої скриньки дідуся Якова. Йдеться там і про місію Сімох: «…Ти й справді знайшов Сімох, та вони ще не готові. Вони мають перероджуватися стільки, скільки треба, аби їхній дух зміцнів, і відродяться всі семеро в час, коли зможуть зустрітися не тільки душі, а й тіла. Так повинні стати планети в час їхнього народження, аби вони були присвячені сімом богам, що стоять біля трону Осіріса, і жодному з Темних… Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік і коли Восьмий приєднається до них – той, хто присвячений Тоту і проживе сім століть…».
Окрім того, пансіонат «Шовкова косиця» згори за формою схожий на єгипетську піраміду (після всіх подій він розсипається), Золтана оберігає ще одна служителька Баст Хенхенет, це вона контролює правильні переродження всіх учасників карпатських подій, тягнеться до Єгипту і Наталчин родовід. Отож, світло й темрява починають запеклу боротьбу. В бій ідуть стародавні книги, закляття, ритуали.
Варто зазначити, що «Іншому виду» притаманні ознаки жіночої прози. Так, моторошність і містичність тексту дещо розбавляє любовна лінія. Звісно, передусім, йдеться про палке кохання між Наталкою та Золтаном. Їхні почуття сильні як у мареннях, так і наяву. При цьому не позбавлені любовних потрясінь і серця інших учасників фольклорної експедиції. Щоправда, авторка не заглиблюється особливо в стосунки між чоловіком і жінкою, тож любовна тема не більше, ніж можливість перепочити від страхітливих епізодів. Серед інших ознак жіночих романів в «Іншому виді» – докладно виписані побутові сцени. Також А. Сєрова вдається до надмірної деталізації подій, екскурсів у минуле, психологізації, образи персонажів у романі мають поглиблену емоційну складову.
Окрім масиву творів, де превалюють теми ірреального (демони, упирі, відьми, русалки), є в сучасній прозі і низка творів, де авторки активно використовують різноманітні елементи жанру горору, однак при цьому такі твори не можна зарахувати до «жахів», оскільки вони – найчастіше симбіоз різних жанрів.
Цікавим поєднанням любовної та ірреальної прози є роман Х. Талан «Яга» («Кальварія», 2002). Це оповідь про зростання та життєве становлення дівчини-сироти на ім’я Ядвіга (скорочено Яга), в основі якої лежить казковий сюжет про Попелюшку. Лише у випадку з Ягою вона має відьомські здібності, а не очікує допомоги від феї. Пройшовши різноманітні випробування (серед яких спокусу користуватися своїми здібностями заради зла), Яга отримує як винагороду «казкового принца» (коханого чоловіка) та «палац» (особистий будинок в селі на прекрасній природі, де її здібності нікого не лякатимуть). У такому ж ключі, але зі значно більшою долею ірреального написано і роман Михайлини Омели «Квіт папороті», де головна героїня мала необережність закохатися у одруженого чоловіка (порушення однієї із Заповідей), тож не дивно, що цей чоловік виявився упирем. На межі таких жанрів і роман Поліни Кулакової «Я пам’ятатиму твоє обличчя» («Дискурсус», 2014).
Поруч із традиційними готичними романами, головні герої яких відьми, вурдалаки, чорти та інші відомі персонажі фольклору, в сучасній українській літературі є низка творів, які так само належать лірико-романтичного напрямку, однак відрізняються від попередніх, оскільки написаних авторками у жанрі магічного реалізму. У цих творах не пояснюються фантастичні та магічні елементи, натомість використовуються численні образи фольклору й міфології, циклічний час або ж часовий колапс, коли сучасне повторює чи нагадує минуле (іноді прийом «застиглого часу»), а також метод контрасту минулого із сучасним, астрального – з фізичним, персонажів – між собою. Іноді опис події подається авторками з альтернативних точок зору.
Першим таким романом (предтечею) став дебютний твір «Душа» письменниці Ївги Веснич («Дуліби», 2006). Формально він складається з двох текстів, буцімто віднайдених дослідниками після катастрофи у 2056 р., коли Київ запався під землю з усіма його жителями, будівлями, управлінськими та виконавчими структурами. Один фрагмент – це доповідь, виголошена на Форумі києвістів у 2010 році, та опис поневірянь і душевних страждань тридцятиоднорічної журналістки Гонорати у 2005 році. За версією авторки, саме у 2005 сталася катастрофа, якій присвячений Форум києвістів – Київ зник з лиця землі, вижили тільки ті, хто на вихідні виїхав за місто.
Ївга Веснич (справ. ім’я – Наталя Лебідь) застосовує булгаківську традицію, оповідаючи – буденно і з характерними побутовими деталями – як одного разу в Києві з’явилися чорти. Якось у місті з’явилися нечисті, відкрили офіс у Будинку з химерами і почали скуповувати у людей душі в обмін на виконання всіх бажань. Звісно, морально нестійкі городяни кинулися продавати душі – і за певний час Київ зник з географічної мапи, залишивши по собі тільки «чорну воронку». Це – факти «наукового» тексту-доповіді одного з дослідників-«києвістів».
У «художньому» ж тексті змальований певний період життя тогочасної киянки. Її звати Гонората, вона журналістка, яка пише статті-«оди» про політиків. Насправді її нудить від таких матеріалів, тому, аби відволіктися, вона у вільний від роботи час встигає закохатися, захотіти заміж і набриднути чоловіку. Власне, останнє – розрив із коханцем – виводить Гонорату зі стану відносної психологічної рівноваги. Вона йде продавати душу, в жінки її не купують, оскільки вона наплутала з датою народження. Тому вона збуває душу спекулянту на вулиці. А потім – Апокаліпсис. Усе лінійно, послідовно і без несподіванок. Хоча, на думку письменниці, він не з’являється нізвідки: Київ згубили своєю захланністю його ж мешканці. Чого лише варті описи, як дехто з містян шкодували, що душу не можна продати кілька разів, бо, якщо спочатку вони обмінювали її на звичайну квартиру, то згодом апетити збільшувалися до розмірів котеджу, власної яхти, літака, наймоднішого автомобіля чи всього цього «добра» відразу.
Тематика роману незвична для сучасного літературного процесу. А сам твір магічний, постмодерний й ностальгійний водночас. Ївга Веснич повертається до проблем, про які вже давно не пишуть – політика, заробітна плата, бюрократія, моральний занепад людей тощо. Роман зацікавлює читача динамічним сюжетом, у якому переплелися ірреальна та любовно-еротична площини.
Найяскравішим твором, написаним у жанрі «магічної прози», є роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля» («Дуліби», 2006). Головний герой – джампір, син відьми та мертвого упиря. Однак він не п’є людську кров, навпаки захищає бідних від багатіїв, месників від радянської влади тощо. Власне й свої надприродні здібності Слуга використовує тільки з такою метою: може зіграти мелодію, яка наганяє на всіх мертвий сон, або ту, що викличе смерть. Проте він не послуговується такою силою задля зла. Більше того – мріє про мелодію радості. Це нове й оригінальне трактування авторкою традиційного образу вурдалаки: поєднуючи в собі надприродне і людське, він здатний на мудру пораду, підтримку, сентименти тощо.
Образ «гуманного» опиря Г. Пагутяк компенсує загальною моторошною атмосферою, складним сюжетом, виписаним на розлогому часо-просторовому тлі. З перших сторінок роману авторка штовхає читача в напружені часи встановлення радянської влади на Західній Україні: 1939 рік, Лаврів, «село обтулилось туманом», у настоятеля тамтешнього монастиря під час літургії трапляється напад епілепсії, безбожна влада палить монастирські книжки, на монахів чекають репресії. У другому розділі опиняємося в 1949 році в Добромильській лікарні для душевнохворих, розміщеній у стінах колишнього Добромильського монастиря. У ньому панує напружена атмосфера, адже життя скалічених війною тіл і душ – тема особлива. Лікує їх Олексій Іванович, що невдовзі знайомиться із загадковим Слугою з Добромиля, який розповідає йому своє життя – з пригодами й жахіттями. Історія доволі розлога і дає читачеві блукати у розгалуженому романному хронотопі. Щоправда, цьому діалогу бракує «ритмічності», оскільки часом межа між розмовою і монологом зникає. Натомість авторка підводить до думки, що захоплива розповідь джампіра насправді марення «душевнохворої» людини.
Окрім Слуги з Добромиля, в романі Г. Пагутяк діють й інші міфологічні істоти. Мати Слуги, відьма, народила сина від мертвого чоловіка-опиря, згодом жінку спалили на вогнищі. Люди переказували, що вона вночі перекидалася на вовчицю. Опісля хлопчика виховували вовки, а далі в нього з’являється господар – Купець з Добромиля, теж опир. Далі авторка робить цілий екскурс в історію вурдалаків, а читач дізнається про роджених, роблених упирів, джампірів, неосфату (живими мерцями-упирями) та інших. Власне це не перший роман, де Г. Пагутяк звертається до цієї теми, вона розкрила її і в романі «Урізька готика» («Дуліби», 2006 р.), написаного за мотивами розповіді Івана Франка про спалення упирів у селі Нагуєвичах 1830 р.
Лінія хлопця-джампіра – не єдиний дотик до ірреального в романі. Всі персонажі твору – так чи інакше пов’язані з потойбічним світом, часом живуть у різних тілах вже не перше життя. Вже згадуваний лікар Олексій Іванович – насправді Слуга з Перемишля, вбитий 1604 року, його переселено в інше тіло, адже ще має виконати своє призначення. Тілом Луки, робленого упиря й слуги Купця з Добромиля, скористався свого часу й сам Слуга з Добромиля.
У романі цікаві й інші магічні образи, наприклад, хлопчик, який тримає в руках жарини, котрі його не обпікають, ікона, що плаче кров’ю, балакуча відрубана голова.
Сама авторка не приховує своєї віри в поліфонічність світів: «Я знаю такі неймовірні історії, не повірити в які неможливо. Знаю, що на межі Урожа та Винників є таке місце, де чіпляється блуд… Мені не раз доводилося чути від людей історії про те, як вони там заблукали і що їм там привиділося. Це страшне місце, якийсь вхід у паралельний світ. Я реалістка по натурі, але вірю у такі речі, бо не можна сприймати світ лінійно і спрощено», – вважає Г. Пагутяк.
А оскільки авторка, окрім химерно-магічного часопростору, описує ще й реальні воєнні події, післявоєнні роки, вводить в оповідь князя Лева Даниловича Галицького, то на тлі справжніх історичних реалій таємничий світ опирів теж виглядає цілком реалістичним, – резюмують на порталі «ЛітАкцент».
Слід відзначити й бароковий дух роману Г. Пагутяк. Читаючи її твір, виникає враження ніби розгортаєш стародавню книгу, від пожовклих сторінок якої віє таємницею. Загалом же, «Слуга з Добромиля» – зразок якісної прози, де в ірреальному світі розкриті глибокі філософські смисли: призначення людини, самотність, слабкість зла та неоднозначність добра.
Окрім творів магічного реалізму, є в сучасній прозі й твори, де про потойбічне пишуть з гумором. Яскравий взірець таких книжок – роман М. Гримич «Острів Білої Сови» («Дуліби», 2010). Дія відбувається в острівному канадському містечку, де дівчата вагітніють від… привида Брендана. Вдень він грає на органі в місцевій церкві, а у вільний від роботи час пронизує зеленим сяйвом вподобаних дівчат. А це вже означає, що невдовзі жінка народить від нього дитину. У привида на острові вірять всі: і прості місцеві мешканці-рибалки, і люди з освітою: священик і лікар.
Чудернацькі події на острові, про які так правдоподібно й переконливо розповідають його жителі, намагається розгадати Софія, дружина лікаря-науковця, які недавно оселилися на острові. Здається, що вона розкрила таємницю Брендана: дівчатам складно вийти заміж, адже наречений з острова може виявитися родичем. А це вже інцест, що карається законом. Тому значно краще завагітніти від Брендана. Навіть більше – в цьому переконаний і тутешній священик, який намагається добирати пари за допомогою старих церковних книг, аби уникнути шлюбу між близькими родичами. М. Гримич тримає інтригу практично до розв’язки: і коли таємниця нібито вже розкрита, як у крамниці Софія стає жертвою того зеленого світла, і вагітніє. Як бачимо, у творі дотримано одну з головних ознак магічного реалізму – поєднання дійсного та уявного (причому останнє навіть превалює). Серед ознак жанру – і подання нереальних явищ як буденно-побутових, іронія (особливо притаманна Софії), осмислення історико-культурного досвіду народу.
Якщо говорити про фольклорну складову магічного реалізму, то загалом в «Острові…» авторці вдалося створити неординарний художній світ – маленький острівний край, мешканці якого по-справжньому вірять у власну міфологію та надприродні здібності її персонажів. Окрім того, цікавою «родзинкою» роману є залучення елементів фольклору метисів, жителів острова Білої Сови.
«Люди обожнюють страх. Не можуть без страху. Живуть, вигадуючи собі неприродні явища, істоти», – зазначає українська письменниця І. Хомин у романі «Сакрал». І, певно, має рацію, адже «жахалки», надприродні явища додають гострих відчуттів до буденності. Саме це спонукає читачів взяти до рук книжки, сторінки яких оповиті таємницями, містикою, де можна зустріти демона, упиря, вовкулаку, зрештою, поблукати загадковими темними місцинами, які зазвичай мають «погану» славу.
Авторки сучасної української літератури вправно опановують жанр готичного роману, перевіряють сміливість читача й вправно «лоскочуть» його уяву. Щоправда, при цьому не забувають про фірмові родзинки жіночого письма: побутові сцени, емоційність, занурення в психологічність, деталізацію почуттів, увагу на інтуїцію. Яскраві риси готичного тексту вони «міксують» і з ознаками детективів, історичних романів, таким чином посилюють емоційну напругу останніх і заразом дотримуються популярної теорії синтетичності прози. Українські письменниці захоплюють напруженими сюжетами горору, однак при цьому намагаються порушити вічні теми буття, головні з яких – на всі віки – боротьба Світла й Темряви, Добра зі Злом.
У будь-якому разі хай жахи трапляються з вами лише у книжках.
№22 (184) 11 листопада 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал