Василь Яременко. «Національної ідеї смолоскип»

“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023

(ТВОРЧІ ЛАНДШАФТИ СПАДЩИНИ БОРИСА ГРІНЧЕНКА, ОСВІТЛЕНІ НАЦІОНАЛЬНОЮ ІДЕЄЮ)

Нарешті наукову і публіцистичну спадщину найвидатнішого вченого-енциклопедиста, дійсного члена НТШ кінця ХІХ ст. і першого десятиліття ХХ ст. (що рівнозначне званню академіка) – Бориса Грінченка – зібрано і видано (поки що) в 14-ти книгах. На часі зробити узагальнення, висновки і спробу синтезу.

Ми маємо уже чимало таких спроб: «Борець лихоліття», «Лицар обов’язку», «Наймит науки», «Хлібороб» на ниві науки і духовності etc. Кожна із цих спроб знайти спільний знаменник для оцінки розмаїтої наукової, художньої, епістолярної, публіцистичної etc. спадщини грішить не перебільшеною часом образністю, а неповнотою охоплення всього, що складає понад 50 томів його творчого доробку. Я також ішов цим шляхом і, здається, знайшов був найповніше образне узагальнення – «священна вершина» нашої науки, літератури, культури, духовності. Велич Б. Грінченка в образі «священної вершини» не повністю узагальнює його різнопланову діяльність і творчість, та й не всі його праці сягають «священної вершини» української науки.

Маючи перед очима найповніше на сьогодні зібрання його наукової і публіцистичної спадщини, бачу, що об’єднуючим чинником чи, повторимось, спільним знаменником всього, що залишив нам у спадок Борис Грінченко, – це національна ідея. І в якій би галузі він не працював, які б праці не створював – значні, вагомі чи слабші, не такі блискучі, як «Листи з Наддніпрянської України» чи Конституція мови – чотиритомний «Словарь української мови», чи так організувати і подати етнографічний матеріал, що він фактично стає Паспортом як окремого українця, так і всієї української нації. Його праці і сьогодні побивають наскрізь брехливі, цинічні сентенції про один-«єдиний» народ. Б. Грінченка цікавив не етнографічний патріотизм, а етнографічний матеріал як документ народу про самого себе. Він відповідає московським невігласам: ви ж, мовляв, кілька століть називали нас «инородцами». Грінченко ще понад 130 років тому відстоював право кожної нації на суверенітет, а полякам на їх запитання, як він бачить обіцяну царизмом автономію Польщі в етнографічних межах, порадив: коли хочете чогось досягти, то добивайтесь повної національної незалежності. Боротьба за соборність України: єдина соборна українська держава для Галичини, Буковини, Закарпаття, Наддніпрянщини і Криму, єдина літературна мова і єдиний, соборний правопис, наука українською мовою, школа, початкова, середня і вища, – з українською мовою навчання. Грінченко чітко заявив, що різні мови треба вивчати, але навчати належить в Україні тільки українською мовою. Грінченко ніяким «буржуазним націоналістом», зрозуміло, не був, шовіністичний націоналізм був йому чужим і неприйнятним, він хотів бачити «свідомих українців», «українців-націоналів», а не націоналістів-шовіністів, – ці терміни ввів Б. Грінченко ще на початку 90-х років ХІХ ст. Визначальною програмовою працею, що запалила і освітила національну ідею, були «Листи з Наддніпрянської України», і писалися вони для українців-наддніпрянців, які мали їх отримати і прочитати з газети «Буковина». Навіть Кулішів переклад Біблії був для Грінченка національним чинником, засобом реалізації національної ідеї, бо і в Біблії сказано, що кожне дихання має хвалити Господа, то чому цю хвалу воздавати українською мовою заборонено?

Український поет Василь Барка, автор книги «Правда Кобзаря», вважав, що Біблія – одкровення в слові Божому, а Шевченків «Кобзар» – одкровення в слові людському. «Кобзар», мовляв, хоча й не може стояти вище за слово Боже, але він віддзеркалює слово Боже. Аналогії він бачив у суті Сонця і Місяця. Сонце світить для всіх, а Місяць, і то тільки одним, освітленим боком, віддзеркалює Сонце. «Кобзар», подібно Місяцю, віддзеркалює видива із світу духовного. Шевченко говорить в «Кобзарі» мовою пророків, мовою від неба. В. Барка стверджує, що «Шевченко був поетом від пророків і апостолів». Обожнення Грінченком «Кобзаря» диктувалося усвідомленням того, що Шевченко на всі віки указав єдиноправильний шлях розвитку України – природнє виховання на основі національної історії, традицій, звичаїв, вірувань, національної рідної мови. «Кобзар» Шевченка став для Грінченка його Євангелією, себто Програмою боротьби за національну ідею – побудову самостійної, незалежної, суверенної національної держави Україна.

У одній із автобіографій Борис Грінченко розповідає, як, образно кажучи, спалахнув його смолоскип. Як звісно, джерела б’ють з-під каменю, а під лежачий камінь вода не тече. Шовіністичний, антиукраїнський настрій ішов від батька, представника російського українофобства, і був вислим каменем усвідомленого національного гніту в сім’ї, а сам Борис чистим струменем джерельної живої води, що забила з-під нього. Проживаючи у Харкові на квартирі, він почув суперечку власниці помешкання із квартиранткою, яка дуже емоційно захищала Шевченка і українську мову. Це була іскра, що впала на уже підготовлений для спалаху смолоскип. І на папір ліг перший вірш «Шевченку і Некрасову». Але Б. Грінченко збагнув і інше: треба закрити рот тому шевченкофобству, що йшло повсюдно, від харківської домогосподарки до мислителя в еміграції – професора Драгоманова («Шевченко, українофіли й соціалізм»). На цьому місці я дозволю собі зробити авторський відступ, з одного боку, щоб зацікавити читача прочитати цю статтю до кінця, а з другого, – з’ясувати ту роль, яку відіграли «Листи з Наддніпрянської України» у реальній боротьбі за національну ідею, смолоскип якої вже міцно тримав високо над головою Борис Грінченко. «Листи…» – це найважливіший документ суспільно-політичної думки в Україні 90-х рр. ХІХ ст., це політична програма майбутнього розвитку України як національної держави.

Отже, мова піде про КЛЯП, яким і сьогодні намагаються закрити рот («заткнути пельку») всілякого штибу пустомелям, популістам, брехунам, підступним українофобам і шевченкофобам, кулішефобам і заздрісним ненависникам української мови, літератури, історії, народним звичаям, традиціям etc., котрі є складниками національної ідеї, але ще не самою національною ідеєю, суть якої в часи Грінченка окреслювалася завданням побудови єдиної, СОБОРНОЇ, незалежної національної держави Україна.

Так от. Відступ перший: про «мовчазну академію», трактат професора Зеба «Кляп» і його перегуку із «Листами…» Б.  Грінченка.

«Листи з Наддніпрянської України» відсилають мене до стародавнього Вавилону і шахської столиці стародавньої Персії – Абадану, в якому була Академія із викарбуваним написом на фронтоні: «Якнайменше говори, ще менше пиши, а більш усього думай». В академії було 100 академіків, завданням яких було боротися із багатослів’ям, пустомельством, популізмом, неприхованим підхлібством до «власть імущих» і самого шаха. Академіків постійно мало бути 100. Коли один з академіків вибував, на його місце негайно обирали нового із найдостойніших серед борців із придворними підлизами і підніжками. І от один академік помер. А на глибокій провінції жив славнозвісний професор Зеб, автор трактату «Кляп», спрямованого проти багатослівних пустодзвонів. Звідси і йде традиція: заставити замовкнути – це заткнути в горлянку ганчірку, затичку, кляп, сиріч – дати прочитати трактат професора Зеба «Кляп». Довідавшись про вакансію в столичній академії, Зеб осідлав ослика і почимчикував у столицю на конкурс обрання в академіки. Доки його транспорт допхався до столиці, конкурс уже відбувся і місце було зайняте. Непримиренний борець з придворним популізмом передав на засідання академіків заяву про участь у конкурсі такого змісту: «Зеб прибув, щоб зайняти своє законне місце». Оскільки академія мала славу «мовчазної», то президент жестом запросив Зеба, щоб сказати йому про відмову. Він поставив перед Зебом склянку, вщерть наповнену водою: впади ще одна крапля, – і вода проллється. Зеб зрозумів, але не погодився і вступив у мовчазну дискусію. Він підійшов до кімнатної квітки, зірвав листочок і обережно поклав на плесо води у склянці, і вода не пролилася. Зеб переміг. Він підійшов до дошки і написав цифру 100 (кількість академіків), а перед 100 написав 0: 0100. Зеб сказав: «З обранням мене в академіки це число не стало більшим і не буде меншим». Президент академії перекреслив нуль попереду 100 і переніс його після 100 – 1000, і сказав: «З твоїм обранням, Зеб, це число стало в десять разів більшим». Зеб вперше став сто першим академіком «мовчазної академії» у перському Абадані. Досить повчальна історія.

Україна завжди потребувала чогось подібного до Зебового               «Кляпу». Оповіджена вище історична бувальщина подана не тільки для того, як було сказано попереду, щоб заохотити читача прочитати статтю від початку до кінця, хоча й це тут присутнє. Борис Грінченко з першим власним доробком при сприянні І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, Тр. Зіньківського подався в Галичину, де його, хоча й не відразу, радо прийняли І. Франко, Василь Лукич, В. Гнатюк, М. Павлик, К. Паньківський, І. Белей, В. Шухевич, а ще – чернівецька «Буковина», галицькі видання «Зоря», «Правда», «Учитель», «Дзвінок», «Житє і слово», ЛНВ, різні календарі, альманахи. Листочок, що прилетів до Галичини із Луганської Олексіївки, десятикратно помножив передові сили в Галичині. А слідом за Грінченком летіло й інше: «Недоук», «Людина без освіти», «Наймит науки» etc. А Наукове товариство імені Шевченка одноголосно обирає Б. Грінченка дійсним членом Товариства і видає посвідчення дійсного члена НТШ. Отже, академік!

Та й наукова спадщина Б. Грінченка засвідчує його академічний рівень. Ворожі йому голоси і сьогодні сичатимуть: «яловий академік», начебто їхні докторські дисертації опоросилися чимось потрібним і вартісним, пожиточним, видатнішим. Отже, Грінченко – Зеб?! А його «Листи з Наддніпрянської України» – «Кляп»?! Для зоїлів, підбріхувачів і пустоцвітів.

Енергоносієм національної ідеї у Б. Грінченка була вогненна творчість Т. Шевченка, який, за Грінченком, пройшов болісний шлях самопізнання і самоідентифікації.

Вибір було зроблено: національна держава, національний шлях розвитку, соборна Україна. Ніякої «російської України», ані «Малоросії». І Грінченко почав пошуки прийнятної офіційної назви для т. зв. «російської» України, оскільки її історія та назва Русь або Руська земля були вкрадені і присвоєні для заміни назви Московія, Московський улус Золотої орди чи країна Моксель. Учителюючи в селі на Луганщині, він шле в Європу «Листи…» із наддніпрянської України, яку з легкої руки Б. Грінченка стали називати – Наддніпрянщиною, а не «російською Україною» чи Малоросією.

До архівної справи про перший арешт Б. Грінченка архівісти подали ґрунтовну «Передмову» – історичну довідку про суспільно-політичні процеси в Україні, зокрема на Слобожанщині, центром яких стали харківські навчальні заклади – Харківський університет, Харківське реальне училище, Харківський ветеринарний інститут та інші установи, де зосереджувалась маса молоді, серед якої зануртувала мисляча молодь. Відповідно активізувалася і царська охранка та її помічники-сексоти («секретные сотрудники») як із учительського середовища, так і з завербованого охранкою студентства. Давня практика. Юний Грінченко став жертвою доносу.

Відступ другий. Нам відомий вавилонський напис, зроблений за дві тисячі років до Р. Х., сиріч за чотири тисячі років від сьогодні, що засвідчило проблему батьків і дітей як проблему вічну і завжди пов’язану із історичною зміною поколінь: «Молодь опришкувата, без послуху до старших, істину відкинула, звичаїв не визнає, несе загин світу і стане його кінцем». Вичерпна характеристика проблеми батьків і нової памолоді, сиріч проблеми зміни поколінь на зламі віків.

Насправді це старече бурчання – неправда. Очевидно, цьому автору-лжесвідку вигадане виродження вавилонської памолоді передувало давніше покоління, яке бурчало і ремствувало на те покоління, що збудувало Вавилон, викопні залишки якого дивують нас і сьогодні. Не провина дітей батьків Вавилону, що прийшли варвари-завойовники і зробили з квітучого Вавилону суцільну руїну.

Третій авторський відступ. Коли через 18 віків Г. С. Сковорода серед викладачів Харківського колегіуму почув нарікання на студентів колегіуму, він сказав: «Чем большее дарование, тем обильнее дерзновенных мыслей». Сковорода усвідомлював, що «дерз­но­вен­ные мысли» памолоді треба підтримувати і допомагати їм, а не осуджувати і боротись з ними. Так, молодий харківський дворянин Василь Назарович Каразин, ім’я якого носить Харківський університет, у 17 років зробив спробу втечі з Росії і був затриманий при намірі перейти кордон, зацікавив царя, і на його питання: «Молодой человек, какое преступление вы совершили, что решили убежать из страны?» – почув у відповідь: «Ваше величество! Никакого преступления я не совершил, но ход мыслей моих был преступным, и я решил покинуть страну». Із царського кабінету Каразин вийшов чиновником Міністерства закордонних справ, а в 30 років став засновником Харківського університету, гроші на його відкриття пожертвували колишні учні Г. С. Сковороди.

Першими помітили і оцінили «дерзновенные мысли» у Грінченка слідчі жандармського управління і доповіли «по инстанции», підкресливши Грінченкове «стремление заниматься такими вопросами, которые не соответствуют ни возрасту, ни развитию 16-летнего ученика», у якого також «ход мыслей был преступным», а в учнівському ранці носив «Листи з хутора» П. Куліша. Можливо, Кулішеві «Листи…» викликали до життя «Листи…» Б. Грінченка, тільки вже не з хутора і не з Луганської Олексіївки, а з Наддніпрянської України і від її імені.

Чи відповідало віку і розвитку 16-літнього Б. Грінченка засвідчене жандармськими «літературознавцями»: «…найдено несколько книг с… пометками О. Б. О. І. (ймовірно, «Особиста бібліотека особливого інтересу». – В. Я.), каковых Гринченко объяснить отказался», а далі: «фамилии он не может себя заставить открыть», «указаниями лица, которое он отказался обнаружить», «…лицом, указать которого он решительно отказался» і т. д. Жандарми хотіли віддати Б. Грінченка воєнному суду, але він своєю поведінкою і відповідями не дав слідчим бажаного матеріалу і був відпущений на поруки батька.

Сказане вище викликає асоціації до 2013 року, коли опришкувата українська молодь, охоплена «дерзновенными мыслями» бути в ЄС, піднялась на Революцію Гідності. Щоправда, були й «недоросли отцов именитых», яким і сьогодні треба безвіз, подвійне чи потрійне громадянство, щоб було легше втікати з України від крові Майдану, бо гідності в їхні душі все-таки не вклали батьки.

Та, як писав Літописець, повернемося до попереднього. Назва «Листів» Б. Грінченка «з Наддніпрянської України» не була випадковою. Досі офіційно вживали означення «російська Україна», хоча насправді треба було вживати поняття «підросійська Україна», «підавстрійська Україна», себто ті частини України, які перебували під владою Росії і Австрії. Наддніпрянська Україна уже декларувала самостійну і незалежну від Росії державно-територіальну суть.

«Листи з Наддніпрянської України», а не «російської» чи «австрійської» частин України. М. П. Драгоманов, як бачимо, прийняв містифікацію Б. Грінченка і також відсилав «Листи» не на «російську Україну», чи в Малоросію, а таки «на Наддніпрянську». Себто новий термін уже було закладено в титулі гостропубліцистичних і програмових «Листів…».

«Листи…» Б. Грінченка були викликані раніше написаною Драгомановим працею «Шевченко, українофіли й соціалізм» («Громада», 1878). Драгоманов прорікав для України «соціалістичний шлях розвитку». Для реалізації цього постулату Драгоманова на перешкоді стояв Т. Шевченко, який уже, за Б. Грінченком, пройшов шлях самопізнання і обґрунтував «національний шлях розвитку України». Б. Грінченко безоглядно пішов по Шевченківському національному шляху розвитку України. І цю ідею його смолоскип освітлює і сьогодні. І чим глибше будемо вивчати його спадщину, тим яскравіше поставатиме його світло.

Василь ЯРЕМЕНКО,

професор, член НСПУ

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.