Колонізаторський механізм Російської (а потім і Радянської) імперії стабільно, хоч і латентно працював шляхом культурної експансії. Українцям просто зрозуміти російську культуру: ми її знаємо навіть із тих сторін, які довгий час залишались у тіні для світової спільноти.
У війні Росії проти України винен і Путін, і Пушкін — це очевидно для українців, але не для західних медійників та літературознавців. Чому так — у межах фестивалю Lviv BookForum своїм баченням ділились Оксана Забужко, Шарлотта Гіґґінс, Ева Томпсон та Еліф Батуман.
Запис дискусії Колоніальний дискурс у російській літературі: як ми (не)розуміємо «російську душу» можна переглянути на YouTube.
У панельній дискусії взяла участь Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка. Після того як світові відкрились звірства росіян у Бучі, Оксана Забужко у своєму есе сказала, що російська література плела маскувальні сітки для танків РФ. І якби ми читали уважніше, то цю війну можна було б передбачити.
«В основі російських колонізаторських амбіцій є постійний страх бути примітивними, бути чужинцями у світі. І шляхом завоювання нових територій і нових культур вони ніби компенсують цю нерівність», — вважає Шарлотта Гіґґінс, журналістка The Guardian (Велика Британія), модераторка дискусії на Lviv BookForum. Фаховий інтерес Шарлотти полягає в темах, де перетинаються мистецтво, культура та політика. Вона говорить, що війна Путіна проти України — це не лише війна за територію — це війна за ідею української ідентичності, культури, літератури та мови. І все почалось не з Путіна.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До чого до російської агресії Лєрмонтов, Толстой і Достоєвський знає ще одна учасниця дискусії — Ева Томпсон, професорка славістики університету Райса, авторка книги Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм (2000). У своїй роботі Томпсон викриває російських письменників у створенні міту про Російську імперію.
«Книжка отримала багато негативних коментарів. Люди не могли повірити, що великі Достоєвський чи Толстой насправді несуть колоніальні наративи», — згадує професорка.
Проте Трубадури імперії стали класикою літературної критики й досі є цінним джерелом для дослідників українсько-російських відносин. За це Оксана Забужко називає Еву Томпсон матріархом постколоніальних студій.
До обговорення також долучилась Еліф Батуман, американська письменниця, лауреатка Пулітцерівської премії у 2018. Еліф розповідає, що вважала себе вільною від ідеологічних рамок і політичних міркувань. До першої подорожі до України у 2019-му, коли прочитала «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко. Еліф ділиться враженнями:
«Я зрозуміла, що в Україні було стійке нав’язування імперіалістичних норм. Почала цікавитись глибше, про що писали росіяни. Наприклад, в Анні Кареніній — Вронський це хто? Друг Валуєва. А Валуєв? Хто запровадив шовіністичний циркуляр, проти української культури. Після повномасштабного вторгнення я змінила свої аполітичні погляди. І коли мені кажуть, що ворог Путін, а не Пушкін, я обов’язково заперечую. Література й політика пов’язані».
«Моє покоління знає російську літературу краще за українську. Це та сама — солідна — колоніальна освіта, про яку говорить Дерек Волкотт (прим.: карибський поет і драматург, який у своїх роботах багато звертається до наслідків колоніалізму)» — підмічає Оксана Забужко.
У Радянському Союзі левова частка цінного українського спадку була прихована: твори вилучали з підручників, авторів карали. Потрібно було докладати зусиль, щоби пізнати українське.
«Для мене як для українки було очевидне ставлення російських письменників. Ми були, ніби аборигени із сіл на околицях. У кожного російського письменника звучать ці колоніальні наративи», — говорить Забужко.
Як приклад письменниця навела уривок із Білої гвардії Булгакова (глава 6). Головний герой заходить на Софіївську площу, звідки відкривається краєвид на весь Київ. На площі парад армії УНР, натовпи, що вшановують Петлюру, чути дзвони святої Софії та літургію українською.
«Це як апокаліпсис для росіян. Дзвони Софії нагадують Булгакову гавкання шавок у підворотнях. Хоч він і народився в Києві, але це місто ніколи не було його. Булгаков був сином російського священника, якого прислали з Великої Росії русифікувати українців. У чому відмінність російського імперіалізму? Редьярд Кіплінг ніколи не казав, що Індія є частиною Великої Британії. Він поїхав із Мумбаї, як свого часу Булгаков із Києва, але не плекав таких ненависних почуттів до міста, де народився. А росіяни ненавидять Київ просто тому, що він їм відмовляє у визнанні».
Чому російську літературу критики ніколи не сприймали як колонізаторську? Ева Томпсон називає низку причин. По-перше, географічна віддаленість: Росія була якимось далеким світом, куди важко дістатися людині із Заходу й наживо пересвідчитись, що там відбувається.
По-друге, колонії Росії були неочевидними: це не заморські території, а прилеглі. Після захоплення їх одразу починали називати Росією. Єдиний кордон, тотальне зросійщення та ліквідація національної ідентичності й давали науковцям хибне уявлення про російські методи поширення свого впливу.
Також професорка Томпсон зазначає, що важливим є закритість Росії: закриті архіви, замовчування справ, брак гласності. Дізнатися деталі про якусь із колоній було майже неможливо. Є і аспект корупції: багато коштів Радянська Росія передавала на фінансування терористичних організацій в обмін на глобальну стратегічну підтримку. Варто згадати не такі давні події: після повномасштабного вторгнення до України у 2022-му ООН засудило вторгнення, а Південно-Африканська Республіка участі в голосуванні не взяла, хоча представники були присутні. Панівна партія в ПАР фінансується Росією, і це такий їхній вияв вдячності.
Умовний «Слід Пушкіна» не можуть (або не хочуть) бачити за кордоном, розставляючи межі між літературою та політикою держав. Оксана Забужко коментує:
«Ідея розділяти культуру й політику марна: література написана словами, які тягнуть за собою всю історію країни. У мене завжди шок, коли іноземні інтерв’юери стверджують, що моє особисте перегукується із політичне. І запитують, як я це поєдную. А я нічого не поєдную: політичне — це є особисте, а особисте — політичне. Це відомо ще із часів Арістотеля, це стійка європейська традиція. Людина — політична тварина. Мова політична, тіло політичне».
На відміну від українців для пересічного західного читача багато речей не є такими прозорими, якими вони стали після того, як Ева Томпсон увімкнула світло. Аби викрити ту саму містичну «російську душу» і зрозуміти прихований імперіалізм російських письменників, Оксана Забужко радить читати українських авторів. А росіян Еліф Батуман пропонує читати не менше, а по-іншому: глибше, не відмежовуючись від політичних поглядів автора. Бо ніщо не поза політикою.