Слово-меч Леоніда Горлача

 
 
Петро КОНОНЕНКО
 
Коли 2006 року вийшла книга вибраного Леоніда Горлача “Обрії душі”, то читачі могли дізнатися із супер-лаконічного “епілогу”, що він “народився 4 квітня 1941 року в містечку Ріпки на Чернігівщині. Дитинство провів у селі Червоний Колодязь. Закінчив середню школу,  Ніжинський педінститут ім. М.В. Гоголя (філологічний факультет з музикою та співами). Вчителював, служив в армії, працював у пресі, в апараті Спілки письменників України. Нині головний редактор газети “Отчий поріг” столичного Чернігівського земляцтва”.
І – тиша… Як тишею зустріла письменницька преса його 75-річчя в цьому році. Мов зговорилися. І пригадуються болючі рядки Тараса Шевченка, які вирвалися з його серця через тривалий час після виходу у світ “Кобзаря”: “Ніхто й не гавкне, не брехне, неначе й не було мене”. Що ж, українська звичка замовчування повторюється…
А тоді в його полтавського побратима Василя Симоненка збірка 1962 року сигналізувала “Тишу і грім”. Дисгармонія? Навпаки! У перших збірках Л. Горлача “Сонце в зіницях”, “Лебеді” (як у Симоненка “Лебеді материнства”) також “тиша”, тільки вияскравлювалися вибухи-блискавиці грому  почуттів і розмислів, що озовуться до світу згодом.
Тоді воскресла нова всеукраїнська цивілізаційно-культурна, духовна  революція в образі шістдесятників. Декому здається (чи хочеться думати), що та Революція – тільки символ повстання духу нації, та нині,  в епоху україноцентризму світового, все змінюється переконанням: шістдесятництво – перші громи-блискавиці студентської революції 90-х років, Помаранчевої революції і революції Гідності, а одним із талановитих їх творців і співців є й Леонід Горлач.
І це природно: Чернігівщина в особі князя Михайла жертовно офірувала собою  перед Батиєм ще в давні часи, бо наш гордий лицар знав: не може колінкувати навіть перед тираном Руський князь! Не хилилися й не колінкували гетьман Іван Мазепа й батуринці, геній космонавтики Микола Кибальчич, новочасний лицар свободи Левко Лук’яненко. І тоді знову покликало до воскресіння Тичинівське “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була” та “Щоб жить, ні в кого права не питаюсь”. І коли Симоненко просурмив “Народ мій є”, де ствердив, що “ніхто не перекреслить мій народ”, то Леонід Горлач возвістив: могили патріотів кличуть живих до борні, як і заповіт Шевченка: “кайдани порвіте і вражою злою  кров’ю волю окропіте”, бо неминуче відродиться Україна. Бо “коли і мій народ проснеться”, той “мій народ, зневажений віками”, він на оновленій землі здійснить мрію про щастя й свободу.
Революції – не бунти, навіть повстання, змови, що знаменують  “реалізм” протесту, революції – романтизм духу та ідеалів, які руйнують старі підвалини життя й спонукають до творення нового світу, починаючи з оновлення людини й завершуючи нацією й державою.
Готовність українства до вулканного виверження в ім’я очищення від земного рабства возвістив Дмитро Павличко  маніфестами-творіннями “Коли помер кривавий Торквемада” та “Любов і ненависть” ще 1953 року. Колишньому зв’язковому УПА загрожували неправедний суд, арешт і щонайменше концтабір. Та Павличко, од природи не здатний здаватися, жив духом Франкових козаків-гайдамаків, що йшли на бій, хоч “кожен з нас те знав, що слави нам не буде”, але підуть за ними по цій дорозі люди. Як герої-бандерівці, котрі йшли в смертельні бої, знаючи: “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить”. Пора служити Україні й іти на бій з вірою: “З нами Бог і Україна”, “За волю, щастя і народ!”
Ось тоді й засурмили Симоненкові “Тиша й грім” та “Земне тяжіння”, “Проміння землі” й “Мандрівки серця” Ліни Костенко, “Ніж у сонці”, “Соняшник”, “Протуберанці серця” Івана Драча з символічним маніфестом: Слово – це магія, що йде від Бога, од симфонічної енергії землі і неба, від спомину віків і покликів грядущого, від розуміння месійно-шевченківської концепції покликання Слова, насиченого любов’ю і ненавистю, інтелектом і серцем, вогнем правди й свободи – в ім’я прийдешнього, заради розквіту людини, торжества гуманізму, адже маємо осягнути, як вогонь молитви:
 
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жортокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинали дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не прийдуть яничари
В облудній словоблудній грі…
(І. Драч)
 
Одначе, що для цього потрібно? Найперше – відродження в собі людини. “Ти знаєш, що ти людина?” (В. Симоненко). І мужній голос Леоніда Горлача, сковородинця-шестидесятника:
 
Убий в собі раба!
Мов: Ксанфе, випий море…
В собі раба убий! – нам каже нині час.
Чому ж тоді, чому іще правує горе,
хоча надій людських промінчик не погас?
Горить і розквіта над Кобзарем і нами,
що скулились мовчком в ногах у Кобзаря.
Убий в собі раба!
 
“Убий в собі раба…” А як   здійснити це? Спитати себе, як Олесь Гончар: “Чи так живу? Чи так жив? Чи так всі ми, люди, живемо?” І відповісти: “Бережімо собори наших душ”. Бережімо, роздумує й Горлач, одначе необхідно  спершу розбудити (адже “чи варто жити, як душа помре”) й зберегти свою душу. Необхідно розбудити свою свідомість і совість, чесно відповівши: що я робив і мушу робити в рідній Україні – адже “на світі кожному своє”, а Україна безмежна  та вічна, як Всесвіт. І спитати себе, як Борис Олійник: “В цьому дивному огромі де я? хто я? Я – початок? Я – кінцевість?”
Справді, хто я? – замислюється Леонід Горлач й ще вдома, у школі, в Ніжинському педінституті імені геніального М.Гоголя шукає відповіді на пекучі питання. І погляд його, очі – дзеркало власної душі – звертаються до долі й причин недолі батька й мами, роду й всієї землі Чернігівської – а символічно – й душі природи: вона, як і земля в Тичини, “звучить, як орган” і симфонічно відлунює в його емоційному й інтелектуальному єстві. Опанування народною піснею й музикою, осяяне навчанням у Ніжині, постійно гармонізує мистецький досвід, ідеал, образну структуру, стильові глибини почуттів і широту, висоту світобачення. Леонід Горлач вслухається в музику рідного поля, мелодію дощу і вітру, медову зачарованість гречки, бузку, акації, невтоленну жагу пошуку цвіту папороті, всевладного співу солов’їв і підпадьомкання перепілок, гордовитого  у свідомості й бутті нації гомону дубів-нелинів і загадкових мовчанням лісів, курликання журавлів у піднебессі й задуми самого сонячного неба та хитромудрого жартівника Місяця…
Приходить відчуття гармонійної єдності з цим світом природи, спрага відкриття таємниць життя і смерті, тимчасового і вічного. А водночас – секретів поступу й деградації, любові і ненависті, добра і зла. Долі й недолі України, її еволюційної тиші і… революційних Відроджень, здвигів та тектонічних “великих вибухів”. В геніально   відображеному П.Тичиною “Золотому гомоні” Відродженні, циклічному воскресінні з попелу століть, як птиця Фенікс, як Неопалима купина в системі національного й космічного Духу…
Тому для Л.Горлача органічно двоєдині шукання: “Де вона, вічність?” І в чому сенс і правда життя, причини здобутків і втрат, перемог і трагічних поразок, що маємо здійснювати в ім’я жаданого грядущого України? Відповіді шукаються в “мудрих” книгах, а душа Горлача і Світу схиляє дивитись очима до Землі, а Духом до неба; холодить туманне майбутнє і все владніше, як Суддя і Пророк, приходить… минуле.
 
На щастя і печаль я маю право,
при них обох душа моя згоря.
А ти, примхлива і облудна славо,
як те ярмо, що скинула зоря.
…Над небозводом рідного народу
поет – як знак розбитого ярма.
 
Цей поет прийшов до озаріння правди: животворять не “соцреалізми”, хай і партійно-класові та надмодерні, а “правда кличе”   (Павличко), і не покірний раб вождів  та системи несвободи й тотального гніту, бо “він – норма сам” (Драч). Мистецтво і життя, дійсність і вічність, поет і народ – “мелодії” єдиного симфонічного оркестру. Диригент – Дух Всесвіту – деміург краси і в минулому, і в грядущому, вселюдському, національному і навіть індивідуальному прасвітах.
Особистісному – навіть чи не найперше. Бо де б не топтав ряст Л.Горлач, навіть за межами України, завжди, як “попіл Клааса”, як Домовик у кожній господі, в його свідомості, в тілі й душі завжди є  Дух його родини, його природи, Ріпок, а тим самим і всієї України. Прикметно: всі явища природи у Горлача – не додатки до живих  суб’єктів, вони насичені голосами, тонами, барвами, але не як декорації, “тіні” об’єктивних реалій, а самодостатні суб’єкти живородящого й життєтворчого світу. Тому всі картини і образи в поезії Л.Горлача, всі змісти і форми його творінь – це сув’язі тексту й підтексту, легенди й притчі, реальні знаки часу і простору,  апокрифічні містерії й видіння.
Ріпки. З них починається дорога до Десни, Густині, Ніжина, Батурина, Новгород-Сіверського, Чернігова й Седнева. Довженківська Десна, “зачарована дівиця”, і в Л.Горлача. На її хвилях – “човни  золотії” лицарів і купців, що верстають долю по віковічному шляху “із варяг в греки”. На Подесенні віднайдені численні поховання скандинавських конунгів (з огляду на що один із археологів запропонував називати прабатьківщину “Русь-варязька”), кургани, сторожові вишки, могили воїнів великокнязівської Русі і Гетьманщини; тут гомонять вітри і легенди про двобій лицарів Батуринської свободи з імперською татарщиною Московії. Густинь своїм літописом повертає до першооснов Русі-України. В Новгород-Сіверському й Чернігові – не тільки буттєва історія народу, а й скрижалі цивілізаційно-культурного, духовного розвою історичної етнонації. Л.Горлач не може не зарядитися настроєм і всеєвропейської діяльності могутнього велетня державотворення, освіти, педагогіки, мемуаристики Володимира Мономаха – князя Чернігівського, і героїчним походом князя Ігоря та створенням шедевру світової літератури “Слово про полк Ігорів”, шедевральною творчістю поета-архієпископа Лазаря Барановича, безсмертям Кибальчича і науковим подвигом Остроградського, історичними діяннями славнозвісних співаків і гетьманів з роду козака Розума. Нестихаючим відлунням літературних реформаторів – магів мистецтва Слова Гоголя і Шевченка…
Двом геніям не судилося зустрітись – але це були як Місяць і Сонце українського небозводу, виразники всеобіймаючого духу нації, про що Шевченко писав: “Ти смієшся, а я плачу”. В Седневі великий поет компонував друге видання “Кобзаря”, наголошуючи: маємо бути історично пам’ятливими, мужніми й гордими, не зважати на москалів, бо “в них народ і слово і в нас народ і слово”; маємо формувати покоління національних патріотів, бо народ без національної свідомості – кисіль, до того ж дуже несмачний. Аналогічно –   в  творчості, мистецтві: Гоголь і Кукольник були випускниками  Ніжинського ліцею.  Один, як показував у повісті “Жовтий цвіт кульбаби” Юрій Мушкетик, став апостолом великої правди, другий, Кукольник, спокусився на ласку імператора й славив царизм. Навіть для бундючних великоросів розвіявся, як жовтий цвіт кульбаби…
Коцюбинський, Тичина, Довженко піднесли українське Слово на вселюдське небо. Згодом їхні ідеали Революції й Відродження втілювали в скрижалях шістдесятники Мушкетик, Гуцало, Дрозд. І – Леонід Горлач, який добре засвоїв і сповідував уроки історії, мораль шістдесятників, провіденційно виражені Драчем, Ліною Костенко, Павличком, “сторозтерзаним” Миколою Руденком. Режим спокушав, як колись Кибальчича й тепер Лук’яненка, Стуса, Гориня, Марченка, Світличного, покаятись і просити прощення. Та  за зраду себе й ідеалів, за Миколою Руденком,   розплата неминуча:
 
Не  вернеш  душу втрачену свою,
Лише десяток вимучених слів,
Які ти у потьмаренні наплів –
І вже тебе нема,
А є пітьма,
Є у людину схована тюрма…
 
Та людина-тюрма може не чути переможно-трагічних маршів під Конотопом і Крутами, але вони гримлять в душах-фортецях патріотів… Вся реальність великої України спонукає Горлача на співпереживання і на прозріння. “Не вмирає душа наша, не вмирає воля” (Шевченко). І наш поет: “І стогне пам’ять, ніби рань багряна”. І кристалізується життєве й поетичне кредо:
 
Не попрошу окраєць хліба в долі.
Не годен в неї бути жебраком…
І ще одне запитання:
Чи варто жити, як душа помре?
 
Тому “не спи”, терплячість – аналог ганебної покори, “гартуй меча для оборони слова”.
Лірика Л. Горлача звістувала поклик душі геніальної Лесі Українки: “Слово! Моя ти єдиная зброє”. Тому маєш жити, бо й народ живе, доки живе його Слово.
Громом в безмежжі тиші стає епічна творчість Леоніда Горлача. “Ніч у Вишгороді”, “Слов’янський острів”, “Чисте поле”, “Перст Аскольда”, “Мазепа”, “Мамай” – це незаперечні відкриття всієї новаторської української літератури. Віхи поступу в системі культури мислення й творчості. Справжній український постмодерн. На диво, деякі й сучасні апологети зарубіжного модернізму бачать його лише в кількох українських майстрів форми. Їм здається, що вершиною новаторства є або хромові чоботи на милицях каліки, або яскраво розфарбовані квіти на цвинтарях. Для Л. Горлача поступ – рух внутрішньої сутності людини, громади, нації і держави. Вічні двигуни – мова й культура. Український постмодернізм розбудив СРСР, міг розбудити Європу, коли, як і Камю дав “Калігулу”, Дмитро Павличко дав “Коли помер кривавий Торквемада”, коли заяскріли поеми-притчі “Ніж у сонце” і “Соняшник” Івана Драча, “Сто поезій” Миколи Вінграновського, бунтівливі інвективи В.Голобородька, В.Коломійця, В.Підпалого, С.Плачинди, В.Коржа, Р.Лубківського, Світлани Йовенко, М. Славинського. Коли засяяли рядки поезії Ліни Костенко і загриміли козацькими маршами її романи “Маруся Чурай” і “Берестечко”, вийшли історико-філософські твори П.Загребельного й Ю.Мушкетика, М.Стельмаха, Р.Іваничука,  В.Земляка, В.Шевчука й розчахнулася брама фальсифікації історії нашого буття, обпльовування соборів наших душ, національної пам’яті.
Ось тоді й зашуміли рясним оновлюючим дощем романи-притчі Леоніда Горлача. Київ, Вишгород, Ярослав Мудрий… Ми вже бачили їх в І.Кочерги. Тепер в “Ночі у Вишгороді” розгорнуласся й заговорила-засурмила та і не та князівська Русь-Україна! Було “Диво” Загребельного – постало ще одне мистецьке диво: епопея Душі вмираючого великого князя Ярослава Мудрого, психологічно глибокого, інтелектуально могутнього і водночас оповитого жагою пізнання себе, Русі і вічності життя, радості, сумнівів і  тривог: що буде із Золотими воротами, мрією і подвигом його життя. І що ж за мета в людини, народу – Закон, Благодать, Істина? Чи вони в єдності? А людина навіщо приходить у світ? І світ – це що? Шукає джерел істинного український Сократ.
Не просто лицар-характерник, звитяжець у переможних боях Іван  Сірко, а також людина-сковородинець, котра шукає відповіді на загадки й таємниці покликання людини в “Чистому полі”.
Відтворюється в романі “Перст Аскольда” видатна діяльність останніх князів-києвичів Аскольда та Діра, які хрестили киян задовго до Володимира.
Переходить на бік гуситів і стає одним із очільників народного руху чехів поряд із Яном Жижкою новгород-сіверський князь Сигизмунд Корибутович.
Історично приречений і жити в абсурдному світі то польської шляхти, то московських торквемада-словоблудів, юдів і каїнів у долі України, і діяти во ім’я визволення з імперської тюрми “скорбної матері”-України гетьман Іван Мазепа. Емоційний і глибоко мислячий, часом обласканий і постійно зневажуваний, закоханий і страждаючий, творець знову об’єднаної Соборної України й “злочинець”, підданий московським царизмом і його христопродажною церквою прокляттю, він і до ХХ століття навіть в українських  горе-істориків постає клятвопорушником і “зрадником українського народу”. Спартак – герой і Гарібальді герой. Всі зарубіжні революціонери герої-патріоти, а свій – зрадник!.. Натомість дійсний зрадник і кат “Малоросії” Петро І – герой…
Л. Горлач іде шляхом, прокладеним Ліною Костенко в “Берестечку”, шляхом об’єктивного історизму й  глибоко-інтелектуального психологізму. Іван Мазепа постає героїчно-трагічною особистістю, яку свого часу опоетизували Байрон, Гюго, Сосюра, європейські філософи, музики, живописці. В Україні відроджується феномен  Мазепи – саможертовного мислителя-патріота, поета й громадянина.
Не випадково табачники-януковичі цинічно блокували яскраво талановитий роман Л.Горлача “Мамай”: лірико-епічний, історико-філософський, фольклорно-міфологічний роман-апокриф, який, подібно романам О.Ільченка, Ю.Мушкетика, художньо реалізував сучасну українську історію Буття і Духа, часом фантастичну, карколомно-пригодницьку, апокрифічну – і при тому завжди романтично-реалістичну, сповнену навіть подіями й картинами непізнаваного, барвами, тонами, мелодіми неба й Землі, матеріально існуючого й потойбічного світу, манливого своєю таємничістю, вічністю, гармонією і красою…
Все і всі в Л.Горлача були ніби й знайомі нам люди, події, феномени простору й часу – і водночас відкриті зсередини, в глибинах почуттів і мислення, психіки, радощів, страждань, каяття і проклять, відчаю на крутих поворотах долі – і все ж спраглі жити, пізнавати себе і світ, навіть ненавидячи любити! Бо Леонід Горлач гуманіст-романтик,  згармонійований любов’ю. Це було творчістю пробуджене українство до революційного відродження.
Тож слово Леоніда Горлача – меч і бальзам красивих людей.  Спраглих свободи й любові. Такий він, Коваленко-Горлач. Лауреат багатьох премій і найвищої  – Шевченківської. А на столі вже гомонять нові твори. Талант у розквіті й русі…
 

№21 (183) 28 жовтня 2016