Сьогодні в мистецтві багато чого повертається до своїх джерел – і природа самого мистецького руху, і знакові імена на зразок Рєпіна, Айвазовського, Куїнджі, Малевича, які донедавна у всьому світі вважалися представниками виключно «російської» культури, а нині в музеях того самого світу міняють таблички з національною (українською) приналежністю автора. Дехто справедливо порівнює цей процес з біологічним, коли виникають зміни стану – від статичного до динамічного. В імперському контексті так було завжди: коли мистецтвознавча думка доходила до певної кульмінації, ставала статичною. І тоді варто було міняти цю статику, динамізуючи процес.
Утім, хоч вищезгаданий процес ревізії світової спадщини розпочався у музеях світу доволі давно, але досі цей процес жодним чином не стосувався України і Росії, адже російська імперія досі ніколи чомусь не розглядалась світовою академічною спільнотою як імперія. Відтак Україна не трактувалась як країна колонізована. Тому, щоб «розбити» цю колоніальну оптику, крізь яку дивиться на нас світ, слід було самим українцям розпочати власні фахові дослідження. Одним з таких проєктів, реалізованим за підтримки Українського культурного Фонду, став фотоальбом «Ковчег: шедеври українського живопису, графіки, скульптури». «Ми самі маємо стати рушіями деколонізаційних студій і запускати процеси переосмислення російських культурних наративів щодо України, переосмислення російської культури як окупаційної, а української – як пост-колоніальної, – заявляють автори проєкту. – Ми вперше маємо достатній символічний капітал на міжнародній арені, аби наші думки почали сприймати серйозно. Тепер справа за нами. Тому ми започаткували спєцпроєкт під хештегом #деколонізація».
Тож, нагадуючи, що настав час «пізнавати себе», автори проєкту так само констатують, як критично мало ми знайомі з власною культурною спадщиною, часто вважаючи її другосортною, вторинною щодо культури метрополії, а такий стан справ можна кваліфікувати як загрозу національній безпеці. Саме тому культурна платформа «Ковчег Україна» вирішила зібрати і показати українцям шедеври українського професійного мистецтва – від руських ікон XIV ст. до геніїв сучасності. Зокрема альбом «Ковчег», ця унікальна антологія українського живопису, графіки і скульптури, містить близько 500 шедеврів із музейних і приватних колекцій: сакральне мистецтво Русі, барокові скульптури містичного Пінзеля, живопис Васильківського, Труша, Новаківського, Кульчицької, Маргіт і Романа Сельських, Леопольда Левицького, Миколи Глущенка, графіка Сороки і Жука, скульптурний вибух світового масштабу Олександр Архипенко і наш геніальний сучасник Роман Петрук.
Автори проєкту мріють, щоб з цим фотоальбомом вітряки Васильківського, кипариси Труша чи квітучі сади Глущенка стали такими ж впізнаваними, як соняхи Ван Гога чи водяні лілії Моне. Крім того, усе багатство також можна оглянути на сайті культурної платформи «Ковчег «Україна» у вільному доступі – віртуальна галерея працює 24/7. У цьому «просвітницькому комплекті» вам запропонують прочитати низку науково-популярних статтей про українських живописців, прослухати відео-лекції відомої мистецтвознавиці Діани Клочко, помилуватись анімованими полотнами.
На завершення варто сказати, що з виходом цього альбому до сучасної арт-критики виникають чергові зауваження здебільшого ситуативного, чи пак геополітичного характеру. Традиційна школа мистецтвознавства, згідно з канонами якої вважається, що українське мистецтво буває тоді, коли українці роблять мистецтво, звичайно, відрізняється від новочасних тлумачів візуальної культури, які сповідують зовсім інше ставлення до національного первня. У природній системі соціокультурних комунікацій всі художники, які працюють на теренах України, вважаються нібито українськими. Натомість розрізняти їх сучасна арт-критика пропонує за іншими критеріями: цікавий і нецікавий, традиційний і авангардний, успішний і не дуже, зрештою, чи звертається він до народних, медійних, а чи яких інших авангардних мотивів, а чи працює в руслі американського поп-арту. У цьому сенсі самому художнику, вихованому таким «мистецтвознавством», звісно, не дуже важливо, чи він «український», бо нині він прагне бути зрозумілим у будь-якій точці земної кулі. Утім, сьогоднішня ревізія національних цінностей доводить, що проблема ідентифікації мистецтва все ж таки насамперед стосується генетики, а не географії явища. «Сучасним» художником (у будь-якій точці світу, як слушно зауважують адепти новочасного глобалізму, що його виплодив класичний космополітизм) можна стати без особливих проблем, натомість українським – цікавим і нецікавим, традиційним і авангардним – все ж таки, погодьмося, треба народитися.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал