У передньому слові до читачів Ів Авріль, засновник ліонського бюлетеня “Le Porche” (“Портик”), зазначив, що 52-й його випуск відрізняється тією обставиною, що 2020 рік був роком сотої річниці канонізації Жанни д’Арк. “Ця подія, – зазначив Ів Авріль, – посприяла друкові значної кількості праць різних жанрів – духовних, історичних, навчальних, розповідних у формі есеїв, поетичних творів, казок, романів, театральних п’єс. Наш бюлетень повинен був здійснити вибір того, що ми повважали найцікавішим” [1, С. 1]. У бюлетені, окрім Лесі Українки та Юрія Клена, подана канадсько-англійська стаття “Маруся. Степова Жанна дʼАрк”, ініційована Вірджінією Шевальо, працівницею бібліотеки Орлеанського центру Жанни дʼАрк. Це наукове дослідження науковиці Ксені Кібужинської університету міста Торонто під повною назвою “Степова Жанна дʼАрк. Маленька українська селянка – героїня Третьої Республіки” є французьким перекладом Іва Авріля з англомовного видання, що з’явилося 2004 року в нью-йоркському Columbia University Press як один із розділів монографії “East Europe as monographs”. Праця Ксені Кібужинської відкривала перший тематичний розділ цього бюлетеня – “Жанна дʼАрк”.
Подача Ксені Кібужинської чітко структурована – Вступ. “Братерство, владність та алегорія”; “Політика і педагогіка”; “Патріотизм, преса та спільнота”.
“ […] культ Жанни дʼАрк набув особливої сили після поразки французької армії під Седаном 1870 року, а далі анексією Ельзасу та Лотарингії. (…). Цей період дозволив країні на довший перепочинок, вона дістала змогу роздумувати про свої національні витоки та майбуття. Жанна дʼАрк стала символом, довкола якого нація взялася плекати антинімецьку зненависть, закликаючи із зростаючою наполегливістю до реваншу. […] образ Жанни став утіленням Батьківщини, яка повинна була об’єднати націю і допомогти раз і назавжди прогнати ворога та загарбника за межі Франції” [1, С. 63].
Особливо цікавим і тривалим, зазначила канадська авторка, було перевтілення Жанни дʼАрк із юною українською селянкою на ймення Маруся. 1878 року республіканець П’єр-Жуль Етцель, знаний своїми історичними розповідями для дітей під псевдонімом П.-Ж. Сталь, друкує на сторінках свого журналу “Magasin d’éducation et de récréation” (а згодом і окремим виданням) історичне оповідання про юну українку ХVІІ століття Марусю, яка гине, намагаючись звільнити свій край від російського та польського гніту. Опрацювання цієї історії одним із найвидатніших тогочасних українських прозаїків Марком Вовчком відразу ж зазнало успіху. Вона дістала сприятливі відгуки французької преси, а один із критиків назвав її “Жанна дʼАрк степів”. 1879 року вона здобула премію Французької академії, міністерство освіти рекомендувало її читання учням середньої школи.
“За іронією долі тоді, як дітям України забороняли пізнавати і вивчати історію своєї землі рідною мовою, французькі діти та їхні сім’ї дістали змогу завдяки журналови Етцеля відкривати для себе культуру та історію цієї пригніченої нації. Французькі діти не лише діставали інформацію про козаків ХVІІ століття та селянські повстання в Україні, але надихалися бажанням змагатися з юною героїнею Етцеля” [1, С. 65].
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Упродовж ХІХ століття у Франції бачимо вияви особливого зацікавлення козаками надто серед поетів та істориків. Але “Маруся”, зазначає авторка цього дослідження, була першою публікацією на цю тему, написаною спеціально для дітей: “Багато письменників із великою повагою трактували героїчні та революційні традиції козаків <…>. Історично слово “козак” асоціювалося з ідеями свободи та незалежності. Термін “козак” поєднувався у Франції з ненавистю до чужинців. Козак змальовувався позитивно або негативно, як товариш або ворог; у більшості літературних та історичних творів на “козацьку” тему, які передували друкові “Марусі”, на сцені виступали такі історичні постаті, як гетьман Іван Мазепа – у всіх цих творах наголошувалося на винятково чоловічій структурі їхнього військового товариства” [1, С. 65].
У “Марусі” маємо книжку, в якій, як зазначає Ксеня Кібужинська, поступування і вчинки юної українки повинні були слугувати моделлю молодим французьким громадянам: “Скромна українська селянка Маруся, відважний вояк, славна жертва, мала також символізувати обіцяне переможне майбуття для дітей Третьої Республіки. Тривка популярність “Марусі”, а також те, як французька Академія та міністерство народної освіти ставить декілька запитань: чому Етцель вирішив адаптувати для французького читача розповідь Марка Вовчка про юну українку та козацькі повстання? Як ця історична розповідь про Україну ХУІІ століття слугує меті його журналу для дітей? Як можна пояснити успіх цього твору? Видається, що події, змальовані в “Марусі”, творили алегорію з народним повстанням проти чужоземного загарбника – така надія на спротив у Франції та Німеччині жевріла у сподіваннях тогочасних французів: “Роман та його героїня стали образом ідеалізованої французької ідеї, що знайшла своє втілення у французькій героїні ХV століття” [1, С. 66].
“Маруся” Марка Вовчка знайомила своїх читачів з існуванням України та її мешканців, але водночас вона повинна була змінити звичаї майбутніх поколінь французьких громадян, зробити їх більшими патріотами, підготувати до жертовності задля майбуття Франції, особливо з думкою про повернення втрачених Ельзаса та Лотарингії. Етцель разом зі своєю редакційною колегією використовував дитячу літературу для відродження національної гордості та національного духу, вважаючи, що “Маруся” з описом України ХVІІ ст. могла б слугувати каталізатором французького націоналістичного бачення, надто через поразку Франції у франко-прусській війні.
Етцель відкрив міфологічну історію, яка могла б надихати французьких хлопців та дівчат, спонукаючи їх до героїчних вчинків заради батьківщини; географічно розташована на східних теренах Європи, ця міфологічна історія нагадувала самопожертву Жанни дʼАрк задля добра всієї французької нації: “Своїм опрацюванням легенди Вовчка, – зазначила авторка цієї праці, – Етцель описав віддалену спільноту на крайньому сході Європи, яка могла здійснити цивілізаційний вплив на Західну Європу. Цю думку вже висловлював великий український політичний діяч Михайло Драгоманов, заявивши міжнародному літературному товариству, яке зібралося 1878 року в Парижі, що українські письменники були представниками літератури, яка мала сповнити свою місію для розвитку європейської цивілізації” [1, С. 67].
Головні персонажі “Марусі”, продовжує авторка цього дослідження, сповняють свою цивілізаційну місію, виступаючи моральними захисниками національної культури. Їхні відважні вчинки здійснені під час одного з найбільш неспокійних періодів в історії України. В подальших рядках маємо розповідь про Богдана Хмельницького, намагання наступників гетьмана зберегти статус незалежності, міжусобну боротьбу різних гетьманів, що розпочалася з 1663 року, Андрусівський мир 1667 року, гетьманство Петра Дорошенка з невдалою спробою об’єднати дві частини України.
В інтерпретації Етцеля збережено історичну канву та героїчну інтригу розповіді Марка Вовчка. Після 1865 року події цього твору, як і події з історії України, певно, зацікавили Етцеля, коли він зустрів у Парижі авторку розповіді – українська письменниця 1860 року оселилася в Парижі, бажаючи розпочати тут життя незалежною письменницею (канадійська літературознавець подала розлогу розповідь про становлення Марка Вовчка, її літературний дебют “Народними оповіданнями”). Творча співдружність обидвох письменників, що тривала майже п’ятнадцять років, була для Марка Вовчка не тільки нагодою перекладати російською мовою твори Жуля Верна, Гектора Мало, Віктора Гюго та інших французьких письменників, але й популяризувати у Франції Україну своїми десятьма творами, адаптованими або перекладеними французькою мовою.
Співпраця між українською письменницею та Етцелем розпочалася після друку російського тексту “Марусі” в Санкт- Петербурзі 1871 року, коли вже наступного року авторка повісті береться за її французький переклад. 1875 року незадоволений французьким перекладом Етцель береться за суттєві зміни не лише синтаксичні та стильові, а також загальної форми та змісту (робить довшими діалоги, наголошуючи на важливості обов’язку та патріотизму), впроваджує велику кількість персонажів представників різних верств українського населення, готових боронити рідну землю. З’явилися ще й інші промовисті зміни – порівняння вчинків героїні з патріотичними вчинками Жанни дʼАрк, імпліцитне порівняння долі України з долею Ельзасу та Лотарингії. Зацікавлення Етцеля “Марусею” пояснюється особливо патріотичними переживаннями, які цей твір викликав у його спогадах. Етцель як вихідець із Страсбурга був особисто вражений втратою цих двох земель внаслідок поразки французької армії під час франко-прусської війни. Зазнавши політичних переслідувань режиму Луї-Наполеона Бонапарта, а навіть і вигнання з країни, Етцель 1861 року повертається до своїх видавничих зацікавлень – під впливом Другої імперії та подій франко-прусської війни спрямовує їх на майбутні покоління.
Козацька Україна та Ельзас-Лотарингія 1878 року – Етцель звертається до героїні твору “Маруся”, щоб пробудити і надихнути відродження гордості та ентузіазму, які вважалися йому втраченими після поразки Франції та анексії Ельзасу-Лотарингії німецькою імперією 1871 року. Натхненний інтересом Вовчка до української літератури, Етцель порівнював минулі лихоліття України з сучасним станом Ельзасу – мешканці обидвох країн знаходилися або знаходяться під гнітом чужоземної влади і не мають змоги висловити свою політичну волю. Етцель розумів, що національна свідомість, яка розвивалася в Україні ХІХ століття, сягала своїми витоками до народження козацької держави два століття тому назад, і те, що об’єднувало українців, було, зокрема, місцевою літературою, що зверталася до цього героїчного минулого. Бажаючи пробудити подібні патріотичні почуття серед своїх юних читачів, Етцель хотів під виглядом молоденької української селянки нагадати також про колишню славу Франції. Сюжет “Марусі” відігравав роль алегорії для майбутнього звільнення Ельзасу-Лотарингії. Історичні епізоди, що наступили після схвалення Богданом Хмельницьким Переяславських угод, а далі – занепад автономії України і початок московського панування, нагадували те, як Франція підкорилася у травні 1871 року Німеччині, погодилася відступити Ельзас-Лотарингію, сплатити велику репарацію і прийняти дворічну німецьку окупацію.
Завершуючи 1875 року адаптацію цього твору, Етцель писав, що бажає присвятити його дітям Ельзасу-Лотарингії, бо, втрачаючи свою свободу, вони зазнали такої ж долі, якої зазнали поляки та українці. В листі до Тургенєва французький літератор зізнавався, що діти Ельзасу-Лотарингії побачать подібність між їхнім власним становищем і подіями, змальованими в романі, і, можливо, плекатимуть із цієї історії “бажання до бунту”. Надрукувавши роман на сторінках журналу “Magasin d’éducation et de récréation”, французький видавець признавався Маркові Вовчку, що він привласнив собі цей твір і претендує на право батьківства – дитина Вовчка стала його дитиною, вона – натуралізована француженка. Як Етцель, так і художник видання Шулер (вихідці з французьких Ельзаса-Лотарингії) проймалися глибоко ностальгійними почуттями, викликаними патріотичними вчинками Марусі. Французький видавець перемішував свою розповідь окремими, але конкретними референціями, які наголошували на схожості історії України та Франції (скажімо, замість абзацу, коли Тарас Книш, бажаючи здивувати Марусю, бере на себе роль головного отамана, подає його розповідь про французьку селянку, яка звільнила Францію від усіх ворогів).
“О, гарні часи! Діти дітей тих гарних часів нічого не забули. Щасливі ті малі або великі нації, які мають право співати своє “Gloria victis!” І завершуючи свій роман, автор заявляв: “На жаль, нема більше такої України на світі. Дай Боже, щоб в усіх країнах, які силою чужинця пригнічені до рабства, народжувалося багато Марусь, спроможних жити і помирати так, як дівчинка, про яку ми щойно розповіли цю історію”.
У таких модифікаціях Етцель, поєднуючи шляхетний характер Марусі з Жанною дʼАрк, долі України та долі Франції, свідомо перетворює свою героїню-чужоземку на когось добре знаного. Французькі діти, які могли не зідентифікувати себе з українською дівчиною, легше сприймали б Жанну дʼАрк, бо вона входила в їхній спільний народний фонд.
Цікавим питанням є з’ясування того, як “Маруся” відображала загальну мету журналу “Magasin d’éducation et de récréation” Етцеля? Спочатку, у 1840-х роках, Етцель мав на меті створити “Journal d’éducation et de récréation”, літературний журнал для дітей. Задум не вдалося здійснити через восьмирічне вигнання, якого зазнав літератор під час режиму Наполеона ІІІ. До свого задуму амністований Етцель повертається 1859 року, п’ятьма роками пізніше він засновує “Magasin d’éducation et de récréation”, що став форумом для авторів різних дисциплін. Етцель разом зі своїми співпрацівниками поділяв погляди на те, що література для дітей повинна допомагати і сприяти моральному вихованню майбутнього покоління. Засновники журналу були прихильниками світського виховання, змальовували також персонажів селянського походження. Етцель особливу увагу звертав на твори, в яких герої виявляли самодисципліну, керуючись патріотизмом. До того ж, хотіли, щоб герої, змальовані в цьому журналі, діяли самостійно, а не були мотивовані родинними чи релігійними інтересами. Саме тут бачимо, як Маруся задовільняла погляди Етцеля.
Чому цей роман, безперечно, патріотичний твір, так добре сприйняли читачі Етцеля? Автор вміло адаптував моральні вартості української нації до своєї власної національної культури. Звертаючись до алегорії, Етцель створив для свого читача асоціацію між Марусею та Жанною дʼАрк, Україною та Ельзасом, козацькими повстаннями і Французькою революцією. Він покликався на українську козацьку державу XV століття як на Республіку, що шанувала вартості рівності, братерства і свободи. Ці історичні нагадування відлунювали в політичній філософії прихильників ІІІ Республіки, які “після багатьох невдалих спроб створити республіку зрозуміли, що успіх прийде тоді, коли всі громадяни (селяни, робітники і жінки, а також буржуазія) уявлять себе спадкоємцями 1789 року” [1, С. 81-82]. Роман, як можна стверджувати з його вдалого сприйняття, пробуджував патріотичні почуття, що корелювали з ідеєю політичної спільноти, проголошуваної ІІІ Республікою. Твір одержав 1878 року велику кількість рецензій на сторінках французької преси (“Le Temps”, “La Revue des Deux Mondes”, “Le Siècle”, “La République française”), в яких зазначалося вміле поєднання легендарного колориту з історичними фактами, змалювання справжніх патріотичних почуттів, спрямування думок Етцеля не так до минулої і сучасної України, як радше до “його рідної землі, нашої втраченої землі, його дуже дорогого Ельзасу”. Один із поціновувачів праці Етцеля Шарль Клеман зазначив, що “Маруся” – це “твір, у який Етцель вклав увесь свій талан, свою уяву та своє серце. Незважаючи на екзотику роману, в якому події відбуваються на окраїнах Європи, незнаним є середовище, самі персонажі належать до народу, який нам ледь знаний, все ж бачимо тут елементи зворушливої реальності, а також повчальні та корисні уроки, які до всіх промовляють” [1, С. 83]. А ще інший французький романіст та драматург Жуль Сандо у своїй присвяті читачці цього твору на сторінках журналу Етцеля зазначив: “Ти не надто часто вимовляла в ці важкі часи святе ім’я Батьківщини, найбільше ім’я після імені Господа Бога. Своєю відданістю і смертю для батьківщини мала героїня України навчить тебе, як треба любити Францію” (там само).
Французький поет Віктор де Лапрад, автор поеми “За Батьківщину”, присвячену Марусі, звертаючись до своєї доньки, писав: “Прийми, моя дорогенька, найкращий мій дарунок: тринадцятилітню Марусю, яка померла за Батьківщину”.
Покоління Етцеля, радикальних республіканців 1860-1870 років, відчувало, що відповідальність громадян ґрунтувалося на навчанні, освіті та вихованні нації, тобто на потребі “навчати і виховувати”. Під час облоги Парижа 1870 року Етцель наголошував на важливості родинного життя, особливо тієї ролі, яку можуть відіграти діти, підтримуючи мужність своїх батьків. “Кожна дитина, учень та учениця, – писав Етцель у своєму зверненні влітку 1871 року, – повинен працювати так, щоб стати розумним, активним, відважним, освіченим громадянином, перейнятим громадними потребами, готовим їх здійснювати”.
Етцель бачив, що Франція зазнала поразку у війні через свою недостатню підготованість у різних сферах життя. Французький солдат був менш освічений порівняно із німецьким; до того ж, зброя німецького воїна була сучаснішою порівняно з французькою. Порятунок батьківщини полягав, отже, на вихованні молоді, і саме для неї журнал з’являвся друком. Етцель надавав більшої ваги вихованню і показував дітям, що значить бути дієвими чоловіками і жінками, любити свободу, бути детермінованими, готовими поринути в ширший світ, оснащений технологічними відкриттями науки. Він вірив, що саме це покоління витягне Францію з глибин провалля, в якому вона опинилася. Такі почуття Етцеля поділяв Отенен д’Осонвіль, палкий прихильник і захисник Ельзасу- Лотарингії, ініціатор і засновник Товариства захисту народжених в Ельзасі та Лотарингії, вітаючи Етцеля з успіхом “Марусі”.
Так само, як історик Мішле у п’ятому томі своєї “Histoire de France” (1841) перетворив образ Жанни дʼАрк на парадигму героїзму, джерела національного почуття, те саме здійснив Етцель зі своєю малою українською селянкою. За Мішле, справжній творець історії – народ, найвищим утіленням якого була Жанна дʼАрк. Народ був творцем країни, національної спільноти, а Жанна дʼАрк, скромна дитина селянина, стала каталізатором нового світу.
“Готуючи “Марусю” для своїх французьких читачів, Етцель старався нагадати їм героїзм та патріотизм Жанни дʼАрк; його методика, отже, несамохіть відповідала ідеї Драгоманова, який вірив, що українська література здатна в певному розумінні співділати для європейської культури” [1, С. 86].