Олександр Кучерук. «Винниченко і жінки»

“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023

В. Винниченко і жінки… Є абсолютно нормальним, коли чоловік шукає собі другу «половину», коли природній потяг приводить до емоційного зближення та фізичної близькості.

Про його успіхи і досягнення у стосунках з жінками читаємо у “Щоденнику” від 2 січня 1919 року: “Кохання? Всі тайни його розчинилися передо мною, я пройшов через усі таємні закутки його, сотні жіночих рук обіймали мене і сотні уст говорили про те саме. Я вже не почую, не побачу і не взнаю нічого такого, що ще не відоме мені”. Це він написав у віці 39 років.

Про юнацькі захоплення В. Винниченка, а вони були безумовно, ми нічого не знаємо, якісь відголоски знаходимо хіба що у його пізніших творах. Власний досвід, як правило, служить письменникам і назагал митцям основою творчості. Особисті переживання, почасти «муки» і мрії, а також не втілені в життєвому перебігу плани знаходять «реалізацію» доступним для митця способом, що виразно помітно в творах В. Винниченка.

З другої половини 19-го століття в літературі почали активно розробляти тему, скажімо так, «сексу», моральної відповідальності тощо. Це відбувалося на тлі своєрідної секуляризації громадської свідомості та проникнення атеїзму. Стосунки між чоловіками і жінками позбавлялися романтичного покривала, натомість увага оповідача «опускалася» і зосереджувалася на темах, що до цього уважалися неприйнятними в «порядному» товаристві. Пригадаймо хоча б французів Еміля Золя чи Гі де Мопасана, італійця Габріеля д’Аннунціо, доступнішого для російського читача М.Арцибашева.

На початку 20-го століття особливого поширення набула книга філософа Отто Вейнінгера «Стать і характер». Автор розмірковував над проблемами чоловічого і жіночого, наявності в кожній людині чоловічих та жіночих рис. Фактично мова йшла про бісексуальність та ін.

Вужче питання і проблеми стосунків чоловіка й жінки, шлюбної (не)вірності, сексуального потягу та інші супутні теми В. Винниченко розробляв у своїх літературних творах. На той час це було досить сміливо і знаходило як виразних прихильників, так активних критиків. Критика лише додавала популярності.

Ще 1909 року Сергій Єфремов у трьох числах газети «Рада» помістив несхвальний нарис під назвою «Гнучка чесність», в якій розглядав нові (на той час) твори молодого автора, зокрема п’єси «Щаблі життя», «Memento» та повість «Чесність з собою». Він запитував — «Инакше кажучи организм це, а чи тільки розбухлий, гіпертрофований орган, що став на місце цілого й керує ним тільки в інтересах частини?». Також відома фраза Михайла Грушевського, редактора Науково-літературного вістника, як реакція на надіслану для публікації повість «Чесність з собою» — «чи не можна вже перемінити тему, бо «прочія части тіла ображаються». Так само й Є.Чикаленко після прочитання повісті «Чесність з собою» (1914 р.) докоряв авторові: «Всі жінки в повісті тільки й думають, тільки й роблять, що віддаються любимим і нелюбимим і просто навіть незнайомим молодим і здоровим мужчинам у номерах; по грубому, але справедливому вислову В.П.Степаненка, всі жінки в повісті Винниченка рвуться «до бугая».

Зрозуміло, що в юнацькому віці В. Винниченко пережив захоплення, його внутрішня організація легко надавалася до «романтичних» переживань, часто і платонічних. Хто був об’єктом тих ранніх захоплень і переживань, нам не відомо.

Як особистість неординарна, В. Винниченко міг і умів притягувати до себе жінок, володів якимось магнетизмом. Вони потрапляли в психологічну залежність. Більшість з них обпікалися на вогні його пристрасті. Зовні то був невисокого зросту міцно збитий мужчина, з правильними дещо масивними рисами обличчя, темним хвилястим волоссям, зачесаним назад, носив вуса, а згодом і борідку, що надавало йому «мефістофельського» характерного виду. Мав добре розвинену і поставлену мову, умів гарно говорити.

Окремі «романи» В. Винниченка мають свою фіксацію у листуванні, щоденникових записах, спогадах, а також трансформувалися у сюжети його творів. Він вважав, що «кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню». Коли його фізіологічна активність в кінці 1920-х років стала спадати, а це впливало і на творчу активність, то він ніяк з тим не хотів згодитися і шукав різних штучних способів і засобів її зберегти.

В. Винниченко, починаючи з 1911 року, розпочав вести спочатку нерегулярні щоденникові нотатки, а згодом практично щоденні протягом добрих сорока років. Певний час то були досить лаконічні замітки, але поступово записи як форма реакції на події і людей ставали розлогішими. На еміграції щоденник він заповнював не лише подієвими записами, а й міркуваннями, рефлексіями тощо. Саме щоденнику він довіряв найінтимніші свої проблеми, фіксував сексуальну активність і переймався її якісними і кількісними показниками. Для означення статевих органів, коїтусу та подібних речей він вживав кодові слова. Так, чоловічий penis отримав назву малюна (з відповідними словоутвореннями), а жіноча vulva називалася дьона. Слово чи або літера ч означали інтимну близькість. Боткин або літера Б – критичні дні у жінок. Ді – цим словом він позначав свою еротичну фазу сексуальних стосунків. (Крім цих позначок, він використовував і багато инших, значення яких встановити не завжди легко).

Про особисті інтимні справи в щоденнику і листуванні записи з’явилися не одразу, видно, проблем не виникало і в особистому плані вони його не турбували. Одну з найранніших подібних заміток зустрічаємо в листі з 1914 року, коли він переживав розлуку з Розалією Лівшиць: «Само собою, що я вже починаю скучати за тобою. Це старе і раз у раз нове. Вчора я лежав на своєму скрипучому ліжкові й до того уявив собі, як ти входиш в халатику своєму, як говориш “малюна”, що аж серце забилось. А перші дні я без болю не міг дивитися на канапочку».

Письменник легко сходився з жінками, які часто потребували елементарного співчуття, більшість його «романів» пов’язані із заміжніми жінками, котрі переживали кризу сімейних стосунків. Коли він зрозумів, що в цих «романах» можна черпати натхнення і сюжети, то певною мірою провокував їх, інколи ведучи паралельно не один. Будучи вже одруженим з Р.Лівшиць, В. Винниченко не відмовився від такої практики, вона знала про залежність чоловіка і не лише не протестувала, а заплющувала на те очі, а то й сприяла такій формі забезпечення натхнення. Натхнення продукувало нові твори, а це сприяло і поповненню родинного бюджету.

Зрозуміло, що далеко не всі знайомства з жінками закінчувалися чи мали продовження «в ліжку», але в кожному випадку гра поглядів і рухів, розпочавшись при випадковій зустрічі, могла закінчитися саме так. А ні, то для того письменник мав багату уяву.

Згодом, плутаючись у своїх думках, він, усе ж зберігаючи певний «амурний» практицизм, пише: “Про що думати? Про Марусю? Їй жалітися… Коли б у мене була К., я б пожалівся їй. Я б пригорнувся до її теплих люблячих грудей. Але нема вже К., є Р-я. Так, Р-я, яка боїться мене і бреше, щоб не зостатись самотньою”.

Так от, в час навчання в Київському університеті він заприятелював з родиною Голіцинських – Євгеном і Катериною (в дівоцтві – Ярмут; усі вони належали до київської групи Української революційної партії). Після того як В. Винниченка вигнали університету, він став частіше з’являтися в квартирі Голіцинських. А коли Катерину 1906 року арештували і вона сиділа у в’язниці, В. Винниченко намагався підтримати її, писав до підбадьоруючі і ніжні листи. В тих обставинах і почався цей роман, був він платонічним чи не дуже, невідомо. До Катерини він звертався — «Хороша голубка моя» і писав: «Правда ж, ми тепер близькі друзі? Я дуже радий, що ми так щиро побалакали, тепер ти мені ще рідніща і ближча, але ближча инчою (може, на чий смак і кращого) близістю», тим самим натякаючи, що стосунки з любовних перейшли у приятельські.

1907 року В. Винниченко літо провів під Києвом на Десні, де орендував дачу у молодої розлученої жіночки, що мешкала там з синочком. Знаючи Винниченка, Катерина, і мабуть не безпідставно, звинуватила його у стосунках (сексі) з хазяйкою. Він те заперечував – «ніяких я розведених жон не втішаю», але «якби вона подобалась мені хоч як женщина, я, може, й одваживсь би потішити».

**

Драматично складися стосунки із Люсею Гольдмерштейн (прізвище по чоловікові, дівоче Максимович). Вона жила з дочкою і перебувала в стані розлучення з чоловіком. Володимир і Люся грою випадку опинилися у Женеві, де в 1907 році зав’язалися їхні стосунки, що досить швидко проминули платонічну стадію. Женевський роман закінчився тим, що Люся завагітніла, а В. Винниченко ж тим часом виїхав до Парижа і підтримував з нею стосунки листовно. З їхньої переписки зрозуміло те, що для В. Винниченка це була лише чергова «перемога», тоді як Люся закохалася до нестями.

Внаслідок 24 жовтня 1908 р. Люся народила від Винниченка сина, назвала його Володимиром, але той прожив усього три місяці. Причина смерті не має остаточного пояснення. Люся в горі і розпачі пише листа Володимирові і напряму звинувачує його у навмисному вбивстві сина — «Володік умер не випадково… Я страшенно кричала, що цього не може бути, я йому… ти його задушив навмисне…» Про смерть сина В. Винниченко листовно розповів Є.Чикаленкові (21 лютого 1909 р.): “Останніми часами я мав багато важких переживань, які знов довели мою нервову систему до поганого стану. А оце недавно в мене помер син (трьох місяців) при тяжких обставинах. Це вкрай зопсувало мої нерви, і те, що я придбав у Парижі, пішло геть. Почуваю себе дуже погано…”

Трагедія мала й практичний вимір, вона дала йому сюжет для нової п’єси «Memento», в якій автор подав історію його «стосунків» з Люсею та смерть сина. В п’єсі він (мабуть правдиво) описує, що саме батько (Alter ego Винниченка) став свідомим винуватцем смерті маляти.

Здавалося, що стосункам кінець, але через якийсь час Люся повідомила Винниченка, що знову від нього вагітна, але зробить аборт. Так вона і вчинила.

Чи не наостанок В. Винниченко дав Люсі досить цинічну пораду: «Хіба ти не можеш зробити, як героїня одного мого (останнього) оповідання: вибрати здорового, свіжого самця, взяти від нього що треба і одійти… Батька не буде, а дитина буде цілком твоя».

Пережите з Люсею ще раз відгукнулося у романі В. Винниченка «По-свій» (1912), де обігрується нещире кохання та смерть небажаної дитини.

**

Ледве чи не паралельно з стосунками з Люсею В. Винниченко плів любовну павутину навколо заміжньої Софії Задвиної, що пописувала оповіданнячка, була російськомовною. Хоча у стосунках з Люсею він вимагав україномовності, у цьому випадку він сам перейшов на російську мову, схоже, що Софія була росіянкою і українське питання її не обходило. (Пізніше у стосунках з майбутньою дружиною Розалією Лівшиць він був досить настирливим у справі її «українізації»).

Те, що В. Винниченко бачив стосунки з Софією Задвиною лише як нагоду для урізномнітнення сексу, свідчить хоча б ці слова з його листа — «Если любишь душой и телом – приходи сегодня вечером…»

Ставши коханкою молодого і модного письменника, Софія досить швидко відчула на собі негативні риси його характеру: зверхність і грубість; він дозволяв собі казати, що порівняно з ним вона «червячок», некуртуазно посміювався з її хвороби, що періодично обмежувала її сексуальний потяг. Образа виразно відчувалася в листі до В. Винниченка: “как в человеке, который красиво пишет, может быть столько грубости в жизни?”.

В час їхнього розставання Софія із знаком оклику писала «Я держала драгоценный сосуд с лучшим миром моей души «любовью», его разлили небрежно и смешали с землей…»

**

Черговим об’єктом стала Марія Матюшенко (в дівоцтві Гоженко), дружина лікаря і громадського і державного діяча Бориса Матюшенка. Провідний діяч українського жіночого руху, належала до Київської громади РУП, де й познайомилася з В. Винниченком. Вони зблизились і сталося те, що сталося.

**

Стосунки з Аллою Пігулович, схоже, були чисто сексуально-практичні, вона ображалася і писала йому, «він хоче від жінки все, а сам дає лише статеві стосунки. В. Винниченко у відповідь, як на підтвердження своєї «практичності», писав, що не любив її і не вимагаючи отримав те, що хотів.

**

Роман і подружнє життя з Розалією Лівшиць – то окремий довший сюжет.

Безкоштовний секс треба було «заробити», а то потребувало зусиль, часу і нервів, та не завжди давало те, чого він очікував. Але був і простіший спосіб – секс за гроші. Виявилося, що так ще гірше. «До женщин не тягне, а коли захотілось раз і я пішов до проститутки, то мусив одмовитись, бо стало гидко».

**

Приятелювання з родиною емігрантів Віленських не завадило В. Винниченку спробувати «Єлену Давидівну» Ґогоберідзе. Записи в щоденнику в наступні місяці, користуючись перебуванням Розалії у Дрездені, фіксують ледве не щоденні побачення. А коли дружина повернулася, а саме був пік роману, що позитивно впливало на фізичний стан, настрій і творчу активність Володимира, він обговорив ситуацію з Розалією: «Обмірковування з Кохою останніх умов Єлени Давидівни. 1) Чи почуває потяг? Чи відрізняє від инших? — Коли ні, то “на нет суда нет» — і кінець. Коли є, то формулу: “ничего не было, ничего не будет, и все єсть” — знищити. Компроміс, а не капітуляція: ніяких “нельзя”, «не должно», «не будет»; покластися на природний хід речей і не забороняти вияву почуттів».

Весна вона і є весна. 1922 рік. Серед знайомих Винниченків – родина Віленських Марко і Юлія, що мали дочку Тамару Гасенко, яка була одружена з Юрієм Гасенком, вона в записах Володимира часто проходить під іменем «Румунка». (Ю. Гасенко певний час перед тим працював в українському посольстві в Румунії).

Квітень: «Роман з Румункою. Поцілунок на терасі». Через пару днів «Потиснення ноги Румунки. Warum? Сяючі посмішка і все обличчя після моєї відповіді». А наступного дня «Чекання Румунки. Сумніви. Чи з Румункою яз. Неможливість малюни». Наступна зустріч «Візитка Румунки. Замах на чи». Одночасно він веде справу з «Дорою» (особу встановити не вдалося). В у кінці січня 1923 року записує: «Несподівана перемога Ді у Дори. Очевидно, потяг визрів у тиші і був готовий до вияву, бо, коли Ді тільки торкнувся, без опору і протесту впала в обійми, пірнувши з головою в поцілунок. Дотики до дьони викликали тільки ще більше знесилля й тихий благальний розслаблений шабльон: «Lassen Sie mich los». Тамарчине «пусстите!» Очевидно, сама була здивована і вражена. «Ich bin böse». А тим часом повторення не було противне». І вже через кілька днів — «Перемога» Ді з Дорою нетривка. Очевидно, схаменулась, жахнулась і постановила, як Тамара, далі не допускати нічого подібного. Тому вчора рішуче і з гідністю ухилилась від повторення. Значить, або іде не чи, або дуже мала і нерозвинена. В кожному разі, як і з Тамарою, занадто одверта і бурхлива акція злякала».

Амури з Тамарою, які було не приховати, зрозуміло, що відбивалися на її стосунках з чоловіком: «Ревнощі Гасенка. Передбачення Румунки конфлікт з Гасенком з приводу можливости чи». Чомусь В. Винниченка дивувала реакція Розалії – «Чудна поведінка Кохи».

Мінливість настроїв Тамари не подобалися В. Винниченкові, тому він вирішує поступово припинити їх і порвати, тим більше з’явилися «свіжі» об’єкти. Та й від’їзд Віленських до іншого місця проживання тому посприяв. Пройшло два роки, і Віленські знову у гостях у Винниченків. І ось читаємо у щоденнику: «Прогулянка з Тамарою на двоколесах у ліс. Покірність дівчинки. Трошки стисненність Але жіночість і цікавість» (9.07.1925).

Закінчення буде.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.