Василь Симоненко

Літературний сценарій кольорового документального фільму

 
 

Машинопис цього кіносценарію знайдений в архіві Ф.К.Рогового – він у ті роки працював у газеті «Комсомолець Полтавщини». Очевидно, готувалася газетна публікація: на першій сторінці примітка рукою Ф.Рогового: 21.01.70

(Ю. Роговий)

 
Олексій ДМИТРЕНКО
Микола ШУДРЯ
 
Виснажлива полуднева спека. Никне соняшник, опустив додолу голову. Потріскана, мов рани на материних долонях, – земля. Пожухло, вигоріло жито. Небо високе, розпечене – палахкотить.
Тихо-тихо…
Тільки далекий жайвір пливе на маревній хвилі – поволі тягне все вище й вище бентежний видзвін.
Спів жайворона в зеніті.
На овиді береться на грозу. Драматично-біле, з синюватими подолами, хмаровиння.
Стрепенувся жайвір, аж попливло хвилею терпке, загусле повітря, – й полинув, здається, до сонця.
Затінок пташиних крил.
І раптом – грім!..
Кресонуло блискавкою над степом. Грякнуло – й чорна запона заступила сонце. На закіптюжений подорожник бризнула туга краплина дощу; прибило нашорошену пилюку.
Ледь-ледь розтають-знемагають померки. На зволожене, ожиле різнотрав’я струшуються крем’яні дрібки.
Велетенська, на півсвіту, брила спроквола відкришується од скелі.
На тлі цієї сірої, подзьобаної гранітної маси викарбовуються титри кінострічки «ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО».
………………..
Написи зникають.
Полишається тільки сиза, до чорного полиску, фактура граніту. На ній, як у дзеркалі, відбивається блакитнувато-білий краєвид запорошеного полтавського села.
Заколисливо-спокійні снігові кольори. Ніби чутно: перегукуються дві околиці-пагори.
Обіч уторованого путівця – розлога й опасиста Паращина гора. Вона якась святково урочиста. Може, навіть трохи таємнича, з фантастичними лініями.
Коли взимку на цій горі збережеться жмут очерету, то запримітна ознака принади й чару. За легендою, на цій місцині оплакувала людську долю свята Параскева. І там, де впала її сльоза, стало – на самій верхівлі! – озеро. І ті кілька очеретин…
У давні-давни під Паращиною горою, побіля цієї-от забутої кринички з трухлявою цямриною, щопровесни збирався люд на ярмарок. Спродавшись і скупившись за день чи два, гості не хапалися додому, а як велося, влаштовували коло святої кринички громовісний молебінь із кількома попами, вмивалися від усілякої хворості цілющою водою й справляли бучне гуляння. Це вже десь передано на картині.
Стоять воли з запаленими свічками на гілках рогів.
Посеред ночі гоготить багаття.
Витинають троїсті музики, й підпилі парубки, що називається, гарцюють із дівками…
Так, все це було в цій сніговій пустелі.
Все це повідала дітям і внукам пам’ять тих, хто навіки спочив на Лисій горі, під самотнім, обшарпаним на вітрах, берестом…
Ряхтять хрести.
Вони наче потонули в заметах.
Хурделить сніг, робиться біло-біло.
Сонячна сліпучість розквітлого саду.
Напливає гілка яблуні. Над цвітом зависає бджола. Що їй треба? Іч, як довго облітує пелюстки…
Коли трудівниця припадає до квіту, хлопчикова рука тягнеться догори, мовби за достиглим яблуком…
Перед очима – марево.
Зникає будь-яка реальність.
Чи то сива-сива борода діда, чи бентежний – з туману – помах лебединих крил, чи та ж розквітла гілка яблуні – не збагнути…
Відкись, із казковості, виринає ще розпливлий, нечіткий малюнок спогаду. Можливо, тільки далекий синій обрис. І коли вже думка вгадає окремі деталі, з’явиться чорно-біла старенька світлина з жінкою в терновій хустині й хлопчиком, що тримає яблуко в руці.
Перше фото Василя Симоненка.
Його перший задокументований погляд на світ…
Що можна прочитати в тих очах… Глибокі, цікаві. Мабуть, такі, як у всіх дітей. Але викапані, як у його сина Лесика.
Жінка в хустині – то Василева мати Якби накласти два її зображення – з пори його дитинства й нинішніх днів, портрет нічим би не вирізнявся: хіба що роздуминами-зморшками (скільки їх!), тіпаною сивиною, сумом безнадії в очах.
Тіткою Ганною її називали друзі поета; всім вона – Ганна Федорівна. Тільки для цього кароокого хлопчика – бабуся.
Котиться яблуко.
Лопотять босі, в циплаках, ноги по свіжих, росяних травах…
Небо калюж…
Загублене в долині глухе, одірване від світу, козацьке село Біївці.
Згори очеретяні покрівлі видаються дахами двох потягів, що простяглись уздовж однієї-єдиної, вузюсінької вулиці.
Біжить вона поміж тинами з перелазами – курна, кривуляста, обступлена горбами, затиснута болотом.
Аж ген, де витікає шлях, присадкувата й оцупкувата, мовби борсається в порохняві чиясь ледве видима постать.
Спершу виникне думка, що то півлюдини, вгрузлої до колін у землю. Та ось постать спиняється. Зморене, висотане обличчя. Очі – страдниці. Витирає долонею піт із чола. Й знову бреде, перевалюється з боку на бік безнога Андрущиха. А з нею – перехняблюються й тини…
Тепер добре видно селянські дворища. Тут все однакове: хліви, хати, колодязі…
Несподівано – бузковий кущ.
Він – як вибух. Фіолетовий, яскраво-яскравий на тлі крейдяної стіни.
Непоказна, поетична хата – в бузках.
Самі по собі, якось казково, прочиняються сінешні двері. Потемки – один лише пучок фіалкового проміння снується з хати, щойно переступили поріг.
Бузково-синє сяєво хати. В цьому кольорі все: вікна, рушники, покуття, мисник, піч…
Очі хлопчика, в них – зачудування.
Гойдаються бузки. Гойдається колиска.
Спроквола, у ритм затишеному голосу Василя Симоненка.
«Лебеді материнства»…
Напружені, з росами, очі Лесика.
На колодах сидять святкові діди. Пихкають люльками.
Широко розтулені очі сина.
Хлюпочеться весло. По хаті пливе човен, низько до води припадають верби.
Над берегом клубочиться рожевий, світанковий туман.
Крізь нього пробивається реальність.
На жіночих руках перекладаються рушники. Лягають синіми, червоними, жовтими, чорними барвами взори – й згасають у бузковому світлі.
Святкова, сизого морозу, – полтавська мережка.
Червоний тітки Марії рушник.
Бентежними чоловічками поблискують очі.
Коваль вихоплює з вогню розпечену шпицю, кидає на ковадло. Сичить залізо.
Заноситься над головою важкий молот, і рука вклякає з ним…
Нема вдару – тільки сиплеться іскрами циндра.
Вікно з луткою.
Хитається тінь бузку.
Напливом – розбуялий кущ.
Вулицею ідуть школярі.
Балачки.
Штурхани.
Ось вимайнули на околицю, переходять греблю, гомінливою вервечкою тягнуться під гору.
Степ.
Обшир.
Перед очима стрімко розгортається будівля середньої школи в Тарандинцях, де вчився Василь.
Зелене шумовиння.
Свіжі, палахкі квіти.
Загорнувшись у чорну хустку, районний фотограф порпається біля апарата.
На матовому склі, мов у вулику, метушаться гамірні, непосидливі учні.
Випускне фото.
Василь.
Його улюблений учитель.
На пам’яті старому, як поставив Василеві «трійку» за відмінну роботу – письмовий твір із української літератури. Хотілося, щоб зрозумів хлопець: він здатний на більше. Адже не позичати наполегливості. Колись, у непроглядну хвищу, Василь один-єдиний на всю школу (і це за десять кілометрів!) прийшов на урок…
Мріяв тоді бути військовим…
Мете – світу не видно.
І мов розвидняється:
Залитий сонцем клас.
Парта Симоненка.
Якісь променисті зблиски на ній.
Золото медалі випускника.
Пишуться рядки автобіографії:
«народився 8 січня 1935 року в селі Бієвцях Лубенського району Полтавської області в сім’ї селянина-колгоспника. В 1942 році вступив до Бієвської початкової школи, де закінчив 4 класи в 1946 році. В цьому ж році поступив в 5 клас Єнківської семирічної школи. В 1947 році поступив в 6-й клас Тарандинцівської середньої школи, де й учусь по цей час. Живу на утриманні матері. Під час тимчасової окупації наша сім’я була на окупованій території. Батьки ніякого зв’язку з фашистськими властями не мали. Беру участь в добровільному товаристві ДОСААФ та фізичному, математичному і літературному гуртках. Бажаю бути (військовим) журналістом».
Голос учителя:
…І коли він став студентом факультету журналістики в Київському університеті, то хтось із нас, пишаючись своїм вихованцем, зробив оце неприпустиме виправлення… («військовим» виправлене на «журналістом» – Ю.Р.)
Стрімко постає червоний корпус Шевченкового вузу.
Могутні колони.
Портик.
Мовчазно, врочисто, як у храмі, відлунюють сходи.
Коридор.
Перерва.
На лутках сидять студенти.
Палять по кутках, сперечаються.
Занишкла Велика фізична аудиторія.
Порожній амфітеатр.
Люстра.
На студентській лаві – згорток паперу. Рукописні журнали Симоненка та його однокурсників.
Перехоплюються сторінки.
Малюнки Юрка Ячейкіна.
Василеві вірші.
Над усім – пам’ятник Шевченка.
Весь на світанні.
З-під кущів брів – очі.
Пронизливий погляд.
У задумі – голова.
Рвійна постать.
Здається, Кобзар іде в зеленому верховітті.
І тут: деталь пам’ятника з фотографії.
Повагом чиясь рука ставить груповий знімок.
Відшукується Василь.
Засідання літстудії «Січ». Зійшлися колишні студенти, товариші Симоненка: Борис Олійник, Микола Сом, Василь Діденко, Тамара та Володимир Коломійці, Іван Драч, Юрко Ячейкін, Володимир Підпалий, Роберт Третяков… Це особливе зібрання «Січі». Сьогодні Василеві однолітки вшановують пам’ять першого голови університетської студії імені Василя Чумака.
Поет Драч прочитує кілька рядків, присвячених Симоненкові, з книжки «Балада буднів».
Кроки…
Набігає весняна алея.
Порожньо.
Кроки чутніше…
Фото: Йде Анатоль Перепадя з Василем.
То була їхня перша зустріч у Черкасах після університету. Василь працював газетярем, багато їздив, багато писав. Перепадя зберіг листи поета, його автографи.
Квітнуть жита.
Жмут колосків, перехоплених чорною стрічкою.
Кімната редакції черкаської молодіжної газети.
Друкарська машинка.
Тиша.
Над столом портрет у колосках.
Фото: Василь пише.
Фото: він – за друкарською машинкою…
Цокотять клавіші.
Стишується стукіт.
Голос Василя:
« Задивляюсь у твої зіниці
голубі й тривожні, ніби рань…»
Скупаний у ясній днині лан молодого жита.
Святково зодягнута дівчина.
Вродлива степова царівна.
Збирає на оброгах мак.
Рука зриває цвіт – опадають пелюстки…
Туга, довга коса.
Обличчя дівчини.
Це УКРАЇНКА з малюнка француза Мішеля де-Сервіля.
Водяний струмінь заливає малюнок.
Закутий у кригу Дніпро.
Скресає ріка – зіштовхуються тороси.
Синій бриз…
Вітром – брость плакучої верби.
Вособлення материнської самоти – знімок матері по смерті сина: в рушнику портрет; за столом – Ганна Федорівна; ще не відцвіли тюльпани…
Посивіла в одну ніч мати…
Сповнені невирайної скорботи очі.
В хаті стає червоно. В цьому кольорі тоне гравюра.
Багровий захід сонця.
На Дніпровому плесі – вогняна стежка.
Панорама Дніпрельстану.
Реве-чортує в турбінах вода.
Пам’ятник Ленінові.
Блакитно-червоне маєво прапора.
 
… Степом до кукурудзяного поля наближається редакційний всюдихід. Лящать гальма…
Знімок: Василь розмовляє з колгоспницею.
Це вже літня, витруджена жінка. Їй не забулось, як приїздив до села журналіст. Лагідний. Все розпитував про життя. Щось занотовував із коліна. Метке слово мав – відчула. А що, кажете, поетом був, я й не знала…
По безлюдді гуркотить потяг.
У тремких сполохах доменної заграви – крайнебо.
Шамотня.
Люди квапляться кудись вечірнім містом.
Криворізький Палац Культури.
Підводиться з-за столу Володимир П’янов; сидять – Володимир Коломієць, Василь Симоненко, Микола Вінграновський.
В залі влягається пожвавлення.
За столом тільки двоє: Симоненко й Вінграновський.

Ще не віддихався од читання Микола. Дивиться в зал. Потім повертає голову вбік, мовби до Василя. Рекомендує поета слухачам і передає йому слово.
(Вони не раз виступали вдвох перед народом – у Києві, Черкасах, Львові, Одесі… а це – в Кривому Розі).
Напружена тиша залу.
Чути голос Василя Симоненка:
«Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.
Ненавиджу смерть…»
Панорама залу.
Очі…
Напливом: село; все ті ж дві околиці-пагори; хати…
Коваль опускає молот для вдару.
Спалах…
Ранок!
Довго падає дуб.
Птахи зчиняють галас.
Бризки від розчахнутої веслом хвилі:
Чалиться човен на Дубовий острів.
На осонні – достиглі трави.
Хтось мантачить косу…
Береться перша ручка.
Разом із покосами спадають рядки поета:
«…днів через 3-4 я буду в Бієвцях, де гостюватиму з тиждень. Гостю, очевидно, доведеться трохи попотіть і заробити пару мозолів, бо насувається косовиця…»
Коса втинає оберемок соковитого травостою.
Огорнула задума морського капітана.
Це брат Василя в перших – Олексій Щербань.
Він проказує подумки: завітав того літа Василь у село востаннє. Вже хворий, із вощаним лицем. Добре викис під дощем. Ледве стояв на ногах… Та вранці прийшов до мене. Ходімо, каже, на Дубовий острів… Полювати не полювали. Блукали так собі, з рушницею Потім – стріляли в оці пеньки…
Чорний, покручений корч.
Падає дуб.
Самотня мати.
Годинник невблаганно відраховує час…
Наче із землі виростає тополя.
Тріпоче вітер голим гіллям – пекучий сніг…
Ворушиться, перемелюється купа рудої глини.
Бурхнули води – і вона розм’якла, почорніла.
Чіпкі руки місять вологу масу, роздирають на кавалки.
Безформна глина потроху набирає окреслостей.
Вгадуються риси людської статури.
Замислене, в поті, обличчя скульптора.
Відкись починають зринати слова вірша:
« Ти знаєш, що ти – людина…»
Майстерня.
Розкидані по всій кімнаті метрових розмірів фотографії.
Вони різні. Через них має пройти все Василеве життя.
Уява скульптора мусить по рисочці воскресити для поколінь образ людини-комуніста, громадянина, патріота.
Зроблено кілька шкіців.
Та пальці невтомно чаклують над глиною.
Напливом – то один, то інший знімок.
Схилена постать скульптора.
В руці – графіт.
Лягають на ватман рвучкі штрихи.
Вимальовуються контури майбутнього пам’ятника.
… Поволі відламується брила.
Від удару кремезних рук розбризкуються кам’яні друзки. Розкуйовджене волосся каменоруба. Він працює то гострим різцем, тоді з каменя являється подоба сфінкса; то – важкою трипудовою гирею: теше!
Відшліфофане чоло брили.
На ньому, мов з телеграфної стрічки, карбуються слова:
« Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщини».
Скорописом: «Василь СИМОНЕНКО».
Сфінксом виростає поет із гранітної брили.
Біля грані – Олесик.
БАТЬКО І СИН.
Червона калина на тлі білого снігу…
Фактура дикого каменю.
Ллється мелодія «Лебедів материнства»…
Український шрифт:
У фільмі знято:
Мати Василя СИМОНЕНКА – Ганна Федорівна ЩЕРБАНЬ
Син поета – Олесь СИМОНЕНКО
Брат у перших – Олексій ЩЕРБАНЬ
Колгоспниця – Ївга СУШКО
Скульптор Станіслав ГРАБОВСЬКИЙ
Каменоруб Володимир ДЕМЧЕНКО
Друзі Василя – Анатоль ПЕРЕПАДЯ, Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ, Іван ДРАЧ, Юрко ЯЧЕЙКІН, Володимир П’ЯНОВ
Земляки поета – мешканці полтавського села БІЇВЦІ
вчителі й учні Тарандинцівської середньої школи, де закінчив Симоненко десятирічку.
 
***
ЦІ ОБРАЗИ, ОСЕРДЕЧЕНІ МУЖНІМ СЛОВОМ, БЕЗВИМІРНИМ ТАЛАНТОМ ВАСИЛЕВОЇ МУЗИ – НЕ КОЖНОЮ РИСОЧКОЮ, А СВОЄЮ ВЕЛИЧЧЮ ВКАРБУЮТЬСЯ В ПАМ’ЯТІ. ПРОСТІ, ЛАГІДНІ ЛЮДИ. ВЛАСНЕ, ЗАДЛЯ ЇХНЬОГО БЕЗСМЕРТЯ Й ПИСАЛИСЯ НАТХНЕННІ, ПРАВДИВІ РЯДКИ Василя СИМОНЕНКА…

 22 – 23 лютого 1969 р.

 
Підписи: Олексій Дмитренко
Микола Шудря.
 
Знімки:
Василь з яблуком «Так він ішов…»
Десятикласник.
Автобіографія.
Перепадя і Симоненко.
Самотня мати.
Кривий Ріг.
Олесь.
Пам’ятник.
Олесь на руках у батька.
На кукурудзі.
Василь з руркою.
Василь за машинкою.
Василь пише.
Хата.
Панорама села.
Дві гори: Паращина й Лиса.
Удай.
Василеві автографи: вірші…
Будинок у Черкасах (стара редакція молодіжної газети).
Грабовський у майстерні.
Велика Фізична аудиторія університету.
Рукописна сторінка журналу «УТЮГ».
Тітка Марія (Щербань) з рушниками.
 
***
Напис на звороті останньої сторінки машинопису:
«Фільм знімається в лютому.
Київська кіностудія документального фільму.
93-32-91»
 

Київ, 1969

 

 Підготував Юрій Роговий