“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
З КНИЖКИ МЕМУАРІВ «ОЗИРНУТИСЯ ІЗ ПРИЙДЕШНЬОГО»
Подумки гортаючи сторінки свого творчого життя, з болем і гіркотою наштовхуюся на моменти, котрі похмурими тінями вписалися в пам’ять, і якщо не понівечили його, життя, то наклали не вельми приємний відбиток на нього.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хочу повідати читачеві про свої стосунки з комітетом державної безпеки СРСР у різні роки, починаючи з 1972 і аж до 1985.
Закінчено перший рік навчання в інституті, розпочато другий. Занотовую до записничка думки, з яких складаються вірші, їх же набирається на омріяну книжечку.
Восени 1972 року за традицією нас везуть на обривання хмелю (цього разу – у хмелерадгосп «Рея»), швидко збігає місяць і ми знову повертаємося до затишних аудиторій з викладачами, які вже встигли полюбитися.
Десь на третій день «післяхмелевого» навчання викликають мене до відділу кадрів педінституту. «Чого б ото?» – подумалося. Насторожило те, що працівниця відділу, провівши мене до дверей, загадково причинила їх за мною, сама ж залишилася в коридорі.
У кімнаті – нікого, один лише незнайомий чоловік у сірому пальті з підведеним коміром (точнісінько, як у детективах!) та широкополим капелюхом на столі.
– Сідайте, – запрошує. – Я з органів. Вас це не лякає?
– Ні, – кажу, а в самого ноги тремтять…
Справа у тім, що на збиранні хмелю, як то водиться, сталася бійка з місцевими хлопцями, одному добряче розквасили носа, отож… За таке й з інституту можна полетіти.
– Чув я, що пишете вірші…
– Так, пишу.
– Друкуєтеся, першу збірку готуєте…
«Що за розмова, – думаю, – при чому тут вірші до бійки?».
– Та подав до видавництва, – знічено відповідаю.
– Мене звати Анатолій Степанович, я із КГБ. Придивлялися ми до тебе, а оце вирішили поговорити відверто. Знаємо, що спілкуєшся з багатьма письменниками, адже так? Ну от… Чим займається комітет держбезпеки, в курсі?
– Шпигунів ловить, країну охороняє, – кажу з полегшенням. Бо ж розумію врешті, що не з міліцією маю справу.
– Не тільки шпигунів, а тих, хто проти радянської влади виступає.
– Та хіба ж є такі тепер? – прикидаюся щиро подивованим.
– Є, є, і їх треба виявляти. Скажу прямо: покладаємо на тебе великі надії. Будеш допомагати?
Тут знову я зібгався в клубок, в голові – прожогом різні думки.
– Буду, – кажу, а сам думаю: ворогів радянської влади з-поміж своїх знайомих я не знаю, отож допомога з мене аніяка.
– Ну от і добре, – якось ніби з полегшенням посміхнувся Анатолій Степанович. – Будемо періодично, тільки під великим секретом, зустрічатися, ти будеш інформувати мене про те, що де чув, хто з твоїх знайомих, особливо з письменників, висловлювався на ту чи іншу тему. Гаразд?
– ?, – скривився я.
– А тепер залишилася невеличка формальність. Ось папір, ручка, я диктуватиму, ти пиши.
– Що писати? – перепитав я, збагнувши, що мене вербують у звичайнісінькі стукачі.
– Розписку про нерозголошення таємниці, про те, що ти наш позаштатний співробітник…
– Пробачте, але такої розписки я писати не буду…
– Це ж чому?
– Та ось так, не буду. Все, що почую антирадянського, розкажу, а паперів ніяких не писатиму…
Дивлюся на свого вербувальника, помічаю, як стягуються його вилиці, стають колючими очі.
– Слухай, хлопче, – змінив він тембр свого голосу, – давай без коників. Ти що, не розумієш, з ким маєш справу? Ти знаєш, що твоя доля на сто процентів залежить від нас? Ти ж іще й половини інституту не закінчив. Книжечка, кажеш, готується? Та не вийде твоя книжечка, якщо ми цього захочемо! Второпав?
– Ні. Не писатиму…
Через годину я напівмокрим вийшов з відділу кадрів. Навіть не торкнувшись аркуша.
І досі поважаю себе за це. Отримавши дозвіл іти, почув за плечима сухе:
– Пеняй на себе…
Весь день ходив як під наркозом. Сором, страх за майбутнє, тривога… Але й гордість: не підписав…
Увечері, коли в кімнаті гуртожитку зібралися усі, хто в ній жив, атмосфера була більш ніж дивною. Кожен замкнувся в собі, кожен ніби щось читав, переписував, одним словом – був дуже зайнятий. З усього було видно, що через відділ кадрів того дня перейшло принаймні троє. Але про це тоді ніхто анічичирк, бо ж одне слово КДБ вже навівало щось зловіще.
Так і остерігалися один одного, аж поки не порозумілися. А таки порозумілися! Ніхто з нас не постраждав, усі благополучно закінчили інститут, але тінь похмурого пальта й широкополого капелюха супроводжувала нас аж до отримання диплома.
***
Доля повела моє життя лише їй відомими шляхами. Вчителював на Олевщині, працював кореспондентом та відповідальним секретарем рідної бердичівської газети «Радянський шлях». Відгукнувся на запрошення обкому комсомолу та редакції газети «Комсомольська зірка» очолити відділ шкіл та студентської молоді названої молодіжки, бо ж мав уже початковий журналістський досвід і лише 25 років за плечима.
Приблизно через пів року – рік мені зателефонували.
– Михайле, привіт! Знаєш, хто тебе турбує? Василь Васильович! Нам конче необхідно зустрітися.
– Приїжджай, – кажу, – та й зустрінемося. Я на місці.
– Та ні, нам треба зустрітися на нейтральній, як то кажуть, полосі…
Василя я знав давно, вчився він теж у педінституті, очевидно, що «співробітничав» з КДБ й потім став його штатним працівником.
Я одразу здогадався, про що інститутський «однокашник» хоче поговорити зі мною.
– Гаразд, – погоджуюся, – називай місце.
– Біля гуртожитку педінституту. Не запізнюйся!
…Коли я вийшов з тролейбуса, помітив знайому постать. Давно не бачилися, я одразу звернув увагу на обличчя знайомого, яке посуворішало, втратило добродушність і приязнь. Легенько роззирнувшись, простягнув руку.
– Ходімо всередину, там є вільна кімната, де можна поговорити.
– А чому саме в гуртожитку? Ходімо в кафе якесь, заодно зустріч відзначимо, – злукавив я.
– Тут буде краще, – якось підкреслено офіційно наполіг Василь Васильович.
Два повороти ключем – і ми в строго обладнаній кімнаті на першому поверсі гуртожитку. На стіні – портрет Фелікса Дзержинського. Василь Васильович сідає за масивний стіл і спектакль починається.
– Як працюється? Як твориться? Другу збірку, чув, підготував? Молодець! Ти – молодець!
Зверхній тон співрозмовника почав мене дратувати і я першим перейшов до головного:
– Кажи, Василю, що хочеш. Поспішаю.
– Та воно якщо філософськи підходити до життя, то й поспішати немає куди. У кожну хвилину можуть сказати: стоп, приїхали! Ну добре, крутити не буду, скажу прямо: ти нам потрібен. Здогадуєшся, кому «нам»?
Я не лише здогадувався, але й був переконаний: Василь «опікується» культурою і журналістикою, я йому потрібен як засекречений підручний. Видно, стукацтво в КДБ – річ буденна. І якщо працівник не має своїх «сексотів», він є непрофесійним, неповноцінним.
– Ну то що? – випробовував мої нерви офіцер у цивільному. – Чиркнем бамажку?
Ці слова остаточно вивели мене з рівноваги, я ледве стримав себе, щоб не вилаятися (це я зробив потім на вулиці, бо ж здогадувався, що в кімнаті є підслуховуючі пристрої).
– Нічого не вийде, шановний, – стримано сказав я. – Молодим-зеленим не зламався, то й зараз не осоромлюсь.
Була ще кількахвилинна примирливо-прохально-вимагальна бесіда, але Василь Васильович зрозумів чітко: стукачем я не буду.
***
У 1983 році, працюючи завідувачем відділу шкільної та студентської молоді й одночасно будучи головою обласного літературного об’єднання, я зважився залишити газету й повністю присвятити себе літературі, продовжуючи працювати з творчо обдарованою молоддю. Тим більше, що обком комсомолу виділив оклад для голови літоб’єднання – 120 карбованців на місяць. Мало, але заманливо: з’являється можливість повністю віддати себе улюбленій справі.
Допікають життєві негаразди – ось уже четвертий рік їжджу на роботу з Бердичева до Житомира, сім’я потерпає від нестатків, квартира, як кажуть, і «не світить». Був на прийомі в другого секретаря обкому партії В. Є. Острожинського, але він поставився до моїх проблем з холодком, навіть голові письменницької організації О. Є. Опанасюку зателефонував: навіщо, мовляв, брали на роботу людину з іншого міста, де ту квартиру взяти?
І тут знову з’являється мовчазний чоловік у специфічному одязі та з оригінальними манерами поведінки. От дивина: знову знайомий! Виявляється, Житомирський педагогічний є кузнею кадрів для КДБ! Цього разу – набагато старший від мене Володимир (забув по-батькові…). Сподобалося, що цей «товариш» повів себе інтелігентніше. Запросив на склянку вина (тоді ще в Житомирі був підвальчик «Вино», де його продавали на розлив), почав зі спільних знайомих, спогадів про педінститут і т. д.
Однак подальші його дії нічим не відрізнялися від дій його колег.
– Михайле, нам треба серйозно поговорити на одну тему. Приходь такого-то числа о такій-то годині до дев’ятиповерхового будинку на площі Леніна. Добре?
Не хотілося бути неввічливим, хоч знав, до чого це все хилилося.
– Гаразд, прийду.
І знову кімната з портретом Дзержинського у напівпідвальному приміщенні, знову спочатку пропозиція, а потім залякування, ультиматуми.
– Ти ж знаєш, що серед творчої молоді є різні люди. Пишуть таке, що ні в тин, ні в ворота. Агітки всілякі з’являються… Ти мусиш доповідати нам про тих, хто веде себе дивно, підозріло, хто пише всяку мру. А для цього треба скласти документ. У нас тільки така система. Ми не можемо довіряти тобі таємниць, не маючи твого письмового зобов’язання. Зрозумій мене правильно.
– Ні, Володю, і більше ніколи не звертайся з такою пропозицією.
Розсердився.
Ми розійшлися – він ні з чим, я – з новою порцією душевної каламуті.
Проте новий куратор культури по лінії КДБ не змирився з тим, що не «вламав» мене. Дуже швидко він прийшов у спілку письменників, де було моє робоче місце. Але цього разу не сам, а разом з секретарем партійної організації обласного КДБ, колишнім комсомольським функціонером Іваном К.
Почали «обробляти» мене удвох. Говорили прямо, різко і навіть образливо. Звинувачували у тому, що своєю відмовою співробітничати з ними я підриваю могутність нашої держави. Сприяю розмноженню писак, які є відщепенцями. (До речі, на засіданнях обласного літературного об’єднання, куди приїздили початківці з усієї області, я не чув жодного вірша чи речення з відтінком якої б там не було крамоли).
Наостанок. Зрозумівши, що я не переступлю своєї честі й порядності, обоє підвелися і попрямували до виходу. Біля дверей партійний вожак КДБ обернувся і цинічно, недвозначно запитав:
– Скажи, а ти довго збираєшся тут працювати?
(Мовляв, два наших слова де потрібно, і твоя робота – уже не твоя робота).
– Поки що не збираюся нікуди, – твердо відповів я. І подумав: це ж скількома вже квачами зроблено замах на мою душу, скільки на ній залишилося чорного осаду!
Але знову порадів, що вона залишилася чистою.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.