“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
Вони десь позавчора юних мамонтів сном годували
З свого сивого рубчикового фартуха
(Іван Драч «Матері»)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1.
Ці ювілейні (80!) рядки пишуться у Теліжинцях, в селі, яке відоме Україні і поза Україною насамперед через те, що в ньому народився і нині час від часу мешкає Іван Драч. Так називається одна з його поетичних книг, у багатьох поезіях ця назва присутня, а що вже дух і хов – то в кожній Драчевій фразі, далебі. Іван Драч – гордість Теліжинців, а отже й моя гордість, бо я також мав честь появитись на світ тут. Ось сьогодні їхав велосипедом з вінницької у київську землю, зустрів своїх ровесників Таню Шоху і Віктора Миколаєнка, а вони в один голос: «З Драчем бачився?». Драчів у нас пів села, але я знаю про кого вони питають. «Ні, не бачився, але збираюсь побачитись», – відповідаю. А сусідка Марія Василівна Бачинська з-за тину: «Позавчора поїхав. Був тут весь тиждень: писав, рибу ловив. Телебачення, перший національний канал, два дні його мотузили – до ювілею готують передачу…»
І я до ювілею хочу сказати про Драча в моєму житті. Не перебільшую, бо він присутній у ньому десь із середніх класів шкільного навчання. Коли я пішов до школи, то перші промені Драчевої зорі лиш виткнулися над овидом літературним, але дуже стрімко та зоря пішла вгору (завдяки й тому, що він зухвало в одну з її посестер всадив ножа!) й невдовзі поєднання «поет Драч» забриніло й у свідомості села і в моїй дитячій свідомості зосібна. Забриніло зовсім інакше, ніж звучить, скажімо, «бригадир Драч» чи «водій голови колгоспу Драч», а чи й «бібліотекарка Драч». Не в образу названим посадам та професіям, на поета не вибираються, не призначаються й навіть ніде не навчаються, тому ця фраза й звучить по-особливому. Я тоді Йвана Федоровича не бачив і не знав, тому спочатку думав, що це отой вчитель, який колись вчителював і в нашій школі, а тепер живе в районному центрі, в Тетієві. Старий вчитель (пізніше я довідався, що справжнє його ім’я та прізвище Федір Зіновійович Півторак, таки поет, якому в житті не судилося видати жодної окремої книги) більше підходив, як мені здавалось, на роль «поета», ніж молодий, якого я ніде не бачив, бо з села він виїхав не за моєї пам’яті й живе не тут, десь далеко… Але коли ми усім класом стояли коло вікон школи у класі на другому поверсі (вчителька призупинила урок), чули траурну духову музику й бачили чорну процесію на білому тлі снігів центральної вулиці, то я знав, що десь там слідом за труною іде поет Іван Драч: село хоронило його батька Федора. На той час я вже, семикласник, мав книжку його «Вибраного» («Молодь», 1967), куплену в райцентрівській книгарні, з лобастим і молодим, в окулярах, поетом на фотографії, і саме таким він мені уявлявся в тій печальній процесії.
Про поезію молодого Драча в селі говорили зі скепсисом, який ішов не те що від нерозуміння чи складності його поетичної мови, а від того, що про нього судили не з прочитаного, а почутого. «Ну, цей Драч як напише, то хоч стань та подивись!» – казав пересічний теліжанин і це була загальна думка про творчість земляка. Хоча вже й тоді, коли десь треба було сказати щось похвально-визначальне про село, то передовсім згадували поета: «А в нашому…».
Теліжинці. 1970 рік. Хата Івана Драча
В останньому класі шкільної науки я почав було щось мережити у записну книжечку «в стовпчик» і навіть надрукував вірша-другого в районній газеті «Ленінські заповіти», коли одного разу на урок української літератури не прийшла вчителька і я з власної ініціативи взявся познайомити ровесників з віршами Івана Драча. Я їм читав, починаючи з першого і програмного «Соняшника». «Ану давай-давай, а то розказують про нього всяке, а ми й не читали», – було заохочення перед лектурою. «У соняшника були руки і ноги…» «Як-як – руки і ноги у соняшника?» – ошелешили мене першою реакцією на перший рядок. «Слухайте, не перебивайте!» Але не перебивати не могли, бо поет епатував їх просто несумісним із здоровим глуздом: «…він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці, він купався в ставку і стрибав на одній нозі, виливаючи з вуха воду…» «Га-га-га!» – реготів уже мало не весь клас: ну й поет називається, ну й написав отаке! Бо де ж це бачено, щоб сонце каталося в небесах на велосипеді, хмари обминаючи, а соняшник до нього звертається як до дядька, благаючи прокататись: «Ну візьміть хоч на раму!..» Це ж тільки ми, хлопчаки, могли, стрибаючи на одній нозі, набакиривши голову й приклавши долоню до вуха, виливати з нього воду – але щоб соняшник!
Але цікавість попри той сміх і гріх неусвідомлений у випускників не згасла: «Давай іще щось таке!» І я перегортав сторінки: «…Вагітна скрипка стала породіллю…». Тут уже дівчата хихотіли, ховаючи очі: таке безстидство!
Здається, я пробував захищати поета, але навряд чи мені це вдалося. І забулося, і це не суттєво. Запам’яталася реакція, наш читацький дебют знайомства з творчістю поета-земляка.
А побачив я вперше Івана Федоровича у Києві, навчаючись на першому курсі Шевченкового університету. Його привів у 32-у аудиторію жовтого корпусу на зустріч із студентами хтось із наших викладачів-літературознавців – Юрій Бурляй чи Іван Семенчук. Драч читав вірші, відповідав на запитання, ставив автографи на щойно виданій книзі «Корінь і крона», яка незабаром була удостоєна Шевченківської премії. Підписав і мені, а я, не відступаючи від нього, так же хотів якось дати йому знати, що я ж також із його села, з Теліжинець, земляк, проте ж не бовкнеш отак прямо, мовляв… То я доступився хитріше: «А Ви часто буваєте в “Ленінських заповітах”?» Драч припинив водити автоматичною ручкою-наливайкою і обдарував мене поглядом: «Ви з Тетіївського району?» «Я з Теліжинець», – сказав і в душі запишався, наче я був родом із Москви чи з Токіо. «Почекайте мене», – мовив поет. То були найтепліші мені слова з усіх, які я досі почув за неповний рік навчання у стінах високого свого навчального закладу. Його відволікали запитаннями, смикали за рукав викладачі: треба було звільняти 32-у аудиторію для іншого курсу, а він підійшов до мене, питав про село, як давно я там був (та щомісяця їжджу!), а в кінці: «Ви щось пишете?» Я вже перестав на той час писати вірші (останнього, сонета, відправив у районку з Середземного моря, коли служив на балтійському крейсері), прозу тільки збирався писати, щось там заносив у блокнот, але то таке, не варто говорити, тому щоб геть не розчарувати поета в оцьому недолугому студентові-землякові, я збрехнув: «Та вірші…» «Ну, то заносьте, якось по-земляцьки…» Треба було б щонайменше почервоніти, але в мене не виходить, це я добре знаю.
Не носив я ніщо нікуди, навіть не цікавився, де на той час працював поет, бо по-перше, нічого було нести (вірші, друковані переважно в районній газеті, я вже давно переоцінив, прози ще не було такої, щоб її комусь показувати), а по-друге, мав ідеалістичне переконання: в літературу треба заходити самостійно, без чужого сприяння. Через кілька років я відмовлюсь від цього пуританства на все життя – цьому, певне, сприяла й знаменита фраза Льва Озерова «…бездарности пробьются сами». Хто хоче бути «бездарностью»? Але не Драч мене «заводив» у літературу (тетіївський новеліст і кіровоградський поет-есеїст, нині класики), проте та фраза-пропозиція Драча гріє моє немолоде серце й досі.
Іван Драч і Василь Бондар. Теліжинці, липень 2007 року
За студентської пори я ще кілька разів бачив Івана Федоровича (і в університеті, і в Будинку художника, де в ту пору, кінець 70-их, проводились цікавенні зустрічі з поетами-шістдесятниками: Драчем, Павличком, Олійником, Вінграновським…), і всюди соромився підступитись до нього, бо ж раптом запитає: то чого ж ти, мовляв, не заходиш? А з часом те, можна сказати, дитяче почуття вивіялось, натомість посіялось інше: ось напишу щось таке справжнє, що не сором показати маститим, то знайомитимусь по справжньому. Однак сталось так, що якогось теплого осіннього дня, коли вітер крутив над асфальтом жовті кленові вітрячки-пропелери в центрі Тетієва на головному районному майдані, я уздрів рухливий гурт незнайомих мені людей, а один голос упізнав безпомильно: Драч. І тут він відділився від гурту й попростував прямо до мене: «Василь? – перепитав він, наче ми вчора бачились. – Ти в село чи з села? Ну, то сідай он в нашу машину – підкинемо…». Я був зворушений увагою й простотою кумира. І хоч мені ще треба було заглянути в кілька магазинів, зокрема в книжковий, де я часто купував книги, яких не міг знайти в Києві, та й у редакцію «Ленінських заповітів» ще не навідувався (це я щоразу при відвіданні батьків мав за обов’язок), проте відмовитись від пропозиції Драча не міг. Він добирався в село з кіногрупою знімати сюжет до ювілею (тоді казали просто: кіно про себе), машин було дві, мене посадили в бобик до кіногрупи, але перед тим, як рушили, Драч представив мене кіношникам як студента й поета… І так я мовчки пік раків до самих Теліжинців, аж поки машини не зупинились неподалік села, одразу при з’їзді з шосейки, яка прямує на Оратів і далі на Вінницю; всі повилазили й попростували до невисокого кургана, який зберігся тут зі скіфських часів, за багато століть присів, зрозуміло, усім здичавілим своїм видом, але його, слава Богу, не додумались розорювати навіть в колгоспну добу, коли орались усі яруги й круті пагорби, на яких ризиковано снували приземисті гусеничні трактори…
Я виліз з авто й мовчки, не попрощавшись (не було з ким), рушив на Погребищину, свій куток, найдальший від тетіївського коловороту. Ішов і думав: цікаво, а чи був коли Іван Федорович на моєму кутку бодай раз у житті? Знаю, що в Америці був, у Сибіру був, в Естонії був, навіть у Чилі – а на Погребищині?
2016 рік
2.
Продовжую писати спогад через два роки, в селі Підлісному на Кропивниччині, в осерді землі української, де Драч також бував не раз. Бував… Три тижні тому я їздив у Київ прощатись з Поетом. І згадав, що останній раз чув його живий голос в трубці, коли помер редактор районної газети «Тетіївська земля» Степан Павлюк (він не раз приїжджав на запрошення Драча рибалити в Теліжинці), а Валерій Герасимчук, повідомивши цю печальну звістку, попросив мене подати в районку колективний письменницький некролог за підписом й Івана Федоровича. Це було у жовтні. А трохи більше як через півроку й сам він попросився на небеса…
Початок нарису про поета-земляка, щирі зізнання в любові до ювілейної дати переплавляються в мемуари. Не встиг сказати за життя? Ні, щось таки встиг і без писаного, очі в очі, хоч бачились ми й не часто, але ті всі зустрічі залишили слід у моїй пам’яті виразний. Скільки себе знаю при літературі, я не пропускав жодної публікації його чи про нього у всіх доступних мені джерелах. Я маю майже всі його книги (більшість з автографами) за винятком найперших двох та тих, що видавались іншими мовами в інших країнах, починаючи з «Теліжинського літа», яка вийшла на початку його творчого шляху в Чехії. Я перечитую його книги і вчитуюся щоразу, завважуючи в знаних текстах досі неусвідомлене – це завжди як відкриття. Я завчав його поезії (вони, до речі, не дуже легко даються для запам’ятовування, але якщо даються, то навіки), аби донести сучасникам від мікрофонів на людних урочистостях чи святкових мітингах.
(«…не говорімо всує про Шевченка, не забалакуймо його банальними гаслами, відкриймо книгу сучасного поета й читаймо: «Скиньте з Шевченка шапку й отого дурного кожуха…», або «Я Оксана, вічна твоя рана, журна вишня в золотих роях…» – Господи, як же точно й вишукано! і це тоді, коли про Генія нашого написано гори книг…»)
Якщо є вже таке поняття, як драчизм (марксизм, маоїзм), то я драчист, один із найвідданіших. Хай не ревнують інші, ім’я котрим легіон: всім вистачить часу й простору. Таких, як я, багато, вони ще скажуть про себе, а зараз я кажу.
Драч – це епоха. Це вибух вулкана в 60-их і постійне, рік за роком, вивергання лави за лавою.
…Святі отці в Володимирському соборі відспівували покійного, посувалась поволечки черга людська переважно з молоденькими золотими соняшниками в руках («половина Івана – який виболений та виснажений»), а ті, що попрощались, письменники-художники-кіноматографісти-журналісти-читачі, стояли осторонь потоку, шелестіли гурточками тут же, під склепінням древнього храму. «З Івана все почалося, хто б там що не казав. Він, більш ніхто, спровокував ту небачену досі в нашій літературі дискусію своїм «Ножем у сонці». Загребельний тоді багатьох відкрив Україні, але ніхто так не збурив літературну громадськість, як Драч!» – це Олеся Лупія свідчення, майже ровесника.
На паперті храму дає інтерв’ю телебаченню Дмитро Павличко. Вони були завжди разом – і в молодості, в творчих колотнечах, і в пірнанні за океан як вишколені партійці, і як творці нової України, без яких її просто не було б! А тут чую: погиркались вони в останні роки… чш-ш-ш! чи я щось не те сказала? А мені рядки пливуть у вічу: «Я сліди опришка розпечатував На стежинах твойого Стопчатова, Ти відчув, як гайдамацьки їжиться Шал стежини у моїх Теліжинцях»… Як іще віртуозніше можна признатися другові в любові? Суєта гріховна… Одна вона виною. Але не біймося її озвучити, аби вона не верховодила.
Я давно над цим думаю. І прийшов до остаточного висновку: правда не може бути гріхом, якою б гіркою вона не була. Гріхом є брехня, якою б солодкою її не підносили.
3.
У Кіровоград, сучасний Кропивницький, Іван Драч приїжджав у дні літератури в області, організованих і проведених Спілкою письменників вкупі з обкомом партії у 1972-ому році – збереглися колоритні фотографії Василя Ковпака молодого, 36-річного, чоластого й стрункого Поета, якого вже знала Україна й не тільки Україна – в оточенні Олеся Гончара, Василя Козаченка, Леоніда Новиченка… Наступний візит до колишнього Єлисаветграда (до речі, Іван Драч був прихильником повернення нашому місту так званої «історичної назви», що мене однозначно обурювало, він казав: а цариця Єлисавета була одна з найприхильніших серед російських царів до України й українців, он із нашим Розумом побралася і автономію надавала Україні, але не реалізувала цей свій задум до кінця – поставити б їй у парі з Олексієм Розумовським пам’ятник у центрі вашого міста і хай би було Єлисаветом!), наступний візит був пов’язаний із першою постановкою Драчевої «Поеми про Вчителя». Зрозуміло, що бував він на батьківщині великого педагога Василя Сухомлинського у Павлиші, приймав аплодисменти на прем’єрі вистави в обласному драмтеатрі імені М.Кропивницького – в кінці 70-их. Дослідники творчості можуть пошукати відгуків про цю нерядову подію краю в тодішніх газетах: «Кіровоградська правда» й «Молодий комунар». Про цей візит я також знаю з розповідей, бо сам приїхав у Кіровоград спочатку практикуватись, а потім на постійну роботу й донинішнє мешкання у 1980-ому.
Перше республіканське Свято української мови проводилось у Кіровоградській області, рік 1988-ий. Я, тоді працівник обласної комсомольської газети й автор перших резонансних публікацій з проблем рідної мови в містах, наше не було винятком (з 36 шкіл обласного центру лиш чотири можна було умовно назвати україномовними), брав активну участь у висвітленні перебігу подій Свята. І стежив за виступами односельця, і тішився його блискучими публічними експромтами, в одній з перерв того феєричного дійства навіть запросив земляка в гості й наївно сподівався на зов теліжинської крові… Всі ми в юності були наївними. Це непогана риса.
І вже зовсім регулярно став бачитись із Драчем, коли прийшли часи Руху. Повторюю, без Павличка і Драча не було б того Руху, яким він став – всенародним. Згодом їм, конформістам, які в роки радвлади пристосовувались до колоніального буття, не раз дорікали й цитували їхні вірші (Драчеві, зокрема, перепадало за отой паровозний гудок «дихаю Леніним до останнього подиху»). Але чи пішли б тоді маси за Чорноволом і Лук’яненком, які ні трибун високих не мали, їх знало дуже обмежене коло людей, а компартійні трубадури називали їх зеками і збоченцями? Чи пішли б? Ми, комунізовані роками й десятиліттями, зачумлені ідеєю всесвітньої перемоги соціалізму… Принаймні процес отверезіння точно розтягнувся б на ще довші й непередбачуваніші роки. А до улюблених поетів нації була довіра! «Ви чули, як Драч на письменницькому пленумі виступав?» – ширилось Україною. Він, пам’ятаю, першим публічно на одному з письменницьких пленумів у часи Перебудови назвав ім’я закатованого совєтами Василя Стуса. Як же ж я гордився сміливістю свого земляка, тим більше, що через рік мені випаде доля першому «розпечатувати сліди» Василя Стуса під час короткого його перебування на гайворонській землі перед службою в армії.
Незабутні рухівські роки ще не партійної організації, хай не монолітної, неповороткої, трохи хаотичної, некерованої хвилі, яку намагався загнуздати перший голова Іван Драч і проводити її під зусебічними нападами чужих та своїх. Він робив це як справжній керманич. І більше словом, ніж ділом. Перечитаймо його блискучі виступи на з’їздах Руху чи всесвітніх сходинах українців («Від Форуму до Форуму», Київ, 2006). Доба висунула багатьох блискучих ораторів (Яворівський, Сверстюк, Дзюба), але Драч був неперевершеним. І не тільки з писаними текстами, а й у відповідях на прес-конференціях, які він давав по закінченню майже кожного форуму чи й засідань Великої ради Руху як керівного органу поміж з’їздами – ті прес-конференції легко перетворювались на цікаві інтерв’ю, які я привозив зі столиці в нашу серединну провінцію.
Десь під час однієї кулуарної зустрічі Драч сказав мені: «Мій батько ходив на роботу в Бугаївку: з закирницького коловороту через поле, повз один і другий яр, повз Тарасову липу – треба буде тією стежкою мені колись самому пройтись… І в дівчину Ярину був закохався. З якого року Ваша мати? А, ні-ні, це було раніше, як батько вернувся з японської кампанії…» Ще були живі мої мама і я їх розпитував за Федора Драча: ходив роками щодня вранці і ввечері повз нашу хату високий і славний чоловік на роботу в Скоморошківський бурякорадгосп, точніше в його відділок у Бугаївці – це вже Вінницька тепер область, – зупинявся води напитись, серйозний такий, неговіркий, але щоб залицятись – ні-ні, це син його мене з кимось плутає: Федір же набагато старший, та й була я бідна сирота, а він літній, показний… Мама мої, Яринка, в дівоцтві Сидорчук – співочі й м’якосерді, патронацька доля їхня пече мені незагойним пеком… Давно немає тієї найкоротшої між Підлісом і Погребищиною стежки через поле, заорали, та й нікуди (міст на Бугаївку через Роську запався) й нікому її топтати. Ходив щодня, у дощ і в сніг, високий, трохи зсутулений чоловік… Поетові це дало право писати в анкеті, що він син селянки й робітника. У радгоспі працювали не селяни (колгоспники), а робітники. Я тоді в цих казусах ніяк не міг розібратись. Врешті, яка різниця? А от щодо закоханості таки хотілося, аби щось там було…
В статусі народного депутата України й члена президії Української народної партії Драч приїжджав у Кіровоградську область агітувати перед виборами 2006 року. Запам’ятався мені мітинг у Новоукраїнці біля районного будинку культури при відкритті меморіальної таблиці Миколі Вороному, де прозвучали багато виступів перед нечисленною громадою виборців: два з них належали теліжанам. Мені було тепло це усвідомлювати, а сам Драч тоді в мікрофон сказав: «Сьогодні Теліжинці окупували Новоукраїнку…» Взагалі, я в той час болісно переживав розкол Народного руху на чорноволівців-костенківців, хоча й свідомо став на бік останніх, вважаючи, що час Чорновола минув і на арену боротьби за Україну мають прийти прагматики, а не романтики. Не останню роль у цьому моєму виборі зіграв і земляк, думки і вчинки якого завше були для мене орієнтиром. Виявилось, що помилявся не тільки я сам, а й провідник та засновник Руху, в майбутньому Герой країни, в якого були свої на це, невідомі нам, причини й спонуки…
Востаннє серединну область країни Іван Федорович відвідав в останній рік життя – в кінці першого осіннього місяця 2017-го, у дні свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Привіз його власним автомобілем поет, який до того вже дискредитував себе в моєму сприйнятті як тип чванливий, пристосуванський і аморальний, хоч вищі сили й не обділили його художнім талантом. Саме через несприйняття виставляки в ті теплі осінні дні я мучився вдома тим, що свідомо уникаю зустрічі зі своїм дорогим земляком. Драч не зателефонував мені за ці дні й це мене ще дужче вразило. Досі не знаю – чому, хоча й здогадуюсь.
Він тоді виступив і в педагогічному університеті перед студентами, і з головної трибуни української драматургійної мекки України хутора Надії, а також відвідав рідне містечко Євгена Маланюка – Новоархангельськ – та переночував у батьківській хаті Віктора Погрібного. Зараз газети пишуть, що Драч відвідав свого давнього друга, але це не так, бо він ледве чи й знав, що є такий діяльний чоловік у степах. Посадили й завезли… «Час, Господи, на самоту й покору…».
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.