“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
Дізнавшись про те, що я працюю у Львові актором театру ім. М. Заньковецької, режисер Чернівецького обласного театру ім. О. Кобилянської Анатолій Литвинчук, випускник Харківського театрального інституту, який був моїм студентом (я на їхньому курсі викладав сценічну мову), звернувся до мене з проханням допомогти йому познайомитися з письменником Володимором Зеноновичем Гжицьким, автором роману «Чорне озеро». Анатолій листовно повідомив мені, що захопився цим дивовижно цікавим твором і приступив до його інсценізації. А В. Гжицький живе ж у Львові! На той час я вже налогодив тісні контакти з багатьма письменниками Львова, і тому, коли звернувся, здається, до Романа Любківського, розповівши йому про задум Литвинчука і про його бажання познайомитися з автором «Чорного озера», він мені посприяв невдовзі запізнатися з Володимиром Зеноновичем, людиною досить міцної статури і навдивовижу інтеліґентним чоловіком з м’яким баритоновим голосом. Ми заприязнилися навіть доволі близько, бо, окрім усього, були ще й сусідами: В. Гжицький жив у домі поруч із театром ім. М. Заньковецької, в якому я працював і мешкав у службовому приміщенні свого театру.
Я сповістив Литвинчука про те, що Гжицький зрадів, почувши про його ініціативу щодо інсценізації роману й готовий до зустрічі будь-коли.
Така творча зустріч відбулася невдовзі. Однак при їхній розмові я не був присутній. Здається, вона пройшла на позитиві, але ж – результат нульовий. Не знаю, що завадило постановці сценарію за романом Гжицького в театрі ім. О. Кобилянської, хоч інсценізація загалом, як мені тоді здавалося, була цікавою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Натомість наша приязнь із Володимиром Зеноновичем була тривкою – аж до відходу великого страждальця за обрій. Він любив і навіть обожнював творчість І. Франка і, прослухавши в моєму виконання поему «Похорон» у клубі львівської Спілки письменників у 1966 р., прийняв і мене до свого серця як світоглядно й душевно близьку людину, до того ж йому імпонувала моя певна причетність до Харкова, у якому він проживав від 1919 до арешту 1934 р. А Харків він часто згадував через театр «Березіль», з акторами якого – і, звичайно, з молодими актрисами! – він бував іноді в приятельських стосунках. Я ж приїхав з Харкова як колишній «шевченківець» («Березіль» було перейменовано після арешту Леся Курбаса на Театр ім. Т. Шевченка). Харків став ланкою життєвого ланцюга, яка багато в чому нас єднала у наших спогадах.
Із Харкова на початку 1934 року Володимир Зенонович помандрував на цілих 22 роки…
ЗИҐЗАҐ. Чи це анекдот, чи бувальщина – не знаю.
До Парижа приїхала з Москви делегація митців, яку очолювала народна артистка СРСР Р. Яблочкіна. Їх спонукали французькі комуністи дати згоду на прес-конференцію. Для французьких комуністів це було дуже суттєво, щоб бідні французи зрозуміли, чому така важлива «орієнтація на Москву» – це з «Ельдорадо на землі»!..
Запитання із зали:
– Що ви можете розповісти про свою країну?
Як глава делігації Яблочкіна відповіла таким чином:
– Что я могу сказать о своей Родине!? «Широка страна моя родная, много в ней полей, лесов и рек. Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек», – останні два рядки проспівала, прохопилась мимохіть мелодією, яка була на слуху чи не в кожної на той час «совєтської дитини». І хотіла, було, продовжувати свій патетичний спів «От Москвы до самых до окраин»… Але хтось з акторів штовхнув її черевиком під столом, мовляв «дура, заканчивай…».
Так-от. Володимир Гжицький помандрував із Харкова «необъятными» просторами «Родини своей», надихавшись і гнилизною боліт, і духовною отрутою більшовицько-комуністичних випарів на сукупно цілих 22 роки!..
А в цю подорож вони вирушили разом із Остапом Вишнею, правда, Павло Губенко «любувався» просторами всього лиш 10 років…
І як тут не згадати «Ельдорадо» В. Самійленка:
Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить —
В Сибіряку, в Сибіряку.
Оскільки я жив таки направду зовсім по-сусідськи з Володимиром Зеноновичем, то я інколи, коли до зарплати залишалося два-три дні, набирався відваги і відразу по закінченні репетиції у театрі, щоб угамувати голодний шлунок, піднімався на третій поверх будинку, в якому мешкав Гжицький, відтак, натискав ґудзик квартирного дзвінка і – майже без павзи – відчинялися двері:
– Добрий день, Володимире Зеноновичу!
– О, добрий день, Святославе! Радий бачити, заходьте, будь ласка.
– Дякую.
А вхід зі сходової клітки вів відразу до кухні.
– Обідать будете? – і не дочекавшись моєї відповіді, відказував за мене сам господар, – будете!..
Я радо сідав за стіл, і в моменті переді мною з’являлася миска, заповнена борщем або супом.
Володимир Зенонович підходив до креденса, діставав карафку з горілкою, наливав чарку й подавав мені.
– Пийте на здоров’я, для апетиту не зашкодить!..
І карафку ставив відразу назад до креденса.
Я, вдаючи із себе вихованого гостя, не відмовлявся і, перехиливши чарку, приступав до роботи ложкою. Страва смакувала подвійно, бо, по-перше, був голодний, а, по-друге – чарка горілки таки й справді підсилювала бажання їсти.
Коли миска ставала порожньою від першої страви, осушеною до крапельки, то в ту саму миску господар подавав другу страву (очевидно, використовувати о д н у тарілку для двох страв, у нього збереглася, як табірна звичка). А вже опісля подавалися чай, або кава, або компот.
Після моєї щирої подяки за смачний обід (а таки направду він мені дуже смакував!), господар дому запрошував мене до свого творчого кабінету. З кухні було напіврозчинено двері – справа до великої кімнати, в якій, коли я заходив, завжди коло вікна сиділа у кріслі-гойдалці дружина зі спицями в руках за в’язанням із вовни светра або ж шкарпеток. Проте жодного разу на кухні я її ніколи не бачив.
Зліва – двері до кабінету, який весь, окрім книг та рукописів, було заповнено також вазонками – і то десятками!.. Якщо казати на теперішній лад, то це було таке своєрідне х о б і у господаря. До цієї мініоранжереї я заходив, фізично задовольнивши своє єство на кухні, а тут відбувалося духовне частування. Розмова, розмови… Звичайно, і про Харків (менше), і про «места не столь отдаленные». Але ж мені здавалося, що письменникові хотілося спілкуватися зі мною ще й тому, що людина старшого віку (на той час він уже доживав свій сьомий десяток) прагне омолодження з молодшими, але, за можливості, духовно спорідненими (мені ж на той час було близько сорока чи трохи за сорок). Це я сам зараз, пишучи ці рядки на своєму восьмому десятку, дуже добре розумію. Зрештою, людині молодій, якщо вона прагне глибше пізнати життєву мудрість, яка дається із досвідом прожитих років, думаю, цікаво перебувати в товаристві старших, які мимохіть у щирому спілкуванні навчать її чогось такого, чого з книжок не можна вичитати. Таким чином, відбувається своєрідний бартер: життєвий досвід взамін на молодечу енергію, що називається взаємозбагаченням. (До речі, я знав одну поетку-художницю, яка ще зі студентських років постійно шукала спілкування винятково зі старшими за неї роками людьми).
На своє 75-річчя, властиво на Ювілейний вечір, який мав відбутися у львівському Будинку вчених, Володимир Зенонович попросив мене, щоб я взяв участь у концерті і прочитав під час цього заходу його оповідання «Лось». Причому це потрібно було зробити терміново, тому я відразу ж і приступив до роботи:
«Одної зимової ночі серед безкрайої північної тайги дрімав старий самітний лось. Звечора, як звичайно, він вигріб собі глибоку яму в снігу, ліг, але заснути не міг. Дошкуляв холод; кінчики вух цілком закам’яніли, та й шерсть уже не гріла так, як колись; дуже нили коліна від ревматизму, особливо, коли лежав у снігу. Встав і дрімав стоячи. Він був, зрештою, і тепер закритий сніговими стінами: яма була досить глибока, бо виглядав з неї тільки хребет, вкритий інеєм, і голова, оздоблена двома величезними багатопалими долонями рогів. Довкола панувала могильна біла тиша, немов земля вся канула у небуття. Тайга заніміла від крижаної стужі, окам’яніло небо, поблідли зорі, і місяць зупинився у своєму поході, прислухаючись до глибокої тиші. Раптом із краю північного обрію бризнув угору сніп блакитно-зеленого сяйва, за ним другий, третій, усе небо спалахнуло на мить і згасло… Лось розплющив одно око, підняв ліниво голову вгору і прислухався. Знову все повторилось, але вже в іншому вигляді. По небу попливли хвилясті ажурні смуги, з долу ударили вгору нові червоні снопи, досягли зеніту і розсипались золотим пилом по цілім куполі небес…
Старий заплющив око, поник головою і знов поринув у свої думи».
І старий лось у своїй пам’яті відмотує клубок прожитого: і першу любов до молодої самиці, і її смерть від пострілу «двоногого» на довгих стопах (тобто лижах), і гибель їхніх дітей. Після цього лося очікувала самотність до глибокої старості. І тут раптом – несподівана зустріч біля водопою з молодою гарною самицею, яка нагадала йому його дружину. Пригадав, як він спробував наздогнати прудконогу молоду оленицю і як вона по закінченні погоні навіть не глянула на нього:
«Розчарований, втомлений і цілком самотній, він повернувся на рідні пасовиська. Зрозумів тепер остаточно, що стоїть на грані життя. Останній блиск щастя згас, як північне сяйво на небі, і його заступила чорна безодня».
Коли закінчився вечір, до мене підійшов дуже схвильований Гжицький і міцно-міцно мене обійняв, аж мої ребра затріщали, промовивши:
– Дякую, дякую, дорогенький Святославе! Безмежно дякую! Цей лось – то є я!.. – і витер сльозу, що покотилася по його щоці.
А коли через декілька років я у прямому етері українського радіо виконав «Лося», додавши, без попереднього погодження, цю фразу від автора: «Цей лось – то є я!», то редактор передачі мав через це певні неприємності від «всевидющого ока». Мені про це повідомили якось пізніше. Це була пора замовчування сталінського потопту по всьому національному.
Роман Лубківський після того, як почув «Лося» у моєму виконанні, почав називати мене не інакше, як «старий лось».
Коли мене запросили на ювілейний вечір і в село Острівець Теребовлянського району Тернопільської області, де народилися брати Гжицькі, то я, звичайно, радо погодився. До речі, хочу ще нагадати читачеві, що в цьому селі також народився і поет Лубківський, якого Володимир Зенонович називав лагідно «синочком».
Остання зустріч із Гжицьким у нас відбулася на початку грудня 1973 року. У корпусі економічного факультету Львівського університету імені Івана Франка, що на проспекті Свободи, було організовано творчу зустріч для великої групи студентів Дрогобицького педінституту з письменниками Львова. Я теж був присутній на цьому заході як актор.
Ми з Володиром Зеноновичем сиділи на цій зустрічі поруч один з одним і позаду всіх. Модерував цю зустріч поет Тиміш Одудько (до слова, жахливий демагог і партійний ортодокс!). Але під кінець цієї зустрічі він промовив:
– А зараз до слова я запрошую корифея української літератури, який, незважаючи на свої немолоді роки, залишається активним у житті Львівської письменницької організації, багато пише і друкується. Це наша гордість – Володимир Зенонович Гжицький! Прошу, Володимире Зеноновичу!..
Студенти дружньо заплескали, однак корифей до трибуни не пішов, а, вставши, з місця подякував Одудькові за таку високу характеристику його особи:
– Тут Тиміш Романович сказав, що, мовляв, я ще повен сил та енергії і продовжую активно писати, але, признаюсь, я уже не пишу, хіба трохи ще читаю. Та коли мене запрошували на цю зустріч, то я не міг відмовитись. Згадав, як у 1913 році до Тернополя приїхав Іван Франко читати свого «Мойсея», і ми, учні гімназії, зустрівши Івана Яковича, коли він зійшов із потяга, повезли його від двірця. І це, як ми тоді запряглися у фаетон, щоб везти корифея української літератури, залишилося у моїй пам’яті на всеньке життя… Звичайно, я цілком свідомий того, що я не рівня Франкові, але, може, і хтось із вас колись і мене згадає та розкаже іншим, що бачили живого В. Гжицького. Дуже дякую за таку честь, виявлену до мене як письменника через ваші оплески!..
По закінченні зустрічі я запросив Гжицького разом із поетом Володимиром Лучуком до нашого театрального буфету під назвою «Комарик», який відкрився тоді зовсім недавно в напівпідвальному приміщенні театру ім. М. Заньковецької. У ті часи «Комарик» був на вустах багатьох львів’ян, адже цей заклад став одним із перших напівпідземних приміщень Львова, які окультурнювали після тривалого їхнього існування у занедбаному стані – в напівзавалених сміттям і просякнутих сирістю підземних вод «локаціях».
Це було тоді у великій, коли хочете, навіть моді. Для декого із львів’ян було набагато важливішим і навіть модним потрапити не так на виставу заньківчан, як побувати в «Комарику» і випити чарку з тим чи іншим актором, який заходив у перерві від репетиції чи по її закінченні, аби щось перекусити. Ну, звичайно, тут починалося або продовжувалося знайомство за «кавою» з коньяком. Нічого гріха таїти, актори таких «активних глядачів» теж полюбляли, бо чому б на «халяву» і не спожити (як любив говорити, до слова, Левко Рега). Творча інтеліґенція міста теж була не раз дуже «прихильною» до «Комарика».
Отже, я замовив пляшку вина й ми сиділи втрьох за столиком: Гжицький, Лучук і я. Поневолі обговорювали зустріч зі студентами, майбутніми учителями. А потім я поділився своєю історією, яка трапилася зі мною на партійних зборах театру, на яких розбирали мою «негідну поведінку» у Львівському фізико-механічному НДІ – на «вогнику», присвяченому «жовтневим святам», зокрема докоряли мені виконанням співомовки С. Руданського «Турки і козак».
– А я щось не пам’ятаю такої, – зауважив Гжицький.
– Я теж, – промовив В. Лучук.
– Ну, коли так, то послухайте!..
Перебрався наш козак
Якось за границю
Та й, на лихо, завернув
В турецьку каплицю.
Протиснувся наперед,
Роздивився всюди.
Хоче вийти – та біда:
Стиснулися люди.
А перед тим неборак
Із’їв якось сала.
І тут його, на біду,
Срачка розібрала.
Терпів, бідний, доки міг,
Аж піт з нього лився.
Далі – тарах, неборак,
В штани вгатилився.
Замовчали всі попи,
Турки закричали
І над бідним козаком
Палаші підняли.
Але козак – не промах,
Вдарився у груди:
– Ваш великий, – каже, – бог!
Послухайте, люди!
Як турецький сильний бог –
Так правду говорю,
Що вже рік тому, як я
Не йшов до надвору.
І де вже я не ходив,
Де вже не молився,
Але, видно: жоден бог
Не змилосердився.
Ото тілько їден ваш
Перед цілим людом
Живо й раптом показав
Святе своє чудо! –
Заплескали всі попи,
Турки закричали
І як реліквію штани*
З козака ізняли,
І повішали якраз
Посеред каплиці,
А козака провели
З грішми до границі.
* в оригіналі – загепані штани
– Йой, Святославе, та то зі мною було!.. Коли ми з Яковом Стецюком були на Кубі, то нас у Гавані повели на екскурсію до їхнього «Білого дому». Ідемо довгим коридором, а мене так притисло, що от-от і буде щось подібне, як у того козака. А ніхто з нас їхньої мови не знає, щоб запитати, де виходок, чи то пак, туалет (кажучи інтернаціональною мовою). І перед можливою моєю катастрофою хтось підштовхнув мене до дверей, сказавши: «Ось, заходьте». Я відчиняю двері, а там якась дама застібається і дивиться на мене здивовано, мовляв, чому ти йдеш до дамського туалету!? А я її виштовхую і кажу: «Йди ти к єб…ні матері, виходь скоріше!» Вона подумала, напевно, що я якийсь божевільний. Заскиглила і вийшла. а я ледве-ледве встиг зняти штани… О-о-о, Святославе, це було зі мною у Гавані в «Білому домі»!..
Ми з Лучуком посміялися, і на цьому наше частування у «Комарику» й закінчилося. І не міг я подумати тоді, що за тиждень мій добрий «старий самітний лось» Володимир Гжицький, будучи стомлений і знеможений роками заслань, покине цей світ, залишаючись до кінця свого життя добрим і наївним, мов дитя, чоловіком.
ЗИҐЗАҐ
В. Гжицький любив часто заходити до редакції журналу «Жовтень». Його хлопці любили і пізніше вигадали про нього щось таке, у що письменник повірити ніяк не міг.
– Володимире Зеноновичу, а чи можете собі уявити, що Вас пустили за кордон на Кубу, тому що почули про ваше неймовірне бажання побачити пташечку колібрі. Проте цей дозвіл летіти до Гавани повинен був у супряжі з кимось із близько довіреним до КДБ. І таким виявився Яків Стецюк, якому Ви теж довіряєте як відповідальному секретареві СПУ, бо ж він і сам хотів побувати за кордоном. Він дав згоду пильнувати за Вами і все мотати на «ус». І він це робив дуже ретельно вже від моменту, як тільки ви сіли в літак. він таки мотав на «ус» – у його великому носі служби вмонтували мікрофончик. Ви нічого не помітили?.. Адже це ще більше зробило його ніс масивнішим (хоч тепер ті мікрофончики можуть бути й мініатюрними).
– Я зауважив, що він іноді часто чихав у готелі, в ресторані якого ми трохи випивали кубинського рому. Очевидно, лоскотало!..
– Ну, от і бачите. він про вас усе записував спершу звуково в носі, а потім для звіту – на папері.
– Що ви таке говорите? Яша? Та не може такого бути!? Яша Стецюк…
– Чому не може? Може…
– Невже він так прикидається!?.. О Яша, Яша!.. О Мати Божа, Царице Небесна!.. О твою мать…, – і це в нього поєднувалося в одній емоційній фразі, що він виніс, очевидно, зі свого табірного життя.
Проте під кінець мушу згадати епізод, який явив переді мною цього письменника зовсім в іншій іпостасі.
Заходжу якось до свого щирого приятеля, як завжди коротко натиснувши на ґудзик квартирного дзвінка, і чекаю, коли відчиняться двері. Проте цього разу була чомусь незвично довга павза… Я уже хотів, було, повертатись додому, але ж коли я уже зробив кілька кроків сходами донизу – двері відчинилися, і я почув голос мені в спину:
– Заходьте, Святославе, я вдома. Вибачайте, що відразу вам не відчинив двері. По телефону говорив. Із редакцією журналу «Жовтень» мав розмову. Заходьте до кабінету… Щойно сповістили, що цензура заборонила публікувати мій роман «День і ніч». Сволота, наволоч, мерзота!.. Солженіцину дозволено друкувати «Один день Івана Денисовича», а Гжицькому – зась, бо він же – український письменник. Він, мовляв, своїм романом чорнить радянську дійсність!.. О, дайте мені до рук кулемет! Я стрілятиму в цього лисого ідола!.. – метрів за п’ятдесят від його дому стояло погруддя Леніна. – Я сіктиму цих тварюк, які його охороняють! – коло погруддя стояло кілька міліціонерів.
Доки він говорив, його весь час тіпало. Він був лютий, як роз’ярений лев. Таким я його ніколи, навіть частково не бачив.
До 100-річчя В. Гжицького я організував «Заньківчанський вечір». Однак, коли звернувся до архіву львівської телестудії, аби на вечорі хоч якийсь кінокадр за участі письменника використати і показати на екрані театру, то жодного такого матеріалу не знайшлося. Багато було записів у бобінах розмагнічено з метою повторного використання плівки. І цей факт був для мене фактично ударом під дих. Як таке може бути? Це ж ХХ століття як-не-як. Хоча пізніше я дізнався, що також жодного кадру не збереглося у цих відеоархівах і з Іриною Вільде. А це ж одна з найвидатніших українських письменниць ХХ століття!..
..Але такими ми тоді були. На жаль. Що ж, може, новітня кривава історія чомусь таки нас нарешті навчить, принаймні, як берегти нашу культурну спадщину…
Після смерті В. Гжицького було доручено завідувати його архівом Романові Лубківському. Не знаю, яка доля цього архіву, але мене непокоїть інший факт: на будинку за адресою пр-т Свободи, 22, де жив письменник, досі немає жодного знаку, хоч у Львові є безліч меморіальних дощок для багатьох діячів культури, іноді й не надто значущих для історії Львова та України. Я особисто багато років звертався до Лубківського, коли він був при владі на посаді начальника Львівського обласного управління культури, з пропозицією установити меморіальну табличку на цьому домі, але Роман щоразу відговорювався, мовляв, немає на це коштів. Хоча, гадаю, за його доброї волі та за бажання все-таки можна було б їх знайти. Зрештою, це не такі вже й великі витрати були б… Тому на сьогодні це залишається у боргу міста та Львівської письменницької організації.
Зі свого боку, я особисто як актор перед пам’яттю страждальця спромігся видати компакт-диск «Дві літературні перлини». Цей аудіозапис об’єднав два твори української літератури ХХ ст.: В. Гжицького «Лось» та Мирослава Ірчана «Біла мавпа». На звороті обкладинки цього диску я подав своє звернення до сучасника:
«Дорогий друже!
Тримаєш у руках компакт-диск із аудіозаписом двох перлин української прози. Автори – письменники-вихідці з Галичини Мирослав Ірчан і Володимир Гжицький, чиї долі внаслідок більшовицького терору стали трагічними.
«Білу мавпу» Ірчан написав у Вінніпезі 1926 року, перебуваючи на еміграції в Канаді, а «Лося» Гжицький – 1956 року, після свого звільнення зі совєтських таборів, де він пробув 22 роки.
Ці твори супроводжують ціле моє творче життя в художньому слові. Вони звучали на літературних концертах на телебаченні й на українському радіо.
Прослухавши ці записи, переконаєшся, «як много важить слово».
З глибокою повагою,
народний артист України Святослав Максимчук»
Компакт-диск було видано у 2015 році до 120-річчя від дня народження Володимира Гжицького. Я знайшов спонсора, котрий підтримав мій задум. А Роман Лубківський, знаючи про появу цього аудіозапису, цього ж року з кількома людьми їхав в Острівець для проведення ювілейного вечора на батьківщині письменника (до слова, компакт-диск було видано буквально за два дні до цієї поїздки!), проте мене він чомусь не запросив. Я був скривджений, але з якої причини – мені це не відомо… Гадаю, що Роман побоювався, аби я при людях ще раз не нагадав про меморіальну дошку.
11 квітня 2023 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.