Моделювання щирості

 
 
Ярослав ОРОС
Гасло Франка «Най будем щирі» перегодом підхопив Василь Стус і гідно проніс його до своєї кончини. З українською щирістю не перший вік коїться щось незрозуміле, а нині й поготів. Не вдаватимуся у глибоке минуле про те, щоб не відбирати багато часу у вдумливого читальника, візьму відлік десь з Шевченкового «Ми не лукавили з тобою // Ми просто йшли; у нас нема // Зерна неправди за собою». Вірш «Доля» написано 9 лютого 1858 року в Нижньому Новгороді, коли поет повертався до С.-Петербурга після десятирічного заслання. Гадаю, його наразі слід нагадати повністю:
 
– Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
– Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава –заповідь моя.
 
Привертає до себе увагу, що за час поневіряння Шевченка в солдатах Малоросія як скніла, так і продовжувала скніти у кріпацтві, а Тарасові побратими з кирило-мефодіївського товариства кожен по-своєму відбував покарання. Найбільше з усіх них, гадаю, постраждав Микола Гулак. Одначе в’язке ними закладене місиво української свідомості вже забродило тута, на сих обчухраних до кісточок теренах. Хоч, якщо бути гранично відвертим, то перший, хто яскраво змалював українську щирість – Г. Квітка-Основ’яненко. Ним переданий образ сотника Забрьохи в «Конотопській відьмі» й дотепер часто зустрічається з-поміж українського люду. Недаремно ж Шевченкове до Основ’яненка «Тяжко, батьку, // Жити з ворогами!» ще вельми й вельми нині на слуху. Аж ріже в носі. Одне слово, мною перераховані імена й понині вважаються модерністами, нашими сучасниками. Позаяк заглянули в самісіньку ріднесеньку нестаріючу душу. Що не скажеш, на превеликий жаль, про сучукрлітівське постмодерністське болото. Бабраються сараки у мутній калюжі, та не бачать самі себе, свого відображення! Мабуть через те, що погано вчилися в школі, не засвоїли ба курсу «Красне письменство» за програмою Міністерства освіти УРСР та постколоніальної України.
Та менше з тим. Як казав Тичина: «Нам своє робить». І повернемося знову до тих часів, коли Малоросію охопило «всевидяще око» (за І. Франком) – Іван Нечуй-Левицький. Ось тут, у його творчості, вже значно ширше розкрита, змодельована українська щирість. Учорашній семінарист і викладач І. Нечуй-Левицький спромігся на диво й як ніхто інший змалював українську сім’ю в образі Кайдашів (либонь, прізвище Кайдаш походить од «кайдани») та їхньої всохлої груші. Привертає увагу і його твір «Микола Джеря». (До слова, джер, джеря в Словнику Грінченка тлумачиться як пійло). Маю на оці, що через кайдани та пійло підневільного народу Іван Семенович відтак добрався і до київського філософа Юркевича, якого зобразив у романі «Хмари» під іменем молодого викладача академії Дашковича. Не забуваймо й дотепну «міщанську комедію» І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», що її стиряв, себто вкрав та подав як своє Михайло Старицький, і тепер ми захоплюємося – «За двома зайцями». Що там як, а з моделюванням української щирості художніми засобами та й у буденному побуті відбуваються повсякчас усілякі приключки.
«Полюби ближнього, як самого себе» в українській християнській свідомості так і не прижилося, й на кону красного письменства мусив же постати незрівнянний та вишуканий М. Коцюбинський з низкою бездоганно вивершених творів, зокрема, його оповідання «Коні не винні». На Галичині тим часом лупав скалу затятий Франко. Збунтувалась в Україні свідомість, а заодно розпанахалась на повні груди ріднесенька нестаріюча щирість. І тут від Сяну до Дону та й аж у Тобольську знявся галас про Винниченка. Хто-хто, а Володимир Кирилович зміг майстерно, яко вправний хірург, дістатися самісінького денця української щирості. Мало хто захоплювався попервах зі щирих українців… українською щирістю, що її змалював у своїх творах Винниченко. Плювалася, гарчала на те «краса і сила» поневоленого народу. Звернімо увагу лишень на назви творів молодого Винниченка: «Брехня», «Молода кров», «Співочі товариства», «Малорос-європеєць», «Уміркований» і «щирий»… А що вже казати про його «Записки кирпатого Мефістофеля». Ґвалт! Українці зовсім не такі, як їх змалював у своїх творах автор «Краси і сили». Про те заговорили в один голос і Єфремов, і Петлюра, і дотепер нема числа тим кривдникам Володимира Винниченка. Ще й нині чутно від найщиріших українських патріотів, мовляв, Винниченко з Грушевським проциндрили тоді українську революцію. Та я сьому як не вірив, так достеменно й не повірю. Зокрема оглядаючись на сьогоднішні вкрай забумбелені брехнею часи.
Звісно, після того, як українська щирість викурила з Батьківщини В. Винниченка, сталося наразі те, що можна виразити кількома словами Є. Маланюка про змужнілу творчість Павла Тичини: «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась!» І пищить сяя дудка.. Аж гидко.
 
Ілюстрація М. Кумановського

№18 (180) 16 вересня 2016