“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
***
Той час цілком перевершив сумніви, сховані в глибині
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
єства, як зроблений наспіх запис у метриці, немов знак,
що змерхла яскравість осінніх днів і вже близько зима,
що наснилась йому колись в тій Божій сільській глушині
у час пообіддя, коли на околії чулося валування собак,
хрипке і віддалене, яке він все життя у думках тримав;
марудного осіннього дня ледве-ледве зігрівало пальто –
воно назавжди лишилося в пам’яті, непідвладне рокам:
що далі він йшов, то глибшим ставав незримий розрив
між ним і минулим, однак про це не здогадувався ніхто,
він пам’ятав кожну річ, до якої колись торкалась її рука,
і думав про нетривкість життя і ту, яку колись полюбив;
звертав увагу на кожну прикмету й ознаку, бо переміг
себе у собі, та червона троянда в лацкані його піджака
була як сльози, що нищили решту любові, яку він мав;
коли звечоріло, він минув селище і знелюднілий обліг,
схилився додолу, зачерпнув долонею води зі струмка,
змочив нею губи; ген-ген пляміла зграя сполоханих ґав,
яка з галасом розсідалася в розпанаханім небі, як шви
на покаліченім тілі або ж на білій сорочці венозна кров,
його не цікавило тілесне життя, те, чим більшість жила,
бо думки про смертність плоті – не йшли з його голови
і все життя повертали його до реальності – знову й знов,
дубовий гай вдалечині, як дитину, сповивала вечірня мла;
але життя змінювало значення, набуваючи інших форм,
він з болем бачив, як час поступово нищив її гарне лице,
бо ж минуле для нього було надто пам’ятним, дорогим,
як жертовні намірі, про які потім не згадують загалом,
нещадна холодна осінь була – як гарячий ливарний цех;
самота – це єдине, що залишається і належить живим.
***
Він ще з дитинства на Великдень чекав воскресіння Христове,
однак до самої смерті часто думав, як повільно старів, як серце
билося рвучко в грудях і відчувалося в жилах, в самому горлі,
як живе залишалось у ньому, йшло у засвіти, набувши досвід,
знав, що довше хапатись за світ, то важче втриматися у межах
чиєїсь пам’яті, де самота і сирітство пахнуть лавандовим полем;
час мертвим дарує повну зневагу, бо сам залишається мертвим,
досі він дивився на те, як руйнується тепле, спроможне й варте
уваги й сумління, варте значно більшого, ніж те, що зосталось
в людській пам’яті, коли палахка темрява напливала, як хвиля;
він був чоловіком, що намагався вернутись до того, що втратив,
поки літо добігало кінця, міль доїдала піджак спочилого батька;
темна шкіра обпинала кістки його рук, гострі вилиці з сивиною,
йому вже давно набридла несмачна страва в старечім притулку,
серпень над полями, у зграях птахів, вже стікав чорною кров’ю,
час назавше звільняв од втрат, а це як спати з чужими жінками –
без любові і зобов’язань, без поваги й усвідомлення самовтрати,
та й навіщо все це, коли кожного з нас колись покладуть у землю;
він слухав вночі, як дощова вода потрапляла в іржавий жолоб,
вранці ж небо було, наче бузковий інжир, ушкоджений часом,
надлишок щастя людського збігався з надлишком згубної віри
в найшвидше пришестя того, хто дозволив лишитись самотнім;
він сидів на краю ліжка в кімнаті і чув, як іноді вранішню тишу
порушував голос сестер, що в саду розвішували прану білизну;
думав, як все це, що довкруж, пережити, передумати, переспати,
подумки помолився, звівся з ліжка, зробив гімнастичні вправи,
потім зайшов до вбиральні, де дзюрчала вода і смерділа хлорка,
неголене обличчя у дзеркалі було, як вросле насіння кульбаби,
серце ж тримало любов, що пішла, тримало любов, що ятрила,
поки зубним порошком чистив зуби, мав присмак крові у роті.
***
Безмірний розпач темних дерев напередодні зими
глибинно, невиліковно, навік вростав у живе єство –
як непереборна спокуса лишитися в пам’яті або як
нездоланна миттєвість життя, яку час вже розмив,
проте обрис його обличчя старе дзеркало берегло
і робило минуле чітким, ніби все вертало навспак;
в його розгалужених жилах текла скам’яніла кров,
коли він був хлопчиком, то думав, що смерті нема, –
так розростаються строфи зрілих віршів до німоти,
набігають на очі сльози, вмирає в серці чиясь любов,
озивається ридма втрачена велич – обірвана тишина,
та, що її пам’ять намагається воскресити і зберегти;
у час вечірній вітер лихоманно глуздив його пальто,
і до цупкого сукна чіплялось сухе насіння і реп’яхи,
сум’яття панувало в душі, та біль про тих бережуть,
кого вже немає й кого по смерті не згадає уже ніхто –
так в осінніх сутінках линуть над голим полем птахи –
і тільки любов визначає тривалість життя, його суть –
так вплітається в скуйовджені пасма води хижа ржа –
знайдене, втрачене, сокровенне – це повнить серця
як дар богородний, де одвічна розлука опановує дні,
де в пригаслих барвах пролягає смерті й життя межа –
так повінь розмиває підмурок, починаючи з камінця,
бо ті, що закохані спершу, – згодом вмирають самі.
***
Дерево – мертве, й змертвіли волокна кори –
рвучко, безжально, підступно і вже назавжди;
шкіра – поранена часом і сизими тінями вільх –
говори, говори, говори, говори, говори, говори
про повільне вмирання, про обшир і обрис води,
поки голос пташиний у гомоні часу не стих;
ти урви це мовчання, озвися на шепіт, на крик,
будь поряд незмінно,
у споминах давніх приходь,
щоб назавше зостатись у пам’яті втрачених днів;
чорний серпень спливав, на веранді сидів чоловік,
коли стигло зерно й озивалась до коренів плоть,
коли він так нікого в своєму житті не любив;
він прохав її іноді: тільки про смерть не пиши
і на крик озивайся розтятим мовчанням бодай,
бо літа тягарем вже торкнулись похилих рамен,
й на подушці навідліг, урозтіч розсілися шви,
ти живи, ти живи, ти живи, ти живи, не вмирай,
щоб збулося ім’я твоє серед забутих імен;
він дивився, як день поступово мерх, прив’ядав,
та здавалось йому, що лежав у човні горілиць
і страшенна розлука його душу повнила вщерть –
і несла його в безвість перепуджена темна вода,
що нічого не значить по смерті, бо втратила міць,
щоб життям наділити терпке скам’яніння осердь.
***
Є щось хиже, тривке і трагічне у в’яненні довгих днів –
час причетний до розпаду: він насамперед обирає красу,
пам’ять людська, відтерміновуючи життя, уриває смерть,
кров стара родова, кров, що живила серце в його борні,
квіткою пляміла на сорочці чоловіка, вмерлого завчасу,
де обрис річки закарбовувався в сітчатці ока ледь-ледь;
тиша й зимові сутінки – його вельми цікавило тільки це,
бо й досі він вірив у випадковість, у те, чим вона жила,
знав згубний запах її волосся, пам’ятав тепло її вуст і рук
і беріг все життя біля серця стару фотокартку з її лицем –
а тепер вже нічого не значили ті довгі дні, ті щирі слова,
де вони були у вмерзлім у кригу човні, схожім на струк;
ця безглузда герметичність світу, де втрачено вже притин, –
ніби скарб позачасся, немов те, що минуло назавше, враз,
бо ж він зміг продовжити існування заради неї, заради них,
та не збагнув свого призначення до останніх своїх хвилин
і був, як серце, що рвучко робить поштовх в останній раз,
як пам’ять людська, що зберігає всіх мертвих і всіх живих;
протягом останніх років він взагалі не писав до неї листів –
зміг таємну спорідненість ночі і дня, мідь вранішньої зорі;
він стежив, як під льодом пливла зграйка сполоханих риб
і думав про останню в житті любов, яку зберегти не зумів,
і про те, чи хто згадає про його відсутність, чи помітить її,
коли він навік залишить цей час, цей Господом даний триб…
***
Посеред дощового літа – плакати, слухати тишу, бути,
де небо, наче трухлява деревина, гниє у воді, де спокій,
де всі очікування – мертві й безжальні, де кров холоне
од думок про живих і померлих, ніби про час спокути,
де зграя ластівок умить розчинялась у тишині високій,
що змагала життя, отак поєднавши собою земне і горнє;
усвідомлення, що вже марний крик, як і Божа молитва,
він намагався досягти дальніх селищ старим поромом,
який використовував у своїх подорожах ще з дитинства,
хоча зазвичай бентега обіймала душу наприкінці літа,
коли бубнявіли грона і серце залишалося безборонне,
а гаряча курява полів огортала брунатно-поникле листя;
тонкий щебет ластівок поринав у високу незглибну тишу,
обплітав високість, дужчав, озивався минулим, мерзнув –
він вихоплював ці звуки із суцільної тканини світу, гаяв
час в самоті на веранді з думками світлими про колишнє,
проте йому здавалося, що він ніби босоніж ходив по лезу
й відчував, як у ньому живе тихо, назавше, навік вмирає;
це те, що оточує, що не висловити – втрачене, справжнє,
час стає виміром болю, механізмом, залученим до роботи,
як чоловік, похований в землю, що вже осяг таїну велику,
але про це вголос, на жаль, ніколи нікому уже не скаже;
бо слова, визначені часом, завжди чинять потужний опір,
а людська пам’ять відновлює плоди жовті, схожі на сірку.
***
Неспокійне світло вдень – неначе останній прихисток Рільке,
що його він знайшов на старім сільськім цвинтарі серед квітів,
звичайні слова чи здатні цей вимір болю визначити й ввібрати,
коли життя вже взяло минуле в облогу й стишилося настільки,
що чутно, як десь опадають пелюстки наприкінці мертвого літа,
зимного літа, де людське існування стає вічною темою втрати;
безсилля й пустка через нездатність щось виправити – безвихідь,
плин часу заповнює глибокі отвори втрат, тягарем лягає на плечі,
вкриває волосся сірим пір’ям дикого голуба – вперто, неквапом,
від жахного ницого стражденного безрадне серце шукає втіхи,
як хистке павутиння, що тремтить на пожухлій траві надвечір,
як сестра, що на цвинтарі вперше зустрілася з мертвим братом;
проте любов – сильніша за смерть, набагато сильніша за її вияв,
бо навіть те слово, що крає серце, рушить мури, перетинає грані,
чуєш, як голуб плаче, чуєш, там гук звитяжний, там гук побідний,
і небо світле, і даль безмежна, в яку всім серцем колись він вірив,
слово вбирає в’янення квітів у час непевний, важкий, безжальний,
і пам’ять увічнює сокровенне – зорі вечорової відблиск мідний;
він залишився назавше серед безлічі квітів шепотом невимовним,
стояв на палубі пароплава, що плив уздовж прибережних містечок,
спадисті береги були охоплені буйними заростями ярого татараку,
він дивився на темну воду, схожу на крила припутня, безборонним
лишалося серце його, наділене даром любові, серце, що порожнечі
тлінного світу надало сенс існування – голуб дикий у хащах плакав.
***
Крик вранішній півня – дуже тривожний, сповнений болем,
що обмежував живе єство відчувати, підноситися, любити, –
він завше віддавав перевагу тому, що бережно брав до серця,
і розкішно пахло серпневим садом, рибою, дьогтем, морем –
це був ніби фільм про життя, в якім відсутні були субтитри,
а ще була його любов до жінки, яка ніколи вже не озветься
до нього, влітку, з веранди будинку, та й він до неї достоту,
бо розумів, що те, що має душу, – смертне й благословенне,
щосуботи він слухав симфонічну оду, записану на платівці,
смакував тими звуками музики, брав її справжню пишноту
серцем, душею – самовіддано, пристрасно, велично, ревно,
ніби востаннє в житті, як Одіссей у далекій своїй мандрівці;
а ще йому надто хотілося знову пережити минуле – попри
втрати, означити це відчуття воскресіння, цей хміль потали,
коли пульс рівночасно озивався до крові, до жил, до шкіри,
як посивіла надвечір вода, що відчуває пекельний спротив
ницого існування, коли в ній вмивали, вмирали і обмивали,
коли суще – втрачало надих, а безглуздість – не мала міри;
чи було щось погане в незбережених спогадах, у мовчанні –
бо отак разом жити, та окремо вмерти, як вечорове світло,
він пригадав, як спостерігав, як вона мила в їдальні посуд,
запам’ятав її білу сукню й те, як тихо шуміла вода у крані,
а надворі у згаслих серпневих сутінках їхнє вмирало літо,
щоб навік звільнитись від часу, де узаконені смерть і осуд.
***
Лише слова залишаться по нас
і пагонок, що вибухає гроном,
а потім никне звуком похоронним,
так в жилах кров змагає смерть і час;
а ти скажи, скажи, скажи, скажи
все те, про що не можна говорити,
що є в цілунку вуст, в словах молитви,
коли життя доходить до межі,
як таїна, священна таїна,
що поїть серце спокоєм надвечір,
коли цей час триває скоротечний
і відстань літ вбирає тишина;
ти про любов забуту говори,
про дерево, що кроною знялося,
про золото жіночого волосся,
що точиться на плечі з голови –
ця вохра плоду, ця печаль води –
все те, що суголосне втраті, втраті,
що скорене Господній благодаті –
і закарбоване у слові назавжди.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.