“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
Володимир Базилевський. Твори у 3-х томах: поезія. – Київ: Видавництво Ліра-К. – 2022.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Видання своїх вибраних поетичних творів у 3-х томах (2022 р.) Володимир Базилевський вважає підсумковим. Як бачиться автору, у ньому вміщено те, що найбільше заслуговує на увагу читача і найповніше відображує вектори і результати його поетичної праці впродовж кількох десятиліть, починаючи з 60-х років.
Відкривається трикнижжя двома дещо контраверсійними статтями-передмовами Івана Дзюби та Івана Прокоф’єва. У них – міркування не лише про творчий набуток письменника, а й про українську літературу та світову культуру загалом.
Роль мотто до видання виконує вірш, що має назву «Страшний і прекрасний». Наведемо його цілком:
Вийшов у степ, за глухий чорторий,
втупився в неба зоряні гасла.
Світе прекрасний, невже ти страшний?
Світе страшний, невже ти прекрасний?
Думав, леліючи сон золотий,
мало для щастя хліба і масла.
Світе прекрасний, який ти страшний!
Світе страшний, який ти прекрасний!
Тим і страшний, що не роз’єднать,
що в неподільності грізній – єдиний.
Тим і прекрасний, що не розгадать,
чом так діймає твій чар лебединий.
Чорним наляжеш – хоч вовком вий,
білим врятуєш – радісно-ясно.
Розум підтвердить: страшний ти, страшний,
Серце підтвердить: прекрасний, прекрасний.
Твір цей – своєрідна призма. За нею – широта і глибина світобачення, амплітуда злітань, проникань, поринань, почувань, осмислень, поетично-філософський космос В. Базилевського. У мистецькому осягненні світу і людини він пішов далі від своїх сучасників, як добросовісний плугатар і сівач у сферах духу, виорав і засіяв значну частину досі не торканої нашою літературою цілини. Варто окреслити ці терени.
У тритомнику зриміше від попередніх видань проявилось поглиблення його автором філософічності і психологізму української лірики. Головним чинником художніх відкриттів стала всеохопна і всепроникна рефлексія, у змигах якої висвічуються калейдоскопічна парадоксальність, вертепний характер світу. До панорамних портретів різних епох і культур, створених попередниками, додаються значимі штрихи, промовисті деталі, нові змістові грані. Серед естетично освоюваних явищ минулого особливе місце займає античність. І не тільки європейська.
З кінця 80-х у мотиві вертепності світу відчутно зазвучав «мотив ПІДМІНИ». У потрактуванні явищ підміни не в усьому згідний з поетом І. Дзюба зазначав: «А тим часом – уже інша пора підкидає… парадоксальне випробування: свободою! І щоб ви думали – вони (у В. Базилевського йде мова про «шерстю оброслі душі» – І.П.) не тільки не злякалися, не тільки не розгубилися, – вони взяли її, свободу, на своє озброєння, надали їй товарного вигляду і знайшли їй гідне місце в асортименті своїх конкурентноспроможних крамів».
У центрі уваги письменника – природа людини, її душа, її інтенції до добра і зла, «тектонічні зрушення душі» (П. Перебийніс), болісний самопошук у постмодерному, глобалізованому, гібридному світі. Образне моделювання відбувається на просторах, частково уже запаколених Аполлінером, Павндом, Т. С. Еліотом. Трагічна розщепленість буття, гостре, непомильне бачення її оголюються і постають в образах старого саду, що скрипить гілляччям; очей пропащих собак; часу-могильника; могил, кожна з яких має своє обличчя; того, кого тут немає, бо він залишився там, де був; мімікрії у вишиванках; спустошеності і викричаності; страшної краси ангелів, страшних у своїй досконалості; непрозірних вод і риби приголомшливих ідей…
В. Базилевський виявив «чорний квадрат» доби, бермудські трикутники часу, чорні космічні діри, в які западає дезорієнтована псевдоцінностями теперішня людина. Виявив і художньо окреслив. А ми читаємо. Осмислюємо. Переживаємо. Ув’язнення заблуканої в собі душі. Ув’язнення оглушеної волі (згадується «Пантера» Рільке). «Обвал людини». Гостре відчуття чужості неба, що відвернулося від неї. При цьому варто зауважити: якщо в екзистенціалістів відчуження людини від людини і світу розкривається як даність, як апріорна світова константа, то у В. Базилевського це явище, як відчахнення живої гілки від живого дерева, болісно переживається, нагадуючи романтичне переживання розладу між ідеалом і дійсністю. Пам`ятаючи антоничівське «А суті світу ти не схопиш, не вирвеш віршем корінь зла», ліричний герой сповнений одчайдушним бажанням останніми зусиллями душі (зокрема, у вірші, в якому передано враження від знаменитої картини Мунка «Крик») втримати світ на останній межі перед катастрофою.
Однією з найбільш драматичних колізій у ліриці В. Базилевського, що уже відзначала критика, була і залишається проблема індивідуального часу особистості. На наш погляд, цікавим могло би бути компаративне дослідження цієї проблеми у творчості тих українських поетів, які спромоглися на серйозне художнє осягнення психологічної драми старіння. Згадаймо рядки Л. Талалая: «Я вивітрений часом, як вапняк, Не приховати старості ознак…». В останніх книгах В. Базилевського ці психологічні грані не просто знайшли глибоке висвітлення, а й привели його до мистецьких відкриттів. Автор «Замінованого раю» наважився, підважив і стоїчно поніс найтяжчий Сізіфів камінь – камінь творчого протистояння часові, коли «Сідає зір і плоть на спаді сил…», коли «бреде навпомацки по бруках життя, зав’язане на смерть». Це протистояння є духовно високим і життєствердним.
Рефлектування ліричним героєм «четвертого броду» ріки свого життя відкриває такі драматичні перипетії внутрішнього світу літньої людини, яких досі не знала українська література:
Ходив у небо і просив
назвать твоє ім`я.
Тебе шукаючи, зносив
життя сорочку я.
. . . . . . .. . . . . . . . . . . .
Не воскресить тобі мене,
твоя прихильність – звих.
Лиш мертвий мертвого збагне,
а ти – йди до живих.
Художньою новизною відсвічують поетичні образи, що виникли на основі інтроспекції, психологічного самоаналізу ліричного героя, чиє «Життя замкнулось в колі больовім…». Кому з поетів вдавалося зазирнути в ті закутки душі, які висвітлено у вірші «У домі тепло, та не гріє дім…»?
Принади кольорового кіно
лишилися в заобрійному квітні.
Глибокі води тиші. Темне дно.
Утопленики майже непомітні.
Захоплення світом, молодече сприйняття-переживання відбули в минуле. Тепер пора інша. «В оголенім листопаді» душа почувається неприкаяною, відчуває, що «… смерть прибува під горло, як прибутна вода». Ліричний герой сміливо відкриває читачеві драматичну динаміку своїх відчуттів, переживань, роздумів, піддає їх аналізу. Наступ часу сприймає як даність, якій необхідно усвідомлено і стоїчно протистояти, не забуваючи при цьому про закони природи і заповідане Богом смирення. На такому мистецькому рівні зазначений життєвий матеріал осягається чи не вперше. Гносеологічно виважений підхід до об`єкта уваги відкриває нові грані внутрішнього світу людини, які мистецьки втілюються в образних моделях. Відбувається дуже уважне художнє дослідження старості, як психологічного феномену. Свідомість поета в стані постійної рефлексії зацікавлено розглядає «затонулі світи», світосприйняття на межі з потойбіччям. Щось подібне пропонує «теорія яснобачення» А. Рембо. А ще пригадується Драчеве: «Що там за дверима буття? – З недогарком іду стеариновим…». І зримішим стає уже помічене: якщо «канонізовані» шістдесятники у свій час лише декларували нові ідеї (деякі декларують їх досі), то В. Базилевський вдається до глибинної розробки мистецької цілини, зокрема у зазначеній психологічній сфері.
З наближенням до ключових постулатів філософії екзистенціалізму осмислюються ненаситність бажань, інтенції до злочинства, недосяжність повної гармонії душі з довкіллям, різні психологічні стани. Письменник переконливо проявляє дію закону збереження духу, зокрема, у вірші «І душі тих, що нас любили…»; ліричний герой нерідко зважується «ходити у підвалах», де «правда твоя ночує…». Високий гуманізм поезії В.Базилевського виявляється ще й у тому, що вона, як Давид Голіафу протистоїть силам, котрі будь-що намагаються десакралізувати божественне, вивітрити його з людини. Світ, читаний В. Базилевським, інколи нагадує «Світ, прочитаний Босхом». Але душа ліричного героя одночасно вміщує і його, і світ Синьої птахи, що «пролітала над нами… й пірнула в сакральну глибінь». Ця душа подивована, захоплена величчю, складністю, суперечливістю буття. Боротьба темних і світлих начал викликає в ній музику, виповнену невтоленною спрагою краси і стражданням-пориванням до недосяжної мети, до ідеалу. Синя птаха майнула крильми і зникла, породивши щемливу тугу: «око вчепитись не встигло за рятівне її пір’я й прогавило мить». Маємо прямі асоціації з Метерлінком, з символістсько-неоромантичним світовідчуттям, непрямі – з Новалісом і його Блакитною квіткою. Попри це, частково вміщуючи в собі світи, відкриті геніями світової культури, найскладніші філософські, естетичні концепції, художній світ В. Базилевського певною мірою корелює з заснованими на одивненні «сонячнокларнетними» творами П. Тичини, творами В. Свідзінського, але частіше цей поет вдається до розкриття драматизму і трагізму буття, ще більше таким чином корелюючи з книгою П. Тичини «Замість сонетів і октав», поезією Є. Маланюка, В. Симоненка, В. Стуса, Л. Костенко. Живу плоть художнього образу він добуває з найбуденніших речей і проявів життя, проникаючи думкою під товстелезну кору поверхового сприйняття дійсності, своєрідно контактуючи при цьому з модернізмом у різних його іпостасях, зокрема з «неороманом» і «драмою абсурду». «Шозизм» А. Роб-Гріє відлунює у «Диктатурі речей» та інших творах українського поета, що розкривають драму знедуховлення, розлюднення. Звідси – деметафоризація частини його текстів.
Особлива грань творчості В. Базилевського – Україна. Вболівання за неї – такий широкий і складний спектр нюансів, якого немає в інших поетів. Виняток – хіба що Т. Шевченко і Є. Маланюк. До розгляду цього питання вдавалися Л. Новиченко, І. Дзюба, М. Жулинський, М. Слабошпицький та ін. Доходило і до ламання списів.
Колізію не раз прояснював сам В. Базилевський. Поетичним аргументуванням. Переконливо і актуально звучить, на наш погляд, аргументування, наведене далі. Вірш написано ще на рубежі 80-х – 90-х, а враження таке, ніби тепер:
Возвеличимо рідні руїни,
відшукаємо давні сліди.
Не кажи, що нема України,
ти у серці її возведи.
Ти творіння її, ти ж і автор,
недовір’ям тяжким не гріши.
Це ім’я на піску записав ти,
а тепер – в небесах запиши.
І побачиш ти із недороду
не вертеп, не безбожний бедлам.
Несвободу свою!
І свободу
обернути руїни на Храм!
Багато років В. Базилевському невідступно звучало Шевченкове «Ох, не однаково мені…». Біль передзнання, тривожне усвідомлення неминучості нових трагедій, профетичні мотиви пронизали не лише книгу «Замінований рай» (2018), а й інші, написані задовго до 2014-го.
Нині, коли доля України знову на вагах історії, думки і почування поета – у межовій напрузі.
Поетичний дискурс В. Базилевського у найглибших своїх проникненнях у явища і сенс Історії перегукується з баченням і осягненням її Данте, Шекспіром, деякими письменниками-мислителями ХVІІІ-ХІХ ст. і сучасності: Вольтером, Гьоте, А. Франсом, Т. Манном, В. Голдінгом, Кендзабуро Ое, С. Алексієвич. При читанні віршів із «Замінованого раю» та інших, що увійшли до 3-го тому, не раз згадуються думки про Історію, викладені Ч. Мілашом у його нобелівській промові, зокрема про процеси відмови від пам’яті: «… у різних країнах вийшло близько ста книжок, які доводять, що голокосту ніколи не було… (додамо від себе: та це ж саме твердять теперішні рашистські пропагандисти про голодомори в Україні – І.П.)». Ч. Мілош зазначав: «Я відчуваю страх, бо це може бути симптомом недалекого майбутнього, коли з історії залишиться тільки те, що показуватимуть на екранах телевізорів, натомість правду, як надто складну, поховають в архівах, якщо не знищать узагалі». Маючи на увазі пакт Гітлера–Сталіна від 23 серпня 1939 року, польський нобеліант писав: «Два диктатори, винищувачі людей, давно вже не живуть, але хто знає, чи не здобули вони перемоги із тривалішими наслідками, ніж перемога чи поразка їхніх армій […]. Наново був запроваджений колоніальний принцип, згідно з яким народи – це ніщо інше, як череди, які можна купувати, продавати, робити цілком залежними від волі чергового власника». Про це ж і подібне – у сотнях ламентацій автора «Замінованого раю». Ті, що уважно стежать за сучасним літературним процесом в Україні, можуть пригадати позначені неповнотою розуміння відгуки в періодиці на книги «Вертеп», «Вокзальна площа», «Віварій», «Кінець навігації», «Шляхами вітру», «Читання попелу», «Повітря резервацій» та інші, в яких не тільки подано поетичне осмислення глобалізаційних процесів у світі, неоколоніалістських претензій і замашок новітніх диктаторів та їх прислужників, а й звернені до сучасників гостроемоційні застереження щодо близьких загроз. Ось фрагменти одного з них:
…доки пауза ця, доки дощ не вщухає,
доки нудиться псота, псарі не при ділі
і застрягли у їхніх горлянках:
«Стій», «Ату!», «Улюлю!» –
занесіть українця до Червоної книги
у Мамаєвих строях, у строях дідизни.
Бо не чути Мамая з Великого Лугу,
скаче кінь його стернями вишнього степу,
завмирає відлуння копит. Не баріться,
доки пауза ця…
. . . . . . .. . . . . . . . . . . .
Триста років трива полювання,
триста літ у розчахнутих долах
галас – відстріл тубільців. Покваптесь,
доки пауза у полюванні без правил…
Пауза, як відомо, закінчилася. Нині поетові доводиться говорити з Україною «у зоні смерті»:
Якщо скажу, що я тебе люблю,
у зоні смерті прозвучить це дико.
Тому мовчу й твій світлий лик ловлю,
щоби мовчання не зайшлося криком.
Тепер, коли недовідомість доль
вдень і вночі під снайперським прицілом,
безслівно серцю висловить дозволь
любов, яку висловлював невміло.
Пробач мені шаленство інвектив,
слова тяжкі, мов камені із пращі.
Я так чинив, бо я тебе любив,
бо знав і знаю – можеш бути краща.
І зараз коли Господа молю
допомогти тобі в цій круговерті,
ти маєш знати: я тебе люблю,
любов – це оберіг у зоні смерті.
До тритомника увійшли десятки творів, у яких – тяжкий біль зраненої війною України. Поруч з ними – широчезний спектр інших медитативно-рефлексійних виявів поетового духу, плідного спілкування його зі світом. Вони – благодатна сфера для серйозних наукових досліджень, котрі, сподіваємось, не забаряться.
Володимир Олександрович високо цінує в людях здатність до розуміння іншого, його дерзань і терзань, його віри і сумнівів. Є у вибраному і про це:
Знаю сам достеменно:
моє слово трудне.
Тільки схожий на мене
привітає мене.
Не картай і не сердься
за присутність нещасть.
Тільки рівний по серцю
розумінням воздасть.
Тож тягнімося, доростаймо до розуміння і будемо щедро винагороджені.
Цей огляд – лише спроба акцентування уваги шановних читачів на самому факті книжкової новоз’яви. При цьому доводиться констатувати і прикре: наклад її вкрай малий. Залишається сподіватися на перевидання.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.