(авторська передмова до книги «Богоєднання. Записки поета Ігоря Павлюка. Книга перша / Ігор Павлюк / Худ. оформл. Віталій Бірчак. – Львів: ЛА «Піраміда», 2023. – 520 с.»)
«Дійсністю є на Землі час, проведений в молитві та любові, все інше колись не матиме значення…»
(Старець Олександр Кілар).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Насправді все просто:
Фатально подібні труна і колиска.
І зрозуміло:
Біла ворона завжди у чорних списках.
Тінь Чумацького Шляху – Дніпро –
Там десь стає солоним.
Тут десь Його ребро –
Її лоном.
Насправді все просто:
Героїв люблять юди
Й баланди миска.
А справжні вірші –
Посмертні
Безсмертні
Записки.
©Ігор Павлюк
Усе своє буття аз грішний повз-ішов-летів до творення цієї книги − духовної за змістом і афористичної (афоризм – це добре відредагований роман… J) за формою. За мою тридцятисемирічну письменницьку практику у мене зібралося сотні блокнотів із записами – простим олівцем, кульковою чи чорнильною ручками (люблю писати такими), набраними на комп’ютері, надиктованими на смартфон тощо. Записок набралося дуже багато, вони разом із розмаїтими книгами заповнили велику частину моєї квартири: великі мішки та гігабайтові вордівські файли на флешках. І якось під час душеспасенної розмови за кавою з моїм добрим приятелем, видавцем книжечки моїх віршів для дітей «Сопілка» та книги духовної лірики «Спас» (див. авторську передмову до неї «Спас – співтворчість із Всевишнім», вірші «Христос», «Про Перуна» тощо) Василем Васильовичем Гутковським я добродушно «пожалівся» йому, що вже на всьому цьому записному-запасному добрі їм, сплю… книгами, журналами та мішками із блокнотами накриваюся…
Хоча коли на Львів почали летіти убивчі ракети і одна з них вибухнула недалеко від нашого будинку, який добряче захитався від вибухової хвилі, то я, покидаючи дім, який ось-ось міг стати гробом для нас із дружиною, захопив із собою лише флешку із моїми виданими і ще не виданими книгами, тими ж записками… і, звичайно, мою дружину, із якою живемо вже 35 років, народивши Надію та Олесю і дочекавшись першого внука − Данила. Любов породжує собі подібних. Як дві думки породжують третю, яка більше чи менше успадковує батьківські та материнські риси. ДНК, як і Всесвіт, семантична.
− Я раджу тобі надрукувати твої записки окремою книгою, − несподівано запропонував мені добрий, мудрий, набожний Василь, − і майже без паузи продовжив: − я готовий видрукувати їх у моєму видавництві «Піраміда».
− Гаразд, подумаю, − відповів я і взявся до роботи: вибирати, упорядковувати записки в окремий рукопис.
Наразі оформилася саме оця перша книга, яку я назвав «Богоєднання», бо вся моя духовна робота останнього десятиріччя спрямована на трансформацію моїх різножанрових текстів у молитву, на духовно-душевне єднання із Творцем. Правда, підзаголовок книги спочатку мав бути: «Передсмертні записки поета»… Але ж у Бога смерті нема – подумав я серцем… Тому «передсмертні» стали «безсмертними» − не тому, що безсмертний я сам у тілі своєму грішному, а тому, що безсмертне те, що з’єднане із Отцем Небесним.
Отож, «Богоєднання. Записки поета».
Хотів уточнити: «Безсмертні записки поета»…
Але стримався із добрим гумором.
Посвяченим і так ясно.
* * *
Фіксовані мною навмання протягом десятиліть різні десь почуті, прочитані, виловлені в мережі “Інтернет”, спонтанно придумані вислови екзистенційно хотіли логіки розміщення їх у книзі, впорядкованості. За алфавітом? За датою запису? За тематикою? За ключовим словом (любов, смерть, свобода, рай, пекло, біль, щастя…)?
Ні.
Подам так, як записував… стихійно, добре знаючи, що сам читаю подібні книги, відкриваючи їх навмання, на будь-якій сторінці, з кінця до початку і з початку – до середини… адже в записках нема єдиного Сюжету, а є Шлях, який веде до Всевишнього, до людей, або ж до біса, тобто в Порожнечу…
Мої записки теоцентричні, вони кличуть до триєдиного Творця (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий) нашу триєдину сутність – тіло-душу-дух.
Впорядковуючи записки, яких, повторюю, значно більше, ніж у цій, першій, книзі, я, природно, вловлював певні закономірності, формули у формулах, як-от «тріади», триєдності (за образом Божественної Трійці) на кшталт:
- Навіть коли їдеш Божою дорогою, то авто твоє (організм) має мати добрий двигун, добре кермо і добре гальмо… Якщо у цій тріаді щось буде нефункціональне, то буде аварія.
Або так звані «дифтонги»:
- Людина стає компом, а комп – людиною. Але комп не дає потомства, тому сенсу нема…
Ще одна диференціація моїх записок – це не форма і не зміст їхній, а нАстрій, настрІй… у контексті мінор-мажор, гумор-смуток, іронія, сарказм… їх причетна притчевість чи анекдотичність, як-от: «Як Ти гадаєш, Абраме, є життя на Тому світі, чи також нема?..»
Але й жартуючи, я кажу лише правду.
Щодо тематичності записок, то в них багато визначень поезії, релігії (хоча визначити – значить обмежити, а поезія безмежна) при абсолютній моїй толерантності до інших світоглядних поглядів-доктрин, але твердої вимоги взаємної толерантності.
Тобто ця книга зовсім не провокативна, толерантна, не боїться дискусій (бо де Господь, там нема тривоги, страху), а кличе-спонукає до роздумів як при виборі духовного шляху потенційним читачем, так і до розмірковувань на самому Шляху.
* * *
Формально я старався, щоби окремі пасажі записок були одноабзацеві – як і личить афоризмам.
Загалом мені це вдалося:
− Шукай спокою душевного, а не радості буйної у цьому житті земному.
− Якщо хочеш бути спокійним і щасливим завжди – віддай себе повністю у руки Божі.
− Моя бабуся – приклад духовного життя без храму, бо не було ні храму, ні можливості в неї ходити до нього – хворі ноги мала…
− До мене зверталися як до сироти люди, у яких помирали мами і які втрачали у цей момент ґрунт під ногами. А я ж не знав мами зовсім…
− Христос мав лише три роки для проповідування богоєднання, а скільки матиму я − не відомо: може, тридцять?..
− Я не пишу Щоденника подій, я пишу Щоденник думок і вражень. Я назбирую цих думок скрізь, як і молитися можна і варто скрізь…
− «Шукайте ж найперше Царства Божого і правди Його, а те все додасться вам» (Мф. 6, 33).
− Найстрашніше у житті − це не встигнути прийти до Бога. (Почуте).
− Можна прочитати всі книги світу, вивчити напам’ять усі кодекси поведінки і честі – і зоставатися дурнем. А можна просто усім єством своїм триматися за руку Божу – і бути щасливим навіки-вічні. А щоби легше міцніше було триматися, треба постити і молитися (тобто розмовляти) із Богом постійно – як із Батьком, Дідусем, Мамою, Бабусею…
− Я тут часто згадую Бога, але, надіюся, не намарно!
− Божественне відкриття духовне: якщо все марнота марнот (суєта суєт) і ловлення вітру… То нема різниці між написанням книги і вирощуванням хліба, між всім і вся… Бо все марнота. Окрім молитви, Богоєднання!
− Сумне явище − цвинтар книг, книги-трупи, книги-макулатура. Бо це похорон людських ілюзій. Сумніше лише − похорон богів.
− Моя місія: збільшення духовності в собі і у світі.
− Усю свою славу поета я маю віддати на прославляння Христа, Бога. Ось мої завдання письменника. Інше все не має значення.
− Якщо я з Богом, то ні люди, ні біси, не можуть зашкодити мені…
− «Не все свято, що у книгу вм’ято». Згоден. Тому найкраща молитва – це молитва-мовчання. Але доки не досяг аз грішний Такого рівня, то пишу книги – для себе, для вазонів, які не забуваю підливати у моїй кімнаті, для людей…
− «Дао, виражене словами, − не справжнє Дао»…
Але, як завжди і в усьому, є винятки, тому нехай потенційний читач вибачить мені цілі притчеві абзаци тут – розшифровані формули людського щастя і Божої благодаті, як ось:
«Після фізичної своєї смерті потрапили в пекло бандит і письменник. Обох помістили в казани з гарячою смолою. Але бандитові налили смоли до шиї, а письменникові лишень до колін. Але минає час. Бандит уже у смолі до колін, а письменник – до шиї… «Чому так? – обурився останній. – Чому в мене гарячої смоли більшає, а в бандита меншає?!.» «Тому, – відповідає йому господар пекла, що жертви бандита вже померли, дехто простив йому земні гріхи… А твої книги набирають все більшої популярності серед читачів…»
Ця дійсно глибока притча змушує задуматися про відносність і небезпечність земної слави письменника серед людей, адже похвала від людей загалом позбавляє нас похвали від Господа…
Тобто межа − між смиренням і байдужістю, добротою і слабкістю, марнославством і Богоєднанням − тоненько невидима.
Як і душа.
Як і дорога до Літургії (грец. λειτουργία, leitourgia — «служіння, спільна справа»), до Творця, на якій все на благо, навіть спотикання і падіння…
PS.
Маю матеріал іще на кілька подібних книг.
Але наразі – тримайте оцю, шановний пошукувачу найголовнішого, – єднання із Тим, хто створив нас.
Із поважною любов’ю до всіх
Богонатхненний поет Ігор Павлюк.