М. Беджицький. Пил лип: поезії. Переклав з польської В. Дячун: – Тернопіль: «Крок», Instutyt Literatury, 2022. – 64 с.
Розмисли про це видання хотіли б почати з розгляду питань, котрі на перший погляд не мають прямого стосунку до красного письменства. Адже в пору, коли заходить мова про взаємовідносини між державами і народами на авансцену сприймання непростих процесів виходять політичні чинники. Звісно, що вони є неоднозначними. Але давайте не будемо заглиблюватися у справу політиків. А з другого? Чому на задвірках уваги залишається намагання людей поставити свою крапку у вирішенні складного питання.
Хочемо того чи ні, а одним із таких засобів є художня література. Зрозуміло, що є підстави говорити про багатоаспектність явища. Тому зачепимо лише перекладацьку його частину. І з задоволенням відзначимо позитив у пропаганді творів польськомовних авторів у нашій державі і навпаки. І прикладів тут існує чимало. Згадаймо хоча б про блискучі переклади Максимом Рильським «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича, «Кримські сонети» цього автора відомі читачам більше, ніж в інтерпретаціях. Чимало для популяризації польської поезії роблять Світлана Бреславська і Олександр Гордон. А зворотній процес? Україномовний поет Тадей Карабович доніс до польських поціновувачів поезії Олександра Астаф’єва, Ігоря Павлюка, Лесі Степовички.
Не залишалися і не залишаються осторонь і представники надзбручанського краю. Так, приміром, серед перекладачів «Кримських сонетів» були Олександр Астаф’єв і Левко Крупа. Доносив до загалу поетичний дар Юліуша Словацького перекладач Роман Лубківський. Драгоманівський талант сподвиг Василя Махна на інтерпретацію поезії Збігнева Герберта…
Ще одним свідченням міцності україно-польських літературних зв’язків є книга віршів Мілоша Беджицького «Пил лип», яка вийшла в одному з видавництв краю завдяки поету Володимиру Дячуну – мешканцю Озерної Тернопільського району.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Друк, як нам здається, порушує чимало важливих питань. Кожне з них, безперечно, потребує хоча б побіжної деталізації: тому й поведемо мову про окремі аспектики. (Здивування в цьому не бачимо ніякого. Не сумніваємося, що дехто звинувачуватиме рецензентів в ігноруванні деяких нюансиків, що тут вдієш? Об’єктивна суб’єктивність поглядів кожної особистості).
І почнемо розповідь про видання із згадок про його виражальність. Тобто, спробуємо увійти в творчу лабораторію віршника через літературні твори та слововияви, якими він послуговується. А хіба тут на околиці уваги слід залишати деякі богошукальні мотиви та культурологічні аспектики.
Розмова про першу складову поетичного успіху стартує з наголосів на літературних тропах, серед яких поважні місця займають метафори, епітети та порівняння. Кожен з цих виражальних засобів має свою барву. Наведемо приклади метафор: «у вудилах пляжу шарпається кінь моря», «божевільним є той, хто центрифугу світу ловить на слові», «… ми входимо в розігнуту стіну музики». Як нам здається, найбільше вражає поєднання реальності та уяви. Ще один доказ того, що нинішня метафоричність неможлива без цього.
Зауважимо й наступне. Цей троп, як бачимо, мирно співіснує з епітетами. Іноді навіть здається, що епітетність – необхідна складова метафоричного поезомислення. Правда, бувають випадки, коли епітети віднаходимо і у рядках без них. Згадаємо хоча б «нирки твоєї душі», «люди сміху», «нитка вітру», «шкіра газону». Це – тропи, в яких характерна авторська неординарність. Але поряд існують й звичайні словосполуки: «холодна земля», «прості люди», «остання хмара», «свіжий сніг». Розуміємо, що тут не все виглядає так просто, що може здатися спочатку. Але… перед тим, як дорікати автору за експлуатацію зужитностей, давайте дамо відповідь на одне запитання: чи доречними є вони? Не знаємо, як хто міркує, а доцільніше дивитися на звичні метафори з контексту і переконані, що тут Мілош Бєджицький виграє.
Ще більш ділимими є порівняння. Нас, скажімо, не дивує, що нерідко цей троп супроводжується сполучниками на кшталт: «як», «мов», «наче», «ніби», і т. ін. «… вискують догори наче риби», «стирчати сторчма в кришталевій скриньці, як принцеса Снігурка з яблуком у трахеї», «…рухаємося як жерці мов зомбі». Непоодинокими є також порівняння без сполучників: «… ціле море – рукавичка гофрована», «… роздолля – ось найважніша суть…», «… збирають дим із повітря – вдмухують у паперові мішечки». Це – два підвиди простих порівнянь. Значно рідше версифікатор використовує складні, характерною ознакою яких є сув’язь наявності та відсутності сполучників. Але в «Пил лип» знаходимо такий приклад: «…потрісканий краєвид – наче був знятий деінде».
Розмірковування про порівняння підштовхують до двох висновків. По-перше, від тропу повіває якоюсь прозаїчністю. Можна так сказати… чи не впливає на це проза життєвих буднів. По-друге, дехто мовить, що автор не вельми часто вдається до такого виражального засобу. Погоджуємося! Але схильні вважати, що ощадливість продиктована боязню не переборщити.
Цим, напевне, зумовлені і деякі моментики слововживання. Наприклад, інколи надибуємо слова з неологічною кольоровістю: «стрімкорух», «вишуфлює», «гімнастикують». Існують також рідковживаності на зразок: «обруб», «осумкування», «дерев’яниста». Закономірно, що у друці знайшли своє місце й полонізми: «щеп», «чаха», «єсвонка». Трапляється, що використовуються слова з галицьким відтінком: «кавалок», «пляцок», «роверист». Своєрідний шарм маємо і за рахунок таких слівець на кшталт «инший», «більшости», «упевнености»… І на цьому тлі поза позитивом сприймання зостаються такі «перли», як довг», «одіває»…
Виражальність стає зримішою і через використання кольорових екстраполяцій. Про це думаємо, коли читаємо деякі висловлювання: «…меланхолія під плюмажами рожевих хмарок», «…пухнуть біляві кульбаби», «…важкі срібні кулі балансують на кінцях вій», «…бореться за мить з сірою температурою», «жовте листя – ексцентричне в серпні». Іноді приваблює й поєднання барв в одному рядку: « з жовтих вітрогонів перетворюється на сивих кльошів».
Не можна, мабуть, не згадати й про «населення» збірки: «…сонце упало у витинанкові барви», «…бродіння сосен в піску», «…ворони над полем груд», «кепські для синів ластівки з осені з запахом спаленого листя», «поки не опадуть на асфальт алеї, не розлетяться в зірки» (про листки дерева робінії у тому світлі зненацька обертаються».
Якщо літературні тропи, слововживання, кольорові екстраполяції, згадки про мешканців однозначно агітують за вражальність, то цього не скажеш за богошукальні мотиви та культурологічні акценти. Вони звичайно їх доповнюють по-своєму, але одночасно не належачи до філософського виду лірики промовляють про темарійність.
Якщо говорити про богошукальні мотиви, то їхню наявність слід підтвердити б цитатами. Але свідомо не вдаємося до такого, оскільки кількість згадок про Всевишнього в даному випадку не може бути виміром релігійності поета. Якщо вона вселилася у кров, то відображається у природності людських дій: «…кланяйся перед сутністю, зберігати поставу і гідність», «…кожна хвиля одинцем не несе радости».
Не простими є й культурологічні акценти. Саме тут перш за все зацікавлює звернення поета та перекладача до фольклорних джерел. Здається, що вони є наявними у багатьох висловах: «Пана зі слабким кистяком забезпечимо сізіфовою працею», «божевільним є той, хто центрифугу світу ловить на слові.
Ще варто, як нам здається, сказати й про такі два моменти. Не все з ментальної точки зору нам є зрозумілим у діях європейців. Звісно, що маємо підстави говорити про певні політичні чинники. Але, на жаль, це вже нічого не змінить. Вихід бачимо один – негайні переміни на психологічному рівні, але з неодмінним врахуванням рідної ментальності. Посприяти цьому може і книга польського поета Мілоша Бєджицького, до появи якої спричинився не тільки український поет-перекладач, а й Інститут літератури з Кракова. (А це ми ладні вважати своєрідним вказівником на важливість питання).
Із мовленим у попередньому абзаці пов’язана ще одна проблема. Ми з великою повагою ставимося до праці перекладачів творів красного письменства, але в даному випадку – не про це мова. Перед нами книга цікавого польського письменника у тлумаченні українського поета.
Врахуємо два фактори. З одного боку інтерпретатор вибирає для своїх драгоманівських студій автора, який є близьким за духом і стилем мовлення. А з другого боку у друці віддзеркалюється досвід людини, яку доля закинула у Польщу. Зрештою, Володимир Дячун і не приховує того, що у 1998-2002рр. працював у Кракові. Сам він стверджує, що це вплинуло на його книгу оригінальних поезій «Краківські сезони камеральні». Не заперечуватимемо цього, а лише додамо, що на книгу перекладів також.
…А завершимо ці розмисли ще однією думкою. Ми не сумніваємося в тому, що можливо когось зачеплять деякі аспекти перекладної книги. Що ж… тоді пера в руки. Адже це видання потребує й уваги інших.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
доцент КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Кременець – м.Шумськ,
Тернопільської області