Володимир Олійник – поет, літературознавець, видавець-редактор, культуролог, громадський діяч, автор понад двадцяти поетичних збірок.
Закінчив Кам’янець-Подільський державний педагогічний інститут (нині університет). Координатор Хмельницької ОО ВГО «Літературний форум», голова ХОО ВГО «Український клуб», редактор-упорядник часопису «Літературна громада». Голова Хмельницької міської літературної спілки «Поділля» (2012-2021). Волонтер клубу поезії «Струни душі» центру «Турбота». Співзасновник, член журі Хмельницького міського учнівського декламаційного конкурсу «Слово Нації». Лауреат Хмельницької міської премії ім. Богдана Хмельницького.
Якось почала згадувати: коли ж це я вперше познайомилася з Володимиром Олійником? Десь пропала та мить, розлетілася. Аж тепер розумію, що до цих пір залишилося враження, наче ми були знайомі завжди. Це пояснюється, певно, його відкритістю, легкістю у спілкуванні, добротою, увагою та людяністю. А на творчих зустрічах нашого літературно-мистецького об’єднання «Перлина» з поетом у Хмельницькому (кооперативний технікум, центр волонтерського руху «Турбота», телерадіокомпанія «Поділля-Центр», бібліотеки) засія́в різними гранями його талант і комунікабельність.
Тримаю в руках маленьку книжечку, подаровану автором зовсім недавно, – «Сонцемить» (Вінниця. Твори, 2020). Чудове видання. Тепле – як саме сонце. Зразу кидається у вічі вдало підібрана обкладинка – репродукція картини заслуженого художника України Михайла Андрійчука «Крилаті рими», присвяченої поету Володимиру Олійнику. А всередині – сонячні бризки – вірші. Кожен має свою історію, своє життя, свою мить. Зупиняєшся на сторінці 100, і знову повертаєшся, знову і знову, вже подумки. («Продається хата із гніздом лелечим. Продається пам’ять…»). Цей вірш є найсвітлішим промінчиком цієї миті, найдорожчим. Він настільки сильний, що оте органічне сплетіння рідного, а в ньому – дім, діти, робота, земля – стає клубком в горлі, бо ж болить те все сьогодні – до крику, до відчаю. А ще якщо й пам’ять продамо (як розпочали уже землю продавати), а там – і далі піде… – то це настане кінець, кінець того всього рідного, кінець нашої держави, нашої України. За поетичними рядками – не тільки біль і сльози, а й молитва, душа, заклик до порятунку. Глибина змісту – актуальна і наскрізна. Бо оте гніздечко – наша Вітчизна, наша любов, наша мова, наша гордість і пам’ять.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Володимир Олійник має досить значний літературний доробок. Та хочеться згадати першу подаровану мені автором книгу – «Небесний Ключ Білих Лелек» (2005). І сьогодні вона лежить на моєму робочому столі, на видному місці, як ключик до нерозв’язаних завдань, як оберіг родинного тепла, як талісман від талановитого поета. Символічне число три – три розділи: «Ключ перший. Пам’ять про обрій», «Ключ другий. Твої очі як віра», «Ключ третій. Так запахне мені деревієм у рідному краї…». А завершальний акорд – сонети, як кошик стиглих яблук різних сортів: вибрані, іронічні, березневий, мужності тощо. Назва книги досить вдала. Всі поезії відкриваються, як скриньки, розумними ключами. Це своєрідна математична формула, в якій – суть земного життя. А код до ключів – слово «любов». Як сильно! А яка глибочінь змістових мережив, що рясніють метафоричністю, паралелізмами, порівняннями («Так просто минають віки, осипаються листям епохи…», «Що я в любові вічності торкався…», «А дні, теплом сердець людських зігріті…», «Візьму в дорогу батьківські світи…», «Ваш голос… крильми б’є лебединими в блакить…», «А хвороби підточують людей, як гусінь листя…», «Мої слова, мов білі голуби, торкають білоперо руки Ваші…», «Синя квітка на камені сліз, як світанку причастя…», «Повернись крізь жорстокість століть, повернися журавкою…», «І потепліє навіть вічність сива од полуміння нашої Любові!..», «Прихиліться тишею мовчання…», «Літо на крила лелеки собі забирають…» «А доля розгортає свій сувій…»).
Якби мені довелося складати словник порівнянь назв книг В. Олійника, то вийшло б це так:
«Скрипка вічності» (1990) – перша книга – як перша любов. Хоч і недосвідчена, юна, занадто смілива і розвихрена, вистраждана, але – дорога по-особливому і пам’ятна.
«Слово гетьмана Богдана» (1997) – зворушливо-повчальні монологи з глибини століть.
«Під Кобзаревою зорею» (2002) – весняний підсніжник, білий, світлий, з настроєм на зміни.
«Ваша величність, жінко» (2004) – сонячний сніп щастя, яке сповите руками жінки – матері, коханої, доньки. Острівець елегій – як ніжний букетик незабудок.
«Небесний Ключ Білих Лелек» (2005) – скринька, до якої є декілька ключиків-оберегів.
«Цвіт гіркий деревію» (2006) – книга з присмаком гіркоти і болю. Клубочок пам’яті, в якій любов до найсвятішого – до рідної землі.
«Вибрані твори» (т.1, т.2, т.3, 2008, 2009, 2010) – енциклопедія подільського майстра-учителя, де є правила, уроки, побажання і заповіді.
«Абетка юних українців» (2010) – скарбничка знань.
«Нескорений народ» (2018) – перо і меч, звитяга і любов.
«Сонцемить» (2020) – журавлина пісня у небі: і журлива, і печальна, і та, що несе надію на своїх крилах.
До цього букета оцінки творчості пана Володимира можна було б додавати ще квітів-віршів і додавати, та я додала квіти-пісні. Його поезія, напрочуд мелодійна й прониклива, легко лягає на музику і звучить по-новому. Більше 20 наших пісень уже не один рік звучать на різних мистецьких заходах у виконанні артистів та моїх учнів.
Олійник В.Г. – майстер у зображенні глибинно-трепетних почуттів до рідних і дорогих людей. Він, справді, як той лелека, лугівський лелека (бо ж народився в селі Лугове Ярмолинецького району на Хмельниччині) – несе на своїх зболених крилах любов і надію. Лелеки прилітають навесні, і наш поет прилетів (народився) весною – 10 березня 1962 року, під Кобзаревою зорею. Це – знак долі.
Сьогодні, у непростий для України час, перо поета не мовчить. В його творах звучить заклик до духовного очищення, змужніння, збереження родовідної пам’яті і непохитна віра в перемогу добра і світла. Крізь усі життєві випробування він знаходить у собі сили «відновлюватися», ставати знову сильним – і творити, правдиво, з патріотичним шевченківським запалом.
Письменницька зрілість Володимира Олійника, як те дерево, плодоносить смачними плодами. Беріть, люди, пригощайтесь на здоров’я!
Його творчість, як те сонце, світить для всіх, даруючи тепло і любов.