“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм…
(Тарас Шевченко)
«Ландшафти голосів» Василя Куйбіди. Назва дещо незвична; читаю ці вірші, вглибаю в рядки, і так ніби чую якісь приглушені, задавнені голоси («пракоріння голосів») у химерному мерехтінні часу, у мінливій веремії днів і ночей і в строкатому калейдоскопі пережитого й передуманого… Так ніби все це відбувається тут і зі мною, але в іншому просторі, в іншому прочитанні буття… Це дивовижне відчуття причетності до чийогось болю і чиїхось відчуттів – як свідчення спраглої людської спорідненості у сприйнятті світу, і як ознака надзвичайно чутливої душі і небуденного таланту автора, спроможного осягнути бодай дещицю непідвладних людині універсальних законів небес, написаних невидимою рукою Творця для нас, сущих на цій землі, у цьому відтинку часу…
Тут римована поезія і верлібри, причому, як на мене, римована поезія глибше пронизує сенси, що їх намагається осягнути і промовити автор, аби зафіксувати екзистенційні стани душі і розмисли про вічність і людину, загублену в ній…
Тут домінують одвічні неперебутні мотиви: життя і смерті, любові і ненависті, правди і кривди… І призначення людини в цьому світі… Для поезії Василя Куйбіди характерна філософічність, метафоричність і намагання знайти відповіді на споконвічні запитання, що їх, рано чи пізно, ставить перед собою кожна мисляча людина: що є життя? яким є наше призначення на цій землі відповідно до Господнього промислу? що залишимо по собі в пам’яті наших дітей, онуків, прийдешніх поколінь?.. Відомо ж бо, що живемо доти, доки нас пам’ятають… Адже що є людина в проминанні ветхих літ? «Хто розкриє таємницю: // Ким насправді ти єси?». І в чому сенс нашого короткотривалого, як з огляду вічності, перебування тут, у цьому дивному неогортанному світі, посеред юрмиська людей, котрим волею Господа назначено топтати ряст у час із нами, поміж дерев, птахів і квітів? «Нащо нас мати привела?..» Ми змагаємо з життям, сягаємо вершин («І був я рівним між вітрів, // І був такісіньким, як зливи»), долаємо круті шляхи, не зупиняючись на роздоріжжях, а потім, якогось дня чи ночі, а чи безвідносно до часу й висоти нашого сходження, несподівано й неухильно приходить пора для сповіді – ні, не перед світом і людьми, а – перед самим собою («Надходить недільна // Прощення пора»); приходить час для жнив духовних, коли «згадуєш літо і трави»… І якогось сумирного надвечір’я, коли сутінки покірно і стишено лягатимуть тобі до ніг, відчуєш, перевівши подих і здійнявши очі до верховіть дерев і далі, вище, до небес, – серцем, душею і всім єством своїм; осягнеш, що «небо звужується до // Тоненької смужки дороги», і все, що буде далі – лише переспів голосів, почутих тобою, лише шлях до крайнеба і відгомін часів проминулих і перейдених… («Вічність починається з твого безсоння…»). Можливо, захочеш «вирватися з пам’яті, // Щоб відчути життя», проте чи дано нам втекти від себе («Чи залишитись, // чи втекти?»)?.. Звільнитися від тісноти умовностей і потреб спраглої душі?.. Але ж «Безоднею вікна // ретельно засклили»)…
Автор, «заскочений зненацька // На підніжках літ», намагається розв’язати непідвладну для нас, сущих під вічним небом, дилему-таїну: що є життя – марнота марнот («як підняті вгору пустирищ знамена»), де «під небом загубились ми»; а чи дарована Господом скороминущій людині благодать – достойно пройти земний шлях у всіх його злетах і падіннях, солодких звабах і драматичних випробуваннях, вщерть наповнившись незбагненним дивосвітом земним і небесним, сонцеликою радістю і печаллю, котру «не висловиш словами», хіба що «виплачеш дощем»?..
Ми – перехожі, тільки перехожі.
Засмучені, щасливі і чужі,
Чимось таки на соняшники схожі,
Що тягнуться до вічності межі.
У віршах поета, пронизаних терпким болем серця, присутній образ мами, непоправний біль втрати і нестерпна вага пам’яті («Йшов по лісу осінньому…», «Ви, мамо, залишилися…», «Мама любила квіти…»). У цих рядках автор досі, незважаючи на сивину і чималий багаж прожитих доріг і випробувань, залишається люблячим сином, для якого мама, як у благословенному дитинстві – цілий огром світу («Слухаю вітер, небо, трави, // Але чую тільки Вас, мамо»).
Мальвами, мальвами, мальвами
Мамин всміхається світ
За посірілими далями
Біля стареньких воріт.
Спогади, спогади, спогади
Тягнуться терпко сюди.
Хата утримує поглядом
Мамині теплі сліди.
Холодом, холодом, холодом
Вічність у душу війне.
Мама світанком розколотим
Кличе додому мене.
Для поетичних творів Василя Куйбіди характерні переважно мінорні мотиви і песимістичні настрої, коли «не пишуться ні вірші, ні пісні» («Це передзим’я тягнеться як вічність…», «Як, Боже, холодно і тоскно!..», «Я навчився ходити руїнами»).
Небо чорне, чорні очі,
Вікна чорні, чорна ніч.
Божевільні поторочі
Світло злизують зі свіч…
Тут – дивний світ ліричного героя, в якому він прагне до зими «дощем по гіллі доплисти», («Посходилися вірші на гостину // До моєї дивної душі…»), тут кохання в серпанку зболеного щастя («На скалі спіткнулася вода»), тут «душа, одягнена в неспокій» і багато захованих у сув’язі років смутків і печалі, а веретено пам’яті безпристрасно відтворює мозаїку подій, хроніку достойних перемог і прикрих поразок, що їх не уникнути жодному з народжених земною матір’ю і призначених (приречених) до світла і пітьми, які невідступно супроводжують нас від світанкової зорі і до останнього сплеску радості під вічним небом. Тут присутня тема мінливості і невпинності часів, яких не зупинити, як би людина, це богоподібне, але грішне і, по суті, безпомічне на долонях Господа створіння, не силкувалася це зробити… Бо не повернути дива таїни, не воскресити холодної роси на білих досвітніх трояндах і не увійти двічі в одну воду бистрої ріки під назвою «життя»…
Ліричний герой автора надзвичайно відвертий і вимогливий – перед собою і людьми, і перед Богом («Зрікайся, мій друже, хутчій // Себе учорашнього нині»). «Загублений у часі», він ніби сповідується перед читачем, ділиться сумнівами і тривогами серця й душі, «правдою мовчання» («Я хочу жити так, як ліс»). Його імперативи в час, коли «довкола мотуззя // Порожніх розмов» – честь і право залишатися собою незалежно від обставин і суспільних настроїв:
За чужим проектом жити,
Славословити брехні,
Щоби владцям догодити
Не дозволив дух мені.
Автор повсякчас, ніби виходячи за «розпростерті межі», вирізьблює з тканини часу тільки ним бачену миттєвість, якийсь окремішній кадр із плину життя, освітлює його в якомусь такому буденному і звичному для нас, але водночас несподіваному ракурсі; перед нами, ніби портал у іншу реальність, на якийсь кліп ока відкривається езотерична грань довколишньої дійсності, і ми бачимо світ, можливо, не в химерній і придуманій людьми, а в істинній реальності («Крізь відчинене навстіж небо // Видно вічність»)…
Густо присутні в цій поезії настрої осені, або, за Куйбідою, «акварелі осені», «сіризна осіння», колообіг життя і тліну. («Не осінь ще, не осінь, та провіщі // У полі робить кола білий птах…»). Тут осінь як сум, як «вічності початок» і як передвісник прийдешньої зими не в календарному, спрощено-побутовому розумінні, а – в екзистенційному, якщо хочете, есхатологічному сприйнятті неминучості відмирання природи, згасання життя («Чи, може, це не осінь, а літа?..», «До царства осені вже близько», «Наснилася осінь. Не наша – чужа», «Вже осінь, голубе, вже осінь»), яке, обійшовши ритуальне коло, знову й знову, як це було і як буде безкінечну кількість повторень, відродиться в новому пробудженні, в новому цвітінні-дозріванні-згасанні, щоб пройти ту ж споконвічну і безкінечну спіраль життя… (Оця мандрівка, друже, не остання…»).
А ще – вірші поета пронизує наскрізь тема самотності людини перед громаддям світу («Як вітер я блукаю по землі…»); самотності, якої «уникнути незмога» і важко відректися («Спливають в тишині години, // І думка проситься проста: // Якою є сама людина – // Така ж її і самота»). Самотності як стану душі, коли «сам себе зустрів на півдорозі», і як невблаганної даності, призначеної людині незалежно від наших бажань і спроможностей.
Піду і не повернуся.
Не повернуся дощами
У спекотність міста,
Чи журавлиним криком
У згарище літа.
Бо я там не родився…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.