Роздуми над новими ронделями Миколи Боровка
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Микола Боровко – із тих авторів, які не соромляться своєї дебютної книжки. Його збірка «Березень планети» (1978) й нині сприймається як ліричний літопис відшумілого часу, а поданий на її вже пожовтілих сторінках перший рондель «Стою у літа на межі» – як початок багаторічного плекання цієї стародавньої форми.
Були успіхи, винагороди, траплялися невдачі, у весняній душі автора заосеніло чи й повечоріло, та залишилося незмінним тяжіння до класичних основ поезії, до ясності змісту й чіткості образів. Послідовне дотримання цих начал визначила сама природа хисту, тим-то Миколі Боровку ближчий не рвійний, молодий Павло Тичина, а розважливий Максим Рильський, зокрема його сповідування «чистого мистецтва», філософічності, вибагливості образів та чистоти мови – нерідко аж до академізму чи й пуританства. Усе це закономірно привело автора збірки «Березень планети» на територію канонічних форм. Великі спокуси таїло в собі популярне царство сонетів (їх чимало в доробку лірика), та інше усталене віршове сплетіння – не менш вельможний рондель – стало наріжним каменем творчості Миколи Боровка.
Її послідовність і цілеспрямованість вражають. Майже сорок років віддати одній поетичній структурі – без перебільшення, унікальне явище в історії не лише української, а й світової лірики. Свідчення цього – книжки з промовистою назвою «Ронделі» (1994, 2000, 2007, 2010), які доносили до читачів нові й нові твори витонченого віршування. Нарешті з’явилаcя збірка ронделів «Галактика очей» (2012) і як логічне продовження пошуків автора – найновіше видання «Траєкторії сум’ять» (2015). Загалом же в ужинку Миколи Боровка – понад п’ятсот ронделів!
У них відбито три етапи самовідданої – дивовижної! – любові до тринадцятирядкового поетичного суцвіття. У перших ронделях вловлювалося замилування його строгою вишуканістю, другий період позначений спробами вивільнення з «лабетів» давнього, здавалося б, незрушного канону, переходом від захоплення стійкою побудовою до опанування можливостями й таємницями скристалізованої форми, а ось часи зрілості, за незмінного пієтету до неї, ознаменовані виваженим експериментуванням у царині коронованої часом системи віршування та подоланням залишків певної робленості, силуваності чи й скутості в її нібито назавжди застиглих рамцях. Тоді й виявилося, що рондель – це не якийсь тісний, закам’янілий карцер, не замкнений, закритий, а відкритий поетичний простір, нескінченний образний космос, де багатовекторні пошуки цілком природні, де ніщо не стає на заваді вільному творчому диханню. Ніщо – тобто ні зумовлена традицією однакова кількість рядків та їхня неодмінна повторюваність у визначених місцях мініатюри, ні обов’язкове перелуння двох наскрізних рим.
Саме походження ронделя, його естетична сутність навіюють асоціації зі світовою культурою, насамперед надбаннями європейської поезії. Настав час з’ясувати й те, що споріднює здобутки Миколи Боровка з ронделями його українських іменитих попередників, зокрема Павлом Тичиною, Олексою Веретенченком та Майком Йогансоном, які, до речі, лиш епізодично цікавилися давньофранцузькою формою. За такого дослідження виразнішою стане своєрідність внеску Миколи Боровка в розбудову ронделіани, його авторська іншість.
На щастя, поет не самотній на специфічній ниві поезії. Сьогодні, хоч знову ж таки подеколи, звертаються до ронделя декілька ліриків. Так, саме звертаються – час від часу, нерідко з цікавості та бажання випробувати власний творчий потенціал. А ось Микола Боровко, цінуючи всі спорадичні спроби, з року в рік плідно культивує рондель як окремішнє естетичне явище, прирощує знання про історію тринадцятирядкової мініатюри, яка народилася й утвердилася у Франції, а також виявляє спорідненість канонічної структури з молитвами та народними піснями, де повтор, приспів, рефрен – посутні складові їхнього генетичного коду.
З огляду на це простежується двоїстість адресування збірки «Траєкторії сум’ять». Так чи так, а Микола Боровко має на оці насамперед елітарних шанувальників класичної витонченості, ба навіть рафінованості. Воднораз відчувається, що автор не забуває й про читачів, сказати б, «звичайних», зважає на рівень освіченості та особливості сприйняття лірики взагалі й сучасної зокрема тими, хто цінує прості житейські радощі. Якогось глибокого ціннісного роздвоєння тут немає, проте вловлюється певна дилема у виборі засобів вираження змісту, зокрема відчутна самонастанова – не звести простоту образного письма до спрощеності, а його органічну складність не розцяцьковувати ієрогліфами навмисної ускладненості. Звичайно ж, поза вибагливими естетичними законами суверенної царини ронделя – різноманітні види епатажності, вкраплення ненормативної лексики, а також розпливчасті символи, алюзії, натяки.
Як на мене, для Миколи Боровка близьке переконання Гегеля, що поезія «покликана розкрити істину в чуттєвій формі». Безперечно, для тих, хто не шукає істини, ба навіть затуманює шляхи до неї, такий підхід видається старомодним. Далеке для ревних прихильників екзистенціалізму також прагнення в реальному – українському! – світі вловити й передати його красу, мальовничість, сонячність, утвердити філософію цілісності, а не розщепленості всього сущого, змалювати єднання людини з людиною, родом і народом, природою, космосом. А там, де панують єдність, цілісність, раніше чи пізніше долаються безпросвіття самотності, духовна й моральна втома, розчарування, зневіра та страх перед майбутнім, – усе те, що виставляє напоказ так звана язиката постмодерна лірика. На противагу їй Микола Боровко ословлює не поразки, а перемоги духу, долання невизначеності й неприкаяності, осонцює навіть глухі, забур’янені закутки буття, кидає жовтогарячі промені поезії на чорні квадрати нинішньої дійсності. Водночас авторові вдається вкласти в жорстку віршову структуру мінливість почуттів, передати їхню стихію, весняну бунтливість, окреслити «траєкторії сум’ять», природні у психологічних обширах ліричного героя книжки, який щиро зізнається: «Лікую душу від жалю і болю», «відлунюють тривожною габою // відречення і сполохи повчань»…
Цим та іншим емоціям аж ніяк не тісно в унормованому просторі класичної форми. Її зображальна палітра причаровує око мерехтливою веселковістю, багатобарвністю, поза якими, далеко від образних виднокраїв Миколи Боровка – всі популярні нині відтінки сірого. Немає в ронделях непривітності постмодернізму, його похмурого занурення в галюцинації, сновидіння та флюїди. Навіть осінність настроїв ліричного героя (за автором, «драматургія осені») у мініатюрах збірки сяйниста, зігріта сонячними іскрами: «Здаються ці осінні дні // Рікою вохри й позолоти», «жевріє бажань осінній глід», а перед неминучою зимовістю завтрашнього дня все одно «поміжхмарні списи запізніле тепло стережуть». Автор знову й знову возвеличує «кольорів одвічну простоту», зоріє на «богиню осені у кольоровій робі», цінує «кольори світів барвисті». Якщо ж якийсь із кольорів і повторюється частіше, ніж інші, то це – не сірий, а карий: «карі озера», «зіниці карі»…
Нерідко в життєву вечоровість ліричного героя вдивляється «журба очима карими», й тоді народжуються, ніби втомлені мудрістю, супокійні образи: «…Хитається, розгойдується диво, // На кладці днів – перейдені роки». Притишена старосвітськість переднічних роздумів беззаперечна, але це та старосвітськість, яка пахне ранніми нетерплячими бруньками, розбурханою повінню, озоном рідних просторів, «де мітли світла темінь вимітають». Це та старожитність, що пробуджує в пам’яті призабутий рядок Тодося Осьмачки: «Не зганьбую старосвітського з вами звичаю козацького», веде свій родовід від правічності, первозданної допотопності, в дзеркалі якої нинішнє українське довкілля постає не як круговерть абсурдності буття, зубожіння духу, а як безмір краси й гармонії, як рідне безмежжя, де «джміль кружеля – шукає квіти», де «небо в котиках верби», а «ромашок пелюстки біжать, // та не втекти їм до ворожки».
Читаючи рондель за ронделем, вловлюєш певну повторюваність форми, та відчуття зоднаковіння не виникає. Уже основоположник цієї рафінованої давньофранцузької структури Есташ Дешан (1346 – 1406) передбачав загрозу монотонності, втомлюваності від одноманітного віршування, а тому експериментував не лише в його визначених межах, а й розсовував їх, зокрема вивершував поетичні конструкції з різною кількістю рядків.
Микола Боровко, засвоївши досвід першопрохідця та його послідовників, як і вони, не вдається до безоглядного руйнування задля самого процесу руйнування успадкованої побудови, а шляхетно, бережно урізноманітнює строфіку, варіює розміри (ямб, хорей, анапест), інструментування рядків та змістові й логічно-інтонаційні паузи в них. Робиться це воістину делікатно і тому, що український лірик має виплекане багатолітніми творчими пошуками почуття міри, і тому, що досвідченого автора цілком закономірно стримують довгі сторінки естетичного буття вивіреної форми, її великі світові традиції й набутки, а ще – беззаперечна канонічність, поза якою рондель уже й не рондель, а його подоба чи просто інше поетичне плетиво.
Думається, художня цінність ронделя, як і сонета чи октави, – саме в канонічності. Та все ж … Літературні критики вже завважили, що Микола Боровко – сьогодні, знову ж таки без перебільшення, єдиний український поет, котрий звертається до ускладненої структури – подвійних ронделів, де маємо не тринадцять, а двадцять п’ять рядків. Як слушно наголошує один із дослідників історії та сьогодення класичної форми Володимир Литвин, «подвійний рондель зрілого лірика постає у всій красі й витонченості форми». Не менш цікавими ( і плідними!) видаються спроби Миколи Боровка утвердити ще один різновид – рондель «із ключем», тобто з лаконічним вступом, який створює в читачів певний настрій, увиразнює тематичне осердя мініатюри. Верліброві рядки таких своєрідних заспівів, як правило, роздумливі, медитативні. Знову ж таки серцевину їхньої філософічності становить переконання, що «в розколинах між буттям і небуттям» (Ігор Костецький), крізь сірий попіл безнадії, раніше чи пізніше пробиваються пагінці. Бліді, аж ніби воскові, однак – живі.
Микола Боровко, маючи вигострений – особливий, поетичний – зір, не просто бачить їх, а мовби підтримує співчутливим поглядом, принагідно помічає й те, на що не звертають уваги звичайні споглядачі буднів, творці та учасники нескінченної суєти суєт. При цьому вражає глибинна щирість оповіді, коли важко (та й не потрібно) розрізняти, де вона – від дитинності, а де від – всерозуміння і всепрощення любомудра, котрий, не втративши безпосередності, наївності, усвідомлює, що трагічне сусідує з комічним, реальне переливається у фантастичне, земне єднається з небесним, тим-то й узагальнює спокійно, без надриву: «Ходить на хвилях – те дано богам. // Але і смертних зваблює ідея».
Такі чітко сформульовані, часто-густо афористично огранені світоглядні концепти, характерні для Миколи Боровка, навіюють суміжні паралелі та асоціації, після осягнення яких словесно-образне наповнення ронделів набуває додаткових вимірів і вже не видається таким простим, як під час першого, надто ж поверхового, прочитання. Відкриваються нові й нові приховані смисли та знаки, які таять у собі духовний відгомін і рідної народнопісенної скарбниці, і філософських надбань європейської поезії, де заявив про себе рондель.
Його аристократичну генеалогію увиразнює яскрава палітра густої, ба навіть в’язкої, подеколи ризикованої метафоричності – однієї з найважливіших ознак лірики Миколи Боровка: «На лаві часу родового двору // Сидить самотньо зранена душа», «ідуть дощі, лаковані і горді», «пересохло горло дня», «рве груди небу кашель»… Низка прикладів довга – воістину від першої до останньої сторінки збірки, де можна натрапити й на несподівані дивовижі: «Вовки чекань гризуть вагань козу».
Маємо також казкове оживлення та олюднення навколишнього світу: «Нащебечуть бруньок самоцвіти // Для твоєї фати пелюсток», «завіса снігу опустила очі», «він так ридав, що зорі плакали», «павук дзвінка проліз у сонні двері». Дивує й захоплює вигадливий розмай уречевленості абстрактних понять, своєрідного опредметнення почуттів та уявлень, трансформацію незримого в зриме: «клумба тепла», «стулки часової брами», «спогадів корали», «скло заборон», «жалів мости», «зірниця погляду», «плеса радощів», «легенди квітка», «ставок… розкурює туману першу люльку», « вербам срібний молодик // гребінчиком чеше коси», «гриви літ переплелися з травами»…
Автор уміло використовує на крихітному обійсті ронделя в одній сув’язі різноманіття точних і приблизних рим (любов’ю – безсором’ю – безмов’ю – промовлю), вкраплює внутрішні: «Ці прикмети весни – перелети», дбає про лексичну довершеність ліричної оповіді, насичує її звукописом – переважно алітераціями (є й каскади асонансів).
Вибагливість стилю Миколи Боровка – від ясності й прозорості народної пісні, від вишуканості неокласиків та відточеності поетичних форм французьких парнасців, зокрема ронделістів. У збірці «Траєкторії сум’ять» лірик розкривається таким, яким сформувався впродовж багатолітньої праці на малообжитому острові світового ронделя, – зрілим, творчо розкриленим, постійно націленим на сміливі пошуки й неочікувані відкриття.
- S. Поет всеукраїнського масштабу з 1973 року мешкає в славному Борисполі на Київщині.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал