“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
8 червня відбулася прем’єра документального фільму «Іван і Марта» Сергія Буковського. Кінострічки про роман життя – Івана Дзюби і його дружини. Роман тривалістю у шістдесят років…
В картині (виробництво «Товариства Ай к’ю», за підтримки Держкіно України) одного із класиків української і світової документалістики Сергія Буковського («Завтра свято», «Сон», «Знак тире», «Війна. Український рахунок», «Назви своє ім’я», «Живі») Марта Дзюба раз по раз зачитує сторінки щоденника свого чоловіка. Здебільшого це фіксація її снів, ретельно записуваних Іваном Михайловичем. Чомусь це видавалось йому важливим, чи не самим кодом, який дозволяв зрозуміти ті чи інші сюжети такого довгого і такого драматичного життя.
Власне фільм і складається як сон, як сни про життя двох людей. Сон, котрий почався на початку шістдесятих минулого століття (минулого! століття!), коли до Львова завітали молоді, але вже знамениті поети Іван Драч і Микола Вінграновський, а з ними разом 30-літній літературний критик Іван Дзюба. Критик, що на очах перетворювався на лідера покоління, яке пізніше назвуть Шістдесятниками. Покоління, що одважно повстало проти прагнення влади і влад реставрувати сталінщину, воскресити монстрів тоталітарної держави. Їх було так небагато, у ті часи, отих повстанців, одначе ж вони повстали. Коли б не вони – сьогодні ми б не жили в тій Україні, яка стала на герць з путінізмом-рашизмом…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Іван не готував себе до революцій. Одначе сталося так, що він став головним у русі шістдесятників»,- пояснює Марта. Справді, інтелігент, бездоганний інтелектуал Дзюба на революціонера не був подібний – ну просто ніяк. Передусім своєю вірою в Добро і Красу – віру наївну, але ж, як виявилось, переможною. У фіналі стрічки Іван Михайлович ще раз закцентує те, на чому трималася його віра: «Добра у світі більше, ніж зла. У це важко повірити, одначе інакше життя не існувало б взагалі…».
Те, що багатьом видається якоюсь нереальністю, якимось сном – формотворча сила Добра і його носіїв, насправді є найпотужнішою підоймою Життя. Таких людей, як Іван Дзюба, усе ще небагато, але саме вони і перетворюють цей світ, роблячи його бодай на дещицю кращим і досконалішим…
Тоді, у Львові, 30-літній красень Дзюба одразу пізнав у юній Марті не просто чарівну дівчину, а суголосну душу. І він, уже поважний холостяк, у перший же вечір запропонував їй одружитись. Звісно, Мартина матір на те не пристала. І виставила умову: випробувальний термін, у рік завдовжки. Рік, який тривав шість десятків літ…
Суголосність вочевидь була, але ж не у всьому. І про це Марта Дзюба говорить, чітко артикулюючи відмінності між нею й Іваном. Вона – галичанка, він – парубок з Донбасу, зі Східної України. Та ще й з комсомольським начинням, вірою в те, що світ піддається переробці і вдосконаленню, а власне дуже потребує того. Потребує не від когось, а саме від тебе.
Такий парадокс, на який рідко звертають увагу і який виразно акцентується у фільмі Буковського. Есесерія, держава, відполірована до тоталітарного блиску, де чєловєчєк «єсть ноль», величина, на той нуль помножена, – це з одного боку. А з другого боку ліва, комуністична ідеологія, в основі якої уявлення про апріорну недосконалість світу. Недосконалість, яку кожен свідомий носій комуністичної ідеології мусить виправляти – скільки вже стане у нього сил.
З цього й виходив молодий Іван Дзюба, коли вирішив поставити під сумнів сам процес деукраїнізації, нищення української мови і культури загалом, процес, який набув прискорення від початку 1960-х. Вочевидь, міркував він, там, на державній горі, не знають, не помічають, що це суперечить настановам, сформульованим засновником радянської держави Владіміром Лєніним. Та ж ви тільки одкрийте його книжки, ви прочитайте: там чорним по білому написано про необхідність надання свободи націям, розвитку їхніх культур і мов…
З отієї наївності народилась знаменита книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка мала стати, власне, за задумом автора, чимось помічним для київського партійного ЦК. Це був заклик озирнутись до джерел: ви ж не туди пішли, хлопці, не тією дорогою, на яку вказував ваш «вождь і навчитель»…
Відомо якою була реакція партійно-гебістського керівництва тодішнього УССР: праця Дзюби і він сам були проголошені чимось зловорожим і «буржуазно-націоналістичним», автора книжки, зрештою, запроторили в гебістську в’язницю.
«В Іванові не було страху,- розкриває психологічні нюанси вчинків свого чоловіка Марта Дзюба,- не було якоїсь подвійності». І несподіване продовження: «Подвійності, яка була в мені: говорити там так, а там – інак».
У цій точці розвитку фільмової сюжетики руйнується відомий стереотип, за яким «східняки» є чисто совєтським продуктом, з усіма травматичними наслідками існування в російській імперії, до 1917-го року і після, а от галичани є чимось прямо протилежним, носіями демократичних начал і ліберальних інстинктів. Ага, так, але ж не так, галичанка свідчить: у східнякові Івані не було того страху, який жив у ній.
Звідки ж той страх узявся? Про це доволі докладний сюжет з фільму: як радянська влада, у щвидкісному режимі, вганяла страх у душі «звільнених» галичан. Одних просто нищили, інших відправляли в Сибір. Була і ще одна категорія людей, з яких вибивали згоду на «добровільне» переселення у ті самі сибірські чи далекосхідні нетрі. Те саме, що відбувається нині на «освобождьонних» рашистами українських землях. Те, що трапилось з матір’ю Марти Дзюби…
Страху не було в Шістдесятниках, а коли й був – вони його долали. Це і є внутрішнім сюжетом фільму «Іван і Марта». Скажімо, в історіях, пов’язаних з кінорежисером Сергієм Параджановим, передусім тих, де йдеться про знамениту прем’єру фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна». То був справді перший Майдан, перше повстання нового покоління українців. Яке й очолив такий нереволюційний ніби інтелектуал Іван Дзюба. Йому насправді хотілось писати книжки, занурюватись у літературно-мистецькі процеси… Одначе ж світ належало перетворювати, удосконалювати – те, що виглядає нині як сон, сон, тривалістю у ціле життя.
Фільм Буковського багатошаровий. У ньому і тихі побутові епізоди, де ми бачимо Івана й Марту в їх умиротвореному суголоссі з природою, у тому числі меншими братами і сестрами, котами й собачками. І так само тиху, але невпинну роботу пам’яті, рушієм якої є Марта Дзюба… Один із прийомів – сканування фото, які на наших очах перетворюються на цифрові свідчення епохи. Так, цілої епохи.
Івана Дзюбу ми бачимо в фільмі рідше, аніж його дружину. Уже 90-річчя (скромне ювілейне застілля є одним із центральних епізодів стрічки), сил лишається мало. «Іван відпочиває»,- раз за разом відповідає Марта своїм телефонним співрозмовникам. Відпочиває, а потому усе ж з’являється. Щоби у фіналі виголосити уже цитований спіч про переможність Добра…
Та Зло знову стає на прю. Падає й падає погибельне дерево у початкових кадрах Параджановських «Тіней…», під звуки сирени (сирену увімкнули на прем’єрі фільму, коли Дзюба виступив з протестом проти арештів українських інтелектуалів). Сирени звучать і у фіналі стрічки, уже після титру про те, що Іван Дзюба полишив цей світ рано вранці 22 лютого 2022 року. Коли рашистські війська уже шикувались в поході на Київ.
— Пані Марто,- запитає Буковський уже на розлуку,- а повітряних тривог не було?
Відповідь: «Я їх не слухаю…»
Ми не боїмось тебе, Зло. Біснуйся, чортом зригуй – ми тебе переможемо. Як переміг тебе Іван Дзюба, як перемогла його Марта. Як переможуть навчені ними українці.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.