“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
Як повідомлялося раніше, директорові Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколі Жулинському присвоєно звання Почесного доктора (Doctor Honoris causa) Львівського національного університету імені Івана Франка.
До імені цього ученого можна було б не додавати його титулів і посад. Воно добре відоме не тільки в науковому середовищі, а й широкому колу людей різних рангів і спеціальностей в Україні і за кордоном. Він – упізнавана і публічна особистість, учений-літературознавець, критик, громадсько-політичний діяч.
Щоб охопити обсяг і діапазон діяльності Миколи Жулинського, треба писати монографію, бо в кожній із галузей розкриваються різні грані його таланту. Я можу дозволити собі стверджувати це, бо належу до цього покоління, і мав можливість стежити за становленням і утвердженням Миколи Григоровича Жулинського на всіх етапах його наукової і творчої праці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шлях Миколи Жулинського до визнання і успіхів був непростим, тому хотів би навести деякі факти його curriculum vitae (життєвого шляху), що переважно не зазначені ні в довідниках, ні в енциклопедіях і які визбирані по окрушинах з різних інтерв’ю, діалогів та книги «Моя Друга світова: роман-хроніка в голосах».
Волинь, війна, трагічні події липня 1943 року. Арешт батька, його втеча з німецького концтабору, еміграція, і розлука на довгі-довгі роки. Потім школа, Дубнівське педучилище, коротке вчителювання у сільській школі, праця робітником у Луцьку, суднобудівний завод у Ленінграді. Але твоя доля завжди знайде тебе: Микола заочно закінчує факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка і приймає відважне рішення: поступити в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Удача усміхнулася саме йому із восьми претендентів.
Незабаром після захисту кандидатської дисертації у 1972 р. – посада молодшого наукового співробітника Інституту, а в 38-річному віці – заступника директора Інституту. У 1982 р. – захист докторської дисертації. У 1982 р. Микола Жулинський стає членом-кореспондентом, а в 1992 р. – академіком НАН України. Колеги з Інституту такий ріст називали блискавичним, ракетним польотом, але головну роль зіграла тут цілеспрямованість характеру і те, що була знайдена стежка, на якій зміг вповні розкритися закладений природою талант.
У перших книжках молодого науковця «Пафос життєствердження» (1974) та «Людина як міра часу» (1979) попри сліди неминучих в ті часи формул соцреалістичної методології усе ж виразно проглядається авторська позиція. Поза поняттями «класового підходу», «соціалістичного гуманізму» автор акцентує увагу на людському, індивідуальному началі літератури, виділяючи його як основу життєствердження і «міри часу». Це гуманістичне начало зміцнювалося і збагачувалося, хоч у застійні 1980-ті роки виступало мовби «підшкірний» рух соків у дереві, а виходило назовні уже в час горбачовської перебудови.
Коли переглядаєш перелік публікацій Миколи Жулинського цього десятиліття, спостерігаєш, як пафос індивідуального поступово збагачується ідеєю національною, а в десятилітті наступному – державницькою. У численних статтях, доповідях, інтерв’ю Жулинський постає як культуролог, громадський діяч, виявляючи високий рівень державного мислення. Тому цілком закономірно, що Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка разом зі Спілкою письменників України стали осередками Народного Руху України, який відіграв важливу роль у здобутті Україною державної незалежності.
У цей непростий відтинок часу нашої історії, працюючи деякий час віце-прем’єр-міністром України, академік Микола Жулинський розробляє концепцію, згідно з якою у процесі державотворення велике значення належить культурі, що повинна виробити засади гуманітарної політики молодої Української держави. На цих засадах має базуватися розвиток нашого суспільства, усіх його галузей, включаючи й економіку. Він, за власним визнанням, поділяє думку Нобелівського лауреата Фрідріха Гайєка, що суспільний процес має спиратися на гуманітарну традицію минулого. І обґрунтовує тезу про потребу включати цю традицію, передусім національну ідею, в систему ціннісних орієнтацій. Діапазон проблем, які тоді тривожили Жулинського і на які він реагував з енергією публіциста і зрілістю ученого, дає відчути книга «Заявити про себе культурою» (Київ, 2001). Це особливо підтверджується сьогодні, у час боротьби України проти російського агресора, який намагається знищити Україну, її культуру, спотворити історію, присвоївши собі славні сторінки її героїчного минулого.
Традицію черпав Микола Жулинський у національних джерелах, студіюючи праці Михайла Грушевського, Івана Огієнка, Володимира Дорошенка, Симона Наріжного, Дмитра Чижевського, Миколи Шлемкевича та інших, більшість яких довгий час були під забороною, відкриваючи для себе і для читачів письменників української діаспори… Вчитуючись у пророчі візії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, він по-новому розкриває замулені фальсифікаторськими коментарями комуністичного режиму рядки класиків української літератури.
Не дивно, що українські письменники, які після Другої світової війни опинилися в еміграції, поставили своїм завданням творити там «велику літературу» (Улас Самчук), яка має явити перед світом Україну як духовну субстанцію. Коли будувати реальну державу було неможливо, вони прагнули творити «державу слова» (Михайло Орест).
Микола Жулинський усвідомлював, що зусилля їх не були даремними: вони забезпечили безперервність розвитку української культури і суспільно-політичної думки як єдиного цілісного процесу, в якому знайшли продовження ідеї, заборонені на батьківщині тоталітарним режимом. У працях ученого з’являються посилання на філософів та істориків Дмитра Донцова, Юрія Липу, Олега Ольжича, літературознавців Юрія Шевельова, Григорія Костюка, Юрія Лавріненка, Івана Кошелівця…
Помітним явищем в українському літературному процесі стала його книжка літературних портретів «Із забуття – в безсмертя: сторінки призабутої спадщини», яка вийшла у Києві в 1992 р. і була удостоєна Державної премії України імені Тараса Шевченка. Це були по суті оприлюднені сторінки історії українського письменства, яке поставало в них не провінційним і маловартісним, а органічною часткою загальноєвропейського літературного розвитку. У книзі по-новому заговорили Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, а також Євген Маланюк, Василь Барка, Улас Самчук, Тодось Осьмачка та ін., які творили потужне і повноцінне відгалуження розвитку українського літературного процесу. Відтак критик не оминув своєю увагою представників молодшого покоління письменників з-поза меж України, зокрема учасників Нью-Йоркської групи поетів, українознавців з далекої Австралії, ближчої Італії і зовсім близької Словаччини.
Якщо у книгах «Заявити про себе культурою» та «Із забуття – в безсмертя» основним є перевідкриття, повернення утраченого і його місце в духовній спадщині українського народу, то в більшості статей монументальної книги «Нація. Культура. Література: Національно – культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури» (Київ, 2010) домінує момент поглибленого трактування. І цей процес триває у нього постійно, про що свідчать студії про Тараса Шевченка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша. Культурологічний підхід тепер часто поєднаний з філософським, в ньому виразно виділяється аналітичний підхід, уміння у назві схопити суть, що помітко у статтях «Відчайдушний крик українського болю: Несамовитий Павличко», «Відкрився птахам, людям і рослинам… Десять років без Євгена Гуцала», «Василь Стус: інтелектуалізація образного мислення» та багато інших. Користуючись нагодою, назву найсвіжішу – „Звертав свій дух до того, що вічне” про творчість львівського письменника і перекладача Андрія Содомори, який створив цілу антологію перекладів античної класики. Як видно хоча б із наведеного переліку, який можна було б продовжити, все більшу увагу дослідника привертає творчість його сучасників – як тих, що вже відійшли, так і тих, хто живе і працює поруч.
Можна з певністю ствердити, що у працях Микола Жулинського постає цілісна панорама розвитку української літератури, її історія принаймні від Григорія Сковороди до сьогодні.
Хотів би звернути увагу ще на один аспект літературознавчих текстів Миколи Жулинського, а саме на еволюцію його творчої манери. Мовби на противагу багатьом ученим, які люблять термінологізувати своє письмо, він любить белетризувати його. Особливо помітно це в його літературних портретах письменників чи критиків, з якими його пов’язували творчі контакти. Я навіть подумав, чи не стало затісно Миколі Григоровичу в уніформі літературознавчих понять і категорій, і він відчуває поклик до художньої прози, принаймні до стилю, де дисципліна логічного мислення і миттєвість художнього осяяння зближуються або й переплітаються між собою. Тому не дуже й здивувався, коли з-під його пера вийшли роман-хроніка в голосах «Моя Друга світова» та «майже роман» «Акордеон», які були схвально сприйняті критикою. Це своєрідні жанрові утворення, у яких документальне начало перебивається чи доповнюється людськими голосами, а головним героєм виступає сам автор.
Нарешті, заключним акордом цих роздумів буде ще один аспект багатогранної діяльності Миколи Жулинського – як директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У роботі академіка на цьому посту я виділив би кілька масштабних проєктів. Найперше – це видання шести томів повного зібрання творів Тараса Григоровича Шевченка (2001–2003 рр.), що охоплює всю його літературну спадщину. На цьому хочеться наголосити хоча б через те, що у виданні вона вперше постає без жодних купюр і пропусків і – що особливо важливо – без фальсифікаторських коментарів та інтерпретацій. Цей принцип дотриманий ще в одному важливому виданні – шеститомній «Шевченківській енциклопедії» (2012–2015), презентація якої, до слова, відбулася свого часу і в нашому Університеті. Така енциклопедія була мрією поколінь шевченкознавців, але здавалася мрією нездійснимою. У створенні її взяли участь учені з різних міст України та зарубіжних країн. Дуже на часі став випуск 51–54 томів (2008–2011) як додатку до 50-томного видання творів Івана Франка (1976–1986). Ці додаткові томи відкрили доступ ученим і широкому колу читачів до тих творів письменника, які з ідеологічних мотивів не ввійшли до 50-томного видання.
Безперечно, виконання таких масштабних проєктів вимагає немалих зусиль і коштів, а також подолання різних перепон. Так, запланована Інститутом 12-томна «Історія української літератури» вже «засвітилася» чотирма вагомими томами. Сподіваємося, що Інститутові літератури на чолі з академіком Миколою Жулинським вдасться реалізувати і нові задуми, про які ми ще не знаємо.
Микола Жулинський – частий гість нашого міста й нашого Університету як учасник наукових конференцій, опонент дисертантів, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Присудження йому звання Почесного доктора Львівського національного університету імені Івана Франка є визнанням його заслуг перед наукою і водночас робить честь нашому Університетові.
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ,
член-кореспондент
НАН України, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.