“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
У час збройного і цивілізаційного протистояння з ерефією, здається, вже всі притомні українці зрозуміли, що і спорт, і культура, і релігія – не поза політикою, що не «какая разніца», якою мовою послуговуватися, до якої партії належати, до якої церкви ходити. Та, на жаль, ще багатьом, в тім числі і в найвищих ешелонах влади, бракує такого розуміння. Про це засвідчує, зокрема, безперешкодна широкомасштабна діяльність в Україні відверто антиукраїнської московсько-феесбешної церкви. Це ганебне явище фактично толерується владою, бо, бачте, церква у нас відокремлена (буцімто!) від держави. Але ж ніяк не відокремлені від держави громадяни України, які, схиливши голови, йдуть до московських попів, котрі затлумлюють розум і душу наївних українців, а зібрані від них пожертви справно переправляють до ворожої москви. Ці наші громадяни, по суті, віддані на поругу ворожій ідеологічній інституції, що формує із своїх прихожан бездумних рабів «русского міра». Яких ще потрібно причин, щоб ці зміїні кубла московської церкви (усі, а не поодинокі) вимести з нашої землі? Перепрошую, але складається враження, що, наприклад, у Києві (столиці!) і досі антиукраїнська влада, яка залишається відданою «русскому міру» і свято оберігає аж 270 (!) храмів московського патріархату (як стверджує експертка з релігієзнавства пані Филипович, 2/3 цих храмів побудовані без належних дозволів) та ще й символи московської окупації – пам’ятники Щорсу, Пушкіну, Булгакову…
З початком так званої широкомасштабної війни московитів проти України (ніби захоплення Криму і значної частини Донеччини й Луганщини це така собі дрібнолокальна агресія) постало питання московської літератури. У певному сенсі тут не все так просто, хоча б з огляду на те, що у започаткуванні та формуванні цієї літератури (як і їхньої мови – «імперсько-російського есперанто», за визначенням Є.Маланюка) видатну роль відіграли українці: від перших світських літературних творів Ф.Прокоповича і М.Ломоносова до внеску таких корифеїв, як М.Гоголь, Ф.Достоєвський, А.Чехов, І.Бунін, В.Маяковський, М.Шолохов… (До цього переліку можна додати ще кількадесят імен, включно з Л.Толстим, що теж мав українські гени). До того ж, як і серед творів щойно перелічених письменників українського походження, трапляються справді вартісні речі і у таких московитів (які, до речі, теж не були «росіянами» за національністю), як Д.Фонвізін, А.Грибоєдов, А.Пушкін, М.Лермонтов, І.Тургенєв, А.Блок та деяких інших.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Все це, звичайно, треба враховувати, але найперше слід взяти до уваги, що московська література завжди була і є невід’ємною складовою колоніального проєкту, що нею, за словами С.Єфремова, «підпирали централізаційні заходи й обрусительну систему». Варто згадати статті І.Нечуя-Левицького «Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини» та «Українство на літературних позовах з Московщиною»; Є.Маланюка «Малоросійство» та «Кінець російської літератури»; Д.Донцова «За яку революцію» та «Наша доба і література»… На часі скористатись ґрунтовним дослідженням американської професорки славістики Еви М. Томпсон «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм», щоб розвіяти ту, нав’язану нам, уявну «велич» московського письменства. Є сенс пристати до думки І.Нечуя-Левицького: «Великоруська література місцева – своя домашня; вона має велику вагу для Великоросії, а для України вона має вартість відкидну, а не покладну, – а це невелика її роля, чи буде вона в нас, чи й зовсім її не буде».
Питома вага московської літератури у світовій не така вже й поважна, як нам вкладали в свідомість імперські пропагандисти. Відомість її зумовлена щедро фінансованою роботою «русистів» по всьому світу, але кількістю перекладів і критичних статей, як справедливо вважав О.Білецький, «визначається не світове значення, а світова слава, слава письменника, А це не одне і те ж». Згадаймо, що писав з цього приводу навіть запеклий шовініст В.Бєлінський: «Світової історичної ваги російська література ніколи не мала і мати не може. (…) Всілякі балачки про рівноправність російської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячню чванливості». Не зайвим буде й поміркувати нам над висновком московського філософа В.Розанова: «У своєму змісті російська література перевищила всі літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством». Доречно прислухатись до думки Д.Донцова: «Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в пушкінську добу, і в горьківську та більшовицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема ідеї краси, а є ідея «полєзного»; нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину, пориву, а є страх життя та «грусть і тоска безісходная».
На мій погляд, у шкільній програмі «Світова література» московську можна або взагалі оминути, подавши лише загальну характеристику, або ж включити розділ «Внесок письменників українського походження у літератури інших народів», в якому передбачити вивчення поряд з творами московськомовними, скажімо М. Гоголя, і польськомовні Ю.Словацького, японськомовні В.Єрошенка, румунськомовні М.Емінеску (Еміновича), французькомовні В.Грищенка, італійськомовні Д.Щербаненка, іспанськомовні В.Сержа (Кибальчича)… А вже у вишах, на філфаках, подавати московську літературу більш розгорнуто. Досліджувати її і робити об’єктивні висновки – хай і надалі продовжує літературознавча наука.
Широке ж коло українства має бути захищене від трубадурів імперії, щоб запобігти поширенню у свідомості майбутніх поколінь трутизни москвофільства, адже, як мовив І.Франко, «москвофільство – як і всяка підлість, і всяка продажність і антиморальність (…) явище, з яким треба боротися і яке повинне бути знищене». Досить нам того, що близько 20 мільйонів українців, які є громадянами ерефії, уже безповоротно поглинуті «русскім міром» і у значній більшості переродились у яничарів. Врятуймо бодай тих, що є громадянами України, від болотяно-тайожної ідеології московії. Справедливо зауважувала О.Теліга, що москва століттями «притискала до землі все, що в Україні рвалося вгору. І на ті зрівняні з землею місця висовувала постаті своїх Пушкіних, Блоків, Єсеніних (…) власні велетні були притиснуті до землі, або й поховані нею». Згадаймо долю Т.Шевченка, розстріляне Відродження, переслідування шістдесятників… «Блукає українська муза, зубило взявши й долото, політкатівнями Союзу» (В.Стус).
Що менше буде «русского міра» у будь-якому вигляді, то корисніше і вільніше для українського простору. Можливо, не завадило б на кілька десятиріч (для експерименту) взагалі відмежуватися нам, за винятком науковців, від «русскіх пісатєлєй», які, як правило, стояли і стоять в авангарді рашизму. Якщо ми і втратимо якусь дещицю чогось вартісного, зате убезпечимо мільйони українців од згубного впливу московського ідеологічного непотребу. Без «мєдних всадніков», «мьортвих душ», обломових, смєрдякових, «собачьіх сєрдєц» не те що можна, а й потрібно обходитись. Якось недобре гратися у толерантність з «русскім міром», коли наші героїчні воїни на полі битви безкомпромісно нищать ординських зайд. «Толерантні українці – основні творці всіх бід в Україні» (О.Пчілка).
У рамках цієї статті є сенс зупинитися, для прикладу, на іменах двох московських письменників, оскільки довкола них, здається, точиться найбільше дискусій і які є типовими трубадурами імперії. Це О.Пушкін та М.Булгаков.
Перший з них, маючи небуденний поетичний талант, не спромігся піднятися до вершин духовності, очиститись од великодержавного шовінізму. Він став, по суті, еталоном московського письменника: в його роду переплелися ефіопська, німецька, волоська гілки, а ймовірно, й угро-фінська, судячи з прізвища («пушка» в деяких угро-фінських мовах означає «липа», звідси – «опушка»), але був «істінно русскім» імперцем. Промовистим є його захоплення брехливою «Історією держави Російської» М.Карамзіна (Кара-мурзи): «В єго «Історіі» ізящность, простота доказивают нам бєз всякого пристрастія нєобходімость самовластья і прєлєсті кнута». А чого варте трепетно-благоговійне ставлення Пушкіна до напівбожевільного деспота-садиста Петра І («взор єго прєкрасєн»); звеличення «подвигів» генерала-убивці Єрмолова («смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов») та іншого кривавого завойовника фельдмаршала Паскевича; оспівування жорстокого погрому польського повстання (поляків називав «ісконнимі врагамі» і щиро сподівався, що придушення варшавського повстання стане «войной до істрєблєнія»); маніакальне бажання, щоб усі слов’янські «ручьі» злилися в одне «русскоє морє»… Нас, українців, він називав «хохламі», плем’ям «поющім і пляшущім»; оббрехав гетьмана Мазепу, обізвавши його «злодєєм» (пушкінську характеристику Мазепи Є.Маланюк означив, як «блюзнірчо-страшні і сатанинсько-брехливі рядки»). Саме за цю антиукраїнську позицію не любив його Т.Шевченко, як відомо зі спогадів М.Мікешина; саме за імперське мислення критикував Пушкіна І.Франко, а В.Стус назвав «ганебним» вірш «О чьом шумітє ви, народниє вітіі?», пронизаний великодержавним шовінізмом.
Між іншим, Пушкін зневажливо ставився не лише до інших народів («дікіє чєркєси»), а й до свого, московського («чєрнь тупая»), і характеризував його як народ, байдужий до найменшої справедливості і правди; не шанував навіть свою «Родіну»: «я, конєчно, прєзіраю отєчєство мойо с голови до ног»; про московську мову в розпачі писав: «О, как бєдєн, как груб наш русскій язик!»; залишив по собі незавершений нарис про нікчемність московської літератури…
Непривабливою виглядає морально-етична сторона не тільки проімперських віршів Пушкіна, але й ряду інших творів. Взяти хоча б геть абсурдні рядки поета:
Тьми нізкіх істін мнє дорожє
Нас возвишающій обман.
Їх справедливо М.Костомаров назвав «пошлимі стішонкамі» після того, як цей пушкінський «афоризм», не маючи переконливих аргументів, навів М.Погодін, дискутуючи з нашим істориком. Така оцінка поетового «шедевра» вкрай обурила Погодіна, на що Костомаров резонно відповів: «Вам не подобається, що я назвав поганими віршиками вірші, написані Пушкіним? Що ж вдієш, коли вони такі! Вони погані за версифікацією, ще гірші за думкою. Що це таке? низькі істини? Хіба істина може бути низькою? Епітет «низький» придатний тільки для брехні. Всяка істина благородна, висока… І хіба може підносити нас обман?».
Відомо, що московський філософ В.Соловйов докоряв Пушкіну за непорядність, зокрема за його захоплення епіграмами, деякі з яких «нижче людської гідності взагалі, настільки ж ганебні для автора, наскільки образливі для адресатів»; дорікав за його образи «на ницому грунті особистої злоби і ворожнечі», маючи на увазі дуелі, часом безпідставні, і через це вважав поета «невільником пристрасті гніву і помсти».
Оцінюючи творчість Пушкіна, не можна не зважати й на те, що він, як і ряд інших московських письменників, був у непоодиноких випадках переспівувачем взірців європейської літератури. Це чи не першим відзначив маркіз де Кюстін, ознайомившись із пушкінськими творами: «Імітатор уславився творцем (…). Він запозичив свої барви з нової європейської школи. Тому я не можу назвати його національним російським поетом!». «Байронізуючим» називав Пушкіна А.Міцкевич; про «байронщину Пушкіна і Лермонтова» писав І.Нечуй-Левицький; скептично про байронівські впливи в московській літературі відзивалася Л.Українка: «І якими тепер мізерними мені здаються усі «москвічі в Гарольдовом плащє»! Ні, з Байрона красти не можна, ним треба бути». Навіть найбільший твір Пушкіна «Євгєній Онєгін» не позбавлений плагіату: «цілий ряд фразеологічних кліше беруть свій початок від «Нової Елоїзи» Руссо» (Ю.Лотман). Тож недаремно московський критик Д.Писарєв закликав відвести Пушкінові те скромне місце, яке йому має належати, адже навіть Бєлінський, який підносив свого улюбленого поета до небес, писав: «Якщо б не було О.Пушкіна, то в історії людської культури не постало б найменшої прогалини. А цього не можна сказати про Байрона та Шіллера».
Але для нас, українців, головне, що Пушкін завжди був своєрідним маркером «русского міра», одним із символів колоніальної ідеології. «Великодержавник, безоглядний російський шовініст, що плазував перед троном», – писав про нього А.Любченко. Подібну думку висловив і Є.Гуцало: «Пушкін «інтереси Росії» розумів приблизно так, як їх розуміють тепер генерал Грачов чи нардеп Жириновський, інакше б не писав «Клєвєтнікам Росіі». Показовим є епізод, занотований У.Самчуком у щоденнику, де він описав львівське помешкання офіцера-енкаведиста, який поспіхом утік від наступу німецьких військ: у кімнаті цього стража московської імперії стіни були завішані портретами Маркса, Леніні, Сталіна і… Пушкіна.
З огляду на вище сказане, ніякі пам’ятники, музеї чи меморіальні дошки Пушкіну у межах України не можуть мати місце, як і його твори московсько-імперської тематики.
Про Булгакова взагалі не слід було б говорити, оскільки його імперський шовінізм і українофобія аж надто очевидні, якби у столиці України не стовбичив пам’ятник (який з’явився чомусь без жодних обговорень) і не функціонував музей цього «пісатєля». Несамовитий московський монархіст (судячи з прізвища, татарин), він збиткувався з української мови («гнусний язик, котрого нє сущєствуєт»), висміював українськомовні вивіски, окарикатурив образи Петлюри і Болбачана, а українських патріотів називав «самостійниє ізмєннікі»… І оце такому типові має бути музей та ще й пам’ятник у Києві? Та це ж відверте приниження українців, глум над нашими національними почуттями.
Насамкінець дозволю собі заперечити аргументи декого з шановних учасників дискусії, котрі пропонують не відгороджуватися від московської цивілізації (?), а конкретно – від їхньої літератури. Дивує теза: «Цивілізаційно Україна і Московія в своїх історичних традиціях походять від однієї основи – Київської Русі ІХ-ХІІІ ст. Саме тоді були витворені головні ментальні засади всіх східних слов’ян…». По-перше, українські традиції, світогляд, вдача були сформовані в основному в добу Трипільської цивілізації, а Київська Русь – це був лише один з етапів (не найкращий) нашої державності, який став першопричиною того, що згодом призвело, на жаль, до втрати самостійності на кілька довгих століть. Навіть авторитетний московський історик академік Б.Рибаков визнавав етнокультурний зв’язок Трипілля з Київською Руссю, а отже з Україною. І сучасні здобутки в галузі археології, етнографії, фольклору, мовознавства, антропології, генетики переконливо про це свідчать. А ми вперто і далі продовжуємо відкидати нашу давню минувшину, і сперечаємося з московитами за те, кому належить Київська Русь, а від славних предків-орійців відсторонюємось (ще й назвали їхній світогляд «поганським» та заходилися розпродувати землю, яку вони берегли і плекали для нас, нащадків), що є великим гріхом (може, через це так поневіряємось, навіть відновивши незалежність, яку доводиться тепер відстоювати такою дорогою ціною). По-друге, про яку слов’янську ментальність у ІХ-ХІІІ ст. серед тодішніх угро-фінських племен муроми, мері, весі, мокші, мещери можна говорити? (Звісно, не беремо до уваги північну гілку українського народу – новгородців, частину яких московити винищили, а частину примусово асимілювали). Хіба що з ХV ст. може йти мова про формування так званих «росіян», та й то з великою натяжкою. Те, що угро-фінські племена поступово ослов’янили русичі-українці, то це ж тільки мовно, а генетично, ментально, антропологічно вони, московити, і сьогодні є типовими азіатами-монголоїдами в своїй абсолютній більшості. Прикметно: ще й у ХVIII ст. у деяких селах московії розмовляли мерянською мовою. Як у С.Єсеніна: «Затєрялась Русь в Мордвє і Чуді». Мав рацію І.Нечуй-Левицький: «Великоруський та український народ стоять так далеко один від одного народним характером, звичаями, економічними відносинами, як небо і земля».
Важко погодитися і з тезою, що нам без московської літератури «цілком незрозумілими стануть підвалини й імпульси творчості більшості українських класиків ХІХ ст., передусім великих українських письменників-реалістів. Так само нам буде незрозумілим феномен українського літературного модернізму». На мою думку, це перебільшення, бо про певні впливи московських письменників хоча й можна говорити, але, як відомо, художню вартість твору визначають не стилі і напрями, а талант автора. Тож не гіперболізуймо незначне, бо коли вже й виникне необхідність щось розтлумачити читачеві, то для цього існує така корисна річ, як коментар. До того ж, як уже мовилось на початку статті, якраз українське письменство потужно вплинуло на московське. Адже, як слушно зауважив О.Баган: «Російська цивілізація, яка витворилася впродовж ХІV-ХІХ ст., великою мірою постала на українському історичному й культурному грунті». І це природно, бо московити, не маючи такої глибинної етнокультурної традиції, як ми, українці, «прийняли готову українську культуру і літературу та приновили її до свого відмінного національного характеру» (М.Возняк).
Зовсім неприйнятним видається твердження, що «російська література не є відповідальною за становлення і розвиток російського імперіалізму та шовінізму». А як же імперсько-величальні оди Ломоносова? оспівування Пушкіним московських сатрапів? шовіністичне трубадурство сучасного «пісатєля» Прілєпіна? Згадане вище дослідження Еви М.Томпсон «Трубадури імперії» переконливо показує далеко не останню роль московських письменників в колоніальному проєкті московії.
Сумнівною є пропозиція одного колишнього нардепа, що варто читати деякі твори Достоєвського і Булгакова, щоб зрозуміти «російську душу». А взагалі-то вона у них є? А якщо і є, то хіба після Ірпіня і Бучі хтось її ще не зрозумів?
Трапляються, на жаль, у дискусіях і некоректні прирівнювання імперсько-колоніальної ідеології московських письменників, що були щирі у своїх переконаннях, до партійного одописання українських «радянських» письменників, котрі, по суті, були каторжанами концтабору «СССР» і в умовах окупації заради збереження національної літератури, рідної мови, українства як такого («ворогів народу», не забуваймо, винищували цілими родинами і навіть родами) йшли на компроміси з владою і власним сумлінням. Не осуджуймо принаймні тих, що, будучи в ярмі, вимушено видавали себе за співців режиму, але не осквернилися доносами чи зрадою наших національних інтересів. Згадаймо світлої пам’яті Д.Павличка:
Не був я, Господи, безбожним,
Але носив раба тавро,
Во ім’я правди словом ложним
Сквернив свої уста й перо.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.