1
Почнімо з так званих гідро-археологічних досліджень біля узбережжя Хортиці, що розпочалися у другій половині 60-х років минулого століття. Заняття, характер якого й досі не визначений (що це – акція зі збору експонатів для поповнення музейних колекцій чи, власне, археологія?), вельми захоплююче. У Запоріжжі через нього пройшло чимало шанувальників старожитностей та підводних пригод, у результаті чого значно поповнилися музейні фонди, а заразом, слід вважати, й приватні колекції. Водночас аквалангісти виявили на дні ріки поблизу Хортиці чимало фрагментів, а також відносно цілих старовинних суден.
Що за судна? Як вони там опинилися? Двійко з них – так звані човники-однодеревки – дуже пошкоджені, дійшли до нас із давньоруських часів, а решта – щедра спадщина першої російсько-турецької війни 1734-1739 років. Річ у тім, що біля Хортиці, якраз напроти Наумової балки, на місці колишньої переправи, 1738 року спорудили так звану Запорозьку корабельню для складання (із Брянської корабельні до Хортиці судна привозили у розібраному вигляді) та можливого виготовлення нових суден. Зокрема, у «Табели нижесписаных судов» зазначено, що за Хортицьким гарнізоном російської армії значиться ціла Дніпровська флотилія, що налічувала (зверніть увагу, шановні читачі, на класифікацію усіх плавзасобів – це вам невдовзі згодиться) 3 галери, 3 прама, 12 бригантин, 27 ластових суден, 134 дубель-шлюпки, 16 плашкоутів, 13 венеціанських ботів, 21 кончебас, 92 малих веслових судна. У чому особливість названих видів суден? По-перше, усі вони західноєвропейського (технологія виготовлення) походження. По-друге, ви помітили, плавзасобів якого типу немає у наведеному списку? Правильно, козацьких «чайок». Малоймовірно, щоб вони «були заховані» під невиразним визначенням «малих веслових суден», козацька «чайка» – не параша для нечистот, її не могли не згадати у такому промовистому «Табеле», виділивши окремо. Значить «чайок» – класичних запорозьких козацьких суден – у Дніпровській флотилії просто не було. Запам’ятаймо це, шановні читачі.
Навесні 1739 року, під час навального льодоходу, значну частину суден було пошкоджено, і вони пішли на дно, де лежать і досі. Гадаю, їх там чимало, а звідси – й «унікальність» суден, які одне за одним дістають із Дніпрових глибин.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усе було гаразд, усе було цікаво й захоплююче, головно, щиро й достовірно доти, поки до підводних пошуків не долучилася політика. Раніше, за компартійного режиму, до затонулих суден увага була відповідна й однозначна: Радянський Союз успадкував усі державні риси й географічні межі Російської імперії майже в незмінному вигляді, тож політично й адміністративно центр залишався далеко на північному сході, у Москві-Петербурзі, відтак і затонулі суденечка були начебто «нашими», «вітчизняними». А враховуючи, на додаток, той факт, що тема Запорозького козацтва тоді, м’яко кажучи, не вельми заохочувалася, вона щедро компенсувалася невиразними перипетіями згаданої російсько-турецької кампанії, особливо тим її періодом, що пов’язаний із Хортицею. На безриб’ї, як кажуть, і рак риба, тож Запорозька корабельня й затонулі судна частенько стали опинялися майже в усіх спершу на слуху, а потім і на вустах.
З набуттям Україною незалежності становище дещо змінилося. Затонулі судна продовжували лежати на Дніпровому дні, біля Хортиці, але… Як їх тепер називати? Знаряддям окупантів? Зброєю агресора? Це питання невблаганно загострилося після того, як осередок у межах воістину унікального Дніпрового материка набрав статусу Національного. Зокрема – УКРАЇНСЬКОГО! Виходить, навіщо нам тепер оте «москальське»?
Дійсно…
Але під воду декого так вабило, так невтримно тягло… Так кортіло не просто доторкнутися до обліплених молюсками шпангоутів, а й підняти на поверхню судно! В образі чого, дозвольте запитати, дубель-шлюпки чи того ж плашкоута загарбницького війська? І як таке судно виглядатиме серед реліквій козацької музейної експозиції? Розмістити його окремо? Це – ідея, але краще спробувати придумати щось інше.
І придумали! 13 жовтня 1999 року, якраз до свята Покрови Пресвятої Богородиці, підняли з Дніпрового дна… Ні, не дубель-шлюпку, а козацьку «чайку»! До цього ніхто такого суденця не те що не піднімав на поверхню, а навіть не знаходив у «живому» вигляді. А тут – ось воно! Чудово! Я сам тривалий час перебував серед тих, хто беззастережно пишався знайденою біля Хортиці «чайкою», та згодом закралися сумніви… Чи так воно насправді? Аж ось ці сумніви зміцнили… Хто? Самі ініціатори-учасники акції з підняття старовинних суден Д.Кобалія та В.Нефьодов, розповівши про все, як воно було, у своїй книжці «Запорозька чайка: історія однієї знахідки» (Запоріжжя: Дике поле, 2005). Тож не станемо фантазувати, а скористаймося цим виданням і почнімо з його назви.
Як її тлумачити? А як же іще – звісно, що в контексті історичної правди! Тобто, нас чекає захоплююча розповідь (до цього спонукає підзаголовок до назви книжки) про своєрідне невеличке козацьке – ЗАПОРОЗЬКЕ – судно (власне, човен), тип якого через його легкість, рухливість та маневреність визначений терміном «чайка». Відтак – «запорозька чайка», в її чисто класичному варіанті. Тобто: а) човен виготовлений запорозькими майстрами; б) за виключно запорозькою технологією; в) для Запорозького Війська Низового; г) використовувався запорожцями для здійснення походів суто запорозького спрямування й характеру. Знаходить усе це підтвердження у нашій книжці?
Погортаймо книжку. І що ж надибуємо вже на самому порозі видання? Як бадьоро, як заклично, як патріотично і, зрештою, як ствердно безапеляційно виглядає магічне словосполучення «ЗАПОРОЗЬКА ЧАЙКА» на обкладинці! Як однозначно подається воно в анотації (двічі) та у зверненні (аж тричі) добродіїв О.Кучеренка (нетривалий час очолював Запорізьку облдержадміністрацію) та І.Бастриги (народний депутат України, перед цим керманив місцевим алюмінієвим заводом, відомий своїми промосковськими симпатіями), але вже на 4-й сторінці бравурний тон раптом згасає. Автори повідомляють: «Назву проекту («Запорозька чайка». – К.С.) можна однаково вважати як вдалою, так і невдалою. З одного боку, вона виявилася резонансною (виділено мною. – К.С.), завдяки чому проект помітили (інакше на нього не звернули б належної уваги! – К.С.), з іншого – у проекту з’явилися опоненти». (А ви, шановні, сподівалися, що всі й усе проковтнуть з вашого першого подання? І де ви бачили, щоб науковий пошук істини здійснювався без наявності опонентів? Щоправда, цього разу з науковістю маса проблем, та ще й неабияких… ).
Гортаємо книжку далі. І по ходу намагаємося з’ясувати, звідки взялася назва проєкту, однойменна виданню. Хтось уже раніше виявив судно, ретельно його обстежив і з науковою неспростовністю довів, що то саме запорозька «чайка», відтак спонтанно (як наслідок) виникла цілком слушна ідея підняти артефакт на поверхню, звідси й назва акції-проекту? Аніскільки! «Одного теплого травневого дня 1998 року…» (цитую книжку, стор. 6. – К.С.) В.Нефьодов, занурившись у води Старого Дніпра неподалік гирла Наумової балки, побачив «те, про що міг лише мріяти». Запорозьку «чайку»? Зачекайте, будь ласка, шановні читачі. Позаяк «із-під грунту виступало лише не більше третини (! – К.С.) корми (!! – К.С.): правий борт з подвійною обшивкою і зламом на відстані 7 метрів від транця» (стор.11), то, звісно, що про тип виявленого судна говорити тоді було передчасно. Найсміливішим (і найчеснішим!) з усього, на що можна було претендувати, це стримано повідомити: «На дні Старого Дніпра, неподалік від гирла Балки Наумової на глибині 7,5–9 метрів від поверхні води виявлено фрагмент старовинного судна, ймовірно, першої половини ХVІІІ століття».
Занадто обережно? Це не я виявляю делікатність. Продираючись крізь нетрі дивовижно непослідовної розповіді й абсолютно безпорадної композиції книжки, нарешті лише аж на 35-й сторінці знаходимо вельми прозоре зізнання самих авторів: «Отже, лише після (виділено мною. – К.С.) підйому вдалось добряче роздивитися нашу знахідку». Молодці, правду кажуть! Ну, і як? «Тепер настав час фактів, а не здогадок». Значить, був «час здогадок»? Скільки він тривав? Коли ж таке осінило учасників акції? Либонь, у день підняття судна 13 жовтня 1999 року або ж невдовзі після того. В.Нефьодов же, як ми пам’ятаємо, вперше «побачив те, про що міг лише мріяти», «одного теплого травневого дня 1998 року». Виходить, цілий рік із вельми помітним гаком шукачі «підводних скарбів» мужньо і стійко мовчали, гублячись у здогадках, що ж то воно таке причаїлося у піску на Дніпровому дні? Мовчали, аби не бовкнути знічев’я щось зайве – смішне й неправдиве? Водночас вони не вилазили з бібліотек та архівів, готуючи документальне підтвердження своїм рожевим припущенням?
Не знаю, як із бібліотеками та архівами, а от «мужнє мовчання» у цьому разі було б ні до чого. Проте це не завадило на 148-й сторінці (вибачте, шановні читачі, я не навмисне здійснюю такі стрибки зі сторінки на сторінку, а тоді назад, – так побудована композиція видання), слідом за обмовкою про те, що «більш точну дату (спорудження судна. – К.С.) вдалося установити у 2001 році», сказати: «Значно важче було визначити тип судна». Похвально звучить таке щире зізнання, і що ж далі? Відповідь надибуємо на сторінці 149-й: «Перші висновки з’явились лише наприкінці сезону». Коли саме? Після того, як судно підняли на поверхню? Ось тут автори зберігають багатозначне мовчання. Туман… Густий, щедро напущений туман. Та раптом на тій же 149-й сторінці необережно, украй необачно (і як це ви не додивилися, панове пірнальники!) зізнання-одкровення: «Вся наша експедиція всі роки підводних досліджень мріяла (! – К.С.) про створення музею кораблів (ну й мрійте собі на здоров’я, чому це через ваші забаганки треба кроїти генеральний план розвитку Національного заповідника! – К.С.), а наша знахідка почала перетворювати мрію на реальність. Вирішено було неодмінно піднімати пам’ятник (правильно – пам’ятку. – К.С.), який став би першим експонатом цього музею. Так і з’явились перші ідеї проекту «Запорозька чайка».
Нарешті! Ключ від розгадки таємниці вручили нам самі автори загадки. Виходить, усе – лише з поля фантазій! Назва проєкту є чисто умоглядною, в чому немає нічого страшного, адже йдеться лише про наміри знайти й підняти на поверхню саме козацький човен. З таким же успіхом мала б право на існування акція під назвою «Кордовський галеон», коли б хтось поставив собі за мету виявити й дістати з дна Атлантики саме це іспанське судно; чи «Сіракузька трієра», якби зібралися шукати давньоримське судно. А якби шукали одне, а знайшли інше? Заготовку до свого варіанта відповіді на все тій же, 149-й, сторінці пропонують нам Кобалія з Нефьодовим. Але тільки заготовку: «Звісно, ніхто з нас не намагався видати знайдений корабель за козацький човен ХVІ–ХVІІ століть, але і його відношення до історії козацтва ні в кого не викликало сумнівів» (виділено мною. – К.С.).
2
Не зовсім послідовно розмірковують хлопці, але зрозуміти їх можна. Виходить, назва проєкту все ж таки не знайшла реального відображення в тому, чим увінчалися пошуки? Саме так. Чому ж тоді книжка, яка побачила світ за шість літ після підняття судна і після того, як із типом судна, нарешті, розібралися (читаймо ще раз зізнання учасників гучного проєкту), називається «Запорозька чайка»? А через те, що містифікаційний чад-угар не минув, отож, аналогічний процес триває. Та й ідею створення на Хортиці «музею судноплавства» ще не реалізовано… Тож ущільнімо, шановні читачі, локшину на наших вухах і приготуймо місце для нової!
Власне, може, я занадто серйозно усе сприймаю? Не інакше! Будь простішим, пане авторе. Невже досі не збагнув, що вся ця плутанина з термінами є симптоматичною? Викладена вона у книжці після того, як нашим бравим пірнальникам довелося вислухати, м’яко кажучи, деякі зауваження стосовно їхнього беззастережного трактування характеру своєї знахідки. Отож сенсацію про «запорозьку чайку» гучно розтрубили на увесь світ, а обмовку про те, що «ніхто з нас не намагався видати знайдений корабель за козацький човен», мимохідь зронили в мало кому відомому виданні накладом усього в півтори тисячі примірників. От і літає розжиріла «качка» над нашими головами. Славнозвісний потяг, як кажуть, пішов. Справу зроблено: у свідомість обивателя цвяхом забито термін «запорозька чайка», і спробуйте тепер видовбати його звідти. Та й кому це потрібно! «Чайка»? Нехай буде «чайка», хоча й літає птаха важко і низько, до того ж, не кигиче протяжно, а натужно крякає…
Читаєш – і просто дух перехоплює од вивіреної, чітко вибудованої, обдуманої-переобдуманої послідовності. Начебто відступили хлопці од фантазерства, але тут же заявляють про якесь відношення «до історії козацтва» та ще й стверджують, буцімто те відношення (?) «ні в кого не викликало сумнівів». Що за «відношення»? Суто в часі? Але ж це просто груба натяжка, а то й узагалі, вибачте, нісенітниця! І хто вам, любі гідро-аргонавти, сказав, що «ні в кого не викликало сумнівів»? Викликало і продовжує викликати.
Ось він, чудернацький почерк рушіїв од науки із Національного заповідника «Хортиця», однопоколінних з Кобалією-Нефьодовим, які мовби з одно яйця вилупилися. Якось запитую завідувача відділу Музею запорозького козацтва, киваючи на розкладені й розвішані шпаги, багнети, рушниці, пістолі, залишки ботфортів, пряжки від солдатського спорядження, російські монети ХVІІІ століття тощо: «Олександре Павловичу, чи не забагато в козацькій експозиції атрибутів російської імператорської армії часів Анни Іоановни»? Знаєте, що пролунало у відповідь? «Але ж усе це співзвучне (виділено мною. – К.С.) епосі козацтва…[1]»
Чудово! Досить мексиканському мачете, виготовленому за тридев’ять земель, якимось чином опинитися, скажімо, у ХVІІ столітті на землі бриттів, як, знайдений там археологами у ХХ столітті, він миттєво потрапляє до експозиції музею, що репрезентує історію кромвелівського руху. Можна подібне припустити у практиці англійських музейників? У жодному разі! Для того, щоб виставляти той чи інший раритет для загального оглядання, потрібен відповідний контекст, належні історичні підстави. Спорядження анноіоановських вояків уже не раз згадуваної тут кампанії жодних підстав для розміщення його в козацькій експозиції, особливо в такій значній кількості, як у Хортицькому музеї, не має! Його місце у краєзнавчих, у загальних, а не в тематичних музейних закладах.
Але повернімося в рік 1998-й, коли суденце лише виявили. Як воно тоді подавалося «широким колам громадськості»? А саме так, як названа книжка, сторінки якої ми зараз гортаємо. Пропагувалося саме так, щоб зацікавити ті «кола». Щоб вимріяний безсонними ночами проект дістав не лише схвалення, а й фінансову (!) підтримку. Подивіться, як хвацько Кобалія-Нефьодов розставляють крапки над «і» (повертаємося знову назад) на сторінці 12-й із переходом на 13-ту: «Честолюбство, як відомо, не має меж: мало знайти корабель, треба підняти його! Тільки так він буде назавжди (! – К.С.) поєднаний з долею першовідкривача. Однак організувати подібне не так просто. Потрібні гроші, можливості, потрібна увага з боку громадськості. І якщо цієї уваги не буде, її потрібно викликати» (виділено мною. – К.С.)». А тепер, шановні читачі, міцніше тримайтеся за те, на чому сидите, аби не впасти з несподіванки: «Навіть не викликати, а ІНСПІРУВАТИ» (виділено мною. – К.С.).
Як це?
Загляньмо до «Великого тлумачного словника сучасної української мови» (К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с.). Читаємо: «Інспірувати – 1.Навівати, наганяти кому-небудь якісь думки, погляди… 2. Викликати що-небудь намовлянням, підбурюванням».
Тепер усе зрозуміло: навіяли, нагнали, викликали – ПІДБУРИЛИ…
Словом, зінспірували увагу, в чому самі чистосердечно зізналися без застосування славнозвісної рекетирської праски. Аби виграти, пішли хлопці з козирів. Чим же забезпечувалося інспірування? На запитання відповідають Кобалія з Нефьодовим (стор.149): «Для популяризації проекту і залучення грошових коштів потрібна була продумана грамотна рекламна кампанія. Першим кроком стали зйомки 20-хвилинного документального фільму «Запорозька чайка». …Втіленням проекту займався директор Культурного центру «Хортиця» Валерій Козирєв. Завдяки йому у березні 1999 року відбулася прес-конференція і демонстрація фільму. Вже через два тижні інформація про знахідку з’явилася у центральних газетах і на телебаченні».
Одно слово, свої наміри хлопці в таємниці не тримали. Продумано, методично й доволі послідовно формувалася громадська думка про те, що: а) біля узбережжя Хортиці знайдено «запорозьку чайку»; б) виявлену «чайку» збираються підняти на поверхню. Все. Жодних нюансів і недомовок: «чайка» – і квит! Від ХVІ–ХVІІ століть тоді ще не відкараскувалися, бо то було б вельми необачно, передчасно – уточнення внесло б украй непотрібні пояснення, і, зрештою, змішало б усі карти. Адже ще не зміцніла, відтак вельми вередлива громадська думка не любить напівтонів, їй подавай однозначну конкретність! Тож і подавали. У результаті мети першого етапу проєкту було досягнуто: середньостатистичний обиватель нетерпляче очікував з’яви на вітчизняному історичному обрії легендарної «запорозької чайки» в чисто матеріальній подобі, а ціла низка солідних підприємств та організацій, серед яких благодійницький фонд «Допомога», очолюваний О.Кучеренком (президент фонду, віце-президент В.Козирєв), уже йшла назустріч, широко розкривши гаманець. Зваживши усе це, запорізький тижневик «МИГ» за кілька днів до самого піднімання так прямо й сказав своїм читачам: «13 октября Хортицу ждут великие дела». Ні мало, ні багато. Які ж саме? «Казацкую чайку поднимут со дна Днепра»….
Що ж насправді дістали «со дна» наші невтомні пірнальники?
Яка в біса «запорозька чайка»! Турецький флот стоїть на траверзі Очакова, а чим у цей час заклопотані анноіоанновські мудрагелі од військових справ? Спершу генерал-фельдмаршал Мініх (німець за походженням) віддає перевагу виготовленню кончебасів і дубель-шлюпок[2]. З цією метою він посилає унтер-лейтенантові Бредалю (норвежець за походженням) власноруч виготовлені креслення дубель-шлюпки, водночас пропонує йому скористатися ескізами самого ж Бредаля, аби лишень діло не стояло. Адміралтейству-Колегії глибоко по барабану, що будувати, тобто виконавцям надається широке поле для ініціативи, але справи уперед не йдуть. Час від часу у події втручається Сенат, але й це ситуацію не поліпшує. То на Брянській корабельні розпочинаються, а потім згортаються роботи, то на Тавровській[3]…
А яка роль, до речі, у тому процесі належала колись надміру розрекламованій дайверами Запорозькій корабельні біля НАШОЇ Хортиці? Кобалія та Нефьодов укупі зі своєю книжкою і тут стають нам у пригоді. На сторінці 146-й читаємо: «У війні 1736-1739 рр. Запорозькій корабельні так і не вдалося відіграти вирішальну роль. Її будівництво і початок діяльності випали на другу половину кампанії, час злиднів і плачевного стану армії». Залишилося додати, що переважно тут лагодилися пошкоджені або ж збиралися нечисленні судна, привезені з Росії у вигляді деталей. Тобто не простежена, не доведена (через її пряму відсутність) роль вище названої корабельні в народженні «унікального судна», що в цьому разі має принципове значення. Ну а майстри, хто його виготовив? Майнули прізвища Броуна і Дмитрієва-Мамонова, Дипонті й Харламова, Толбухіна й Зибіна. До створення того, що знайшов пан Нефьодов «одного теплого травневого дня 1998 року» біля хортицького узбережжя, автори книжки упритул наблизили галерного московського майстра Алатчаніна… А де ж запорозькі –КОЗАЦЬКІ, УКРАЇНСЬКІ – умільці? Нема їх. Участь січових майстрів у спорудженні «чайки», згідно з книжковою версією Кобалії-Нефьодова, простежується лише в чисто авторських ремарках штибу «досвід козаків», «за словами запорожців» та «як вказували запорожці» (стор. 69). (Це, слід вважати, для того, щоб виправдати назву книжки, а заодно – і псевдо своєї знахідки). Щось приблизне жевріє також у кількох цитатах із донесень анноіоановських воєначальників, де згадуються козацькі човни, але йдеться не про класичні «чайки», а гібридизовані суденця, склепані за принципом «с бору по сосенке»!
Логіка у запорізьких гідроаргонавтів просто вражаюча. Виходить, досить новоствореному суденцю мати якісь риси-елементи справжнього козацького човна (при цьому зовсім не береться до уваги, наскільки ті риси є ПРИНЦИПОВИМИ!), щоб називати його виключно «запорозькою чайкою», і нічим більше! Чому ж тоді, наприклад, «Ланос» величають «Ланосом», «Ауді» – «Ауді», «Опель» – «Опелем» тощо, не зважаючи на те, що в усіх згаданих (а скільки ще не згадано!) автомобілях безліч спільного? Отож. Не бот і не дубель-шлюпку підносять у вигляді «чайки» наші пірнальники, шановний пане Сокульський (один із не дуже наполегливих і, на жаль, не зовсім послідовних опонентів авторів книжки та їхніх спільників). Загалом, Арнольде Леонідовичу, ви йшли правильним шляхом, не погоджуючись із трактуванням дайверами належності їхньої знахідки, але обминули своєю увагою «дрібницю». Так звана «чайка» є новоманірним судном, досі не баченим! До певного часу не існуючим! Екс-пе-ри-мен-таль-ним!!! Можна сказати, що суденце народжене особливостями першої російсько-турецької кампанії 1735-1739 років. Усього-на-всього – незграбний технологічний конгломерат, що не виявив практично жодних позитивних якостей за відповідного використання. «Козацький човен», спущений на воду, до того ж, за бойових обставин, виявився украй неповоротким. Це не лише мої висновки. До них охоче приєднуються Кобалія з Нефьодовим, характеризуючи мореплавні якості «чайки» ось яким чином: «погана остійність через надмірну загостреність» (стор.131); «недостатня швидкість» (стор.131); «надмірна нестійкість» (стор.139); «погана керованість» (стор.139), «низький запас плавучості» ( стор.139). Нарешті, щось на зразок резюме, спершу на сторінці 141-й: «Створення новоманірних козацьких човнів з точки зору кораблебудівної практики виявилося невдалим». Згодом, на сторінці 154-й: «…новоманірний козацький човен, цей продукт експерименту (виділено мною. – К.С.), виявився не зовсім вдалим». І далі: «По-перше, це були не ті судна, яких вимагали битви з турецьким флотом». А по-друге? Читаємо на сторінці 155-й: «Другою причиною стала сама організація робіт, коли через брак кваліфікованих майстрів човна будували солдати з навколишніх полків». Словом, ціла обойма вичерпних пояснень, що саме будували, хто будував, як і для чого. На додаток, на 140-й сторінці уже просто розжоване тлумачення-висновок: «В той же час подібні експерименти допомагали втілювати і розвивати прогресивні суднобудівні ідеї, які стали основою для подальшого розвитку річкового флоту Російської Імперії» (виділено, звісно, мною. – К.С.)!!!
3
Питання: так чим захоплюємося? На що звертаємо увагу спантеличеної громадськості? Про що ведемо розмову? До чого тут «прогресивні суднобудівні ідеї» для підживлення агресивного супердержавного утворення, із яким ми нарешті зійшлися упритул НА ПОЛІ БОЮ?
Ще одне запитання: а куди ж поділися видатні морехідні якості легких, істинно запорозьких «чайок», на яких степові лицарі діставалися Стамбула, наводили жах на турків та успішно поверталися до рідних берегів? Їх у Дніпровській флотилії російської армії не зафіксовано, оскільки в натурі мав місце зовсім інший тип судна, який до істинного витвору козацького човнярського мистецтва не має жодного стосунку. Бо він: а) збудований, як свідчать самі Кобалія з Нефьодовим, російським майстром; б) створений за вже згадуваною технологією «с бору по сосенке» з подання генерал-фельдмаршала російської армії Мініха; в) призначався для російської імператорської армії та флоту; г) використовувався російськими вояками в їхній загарбницькій кампанії.
Все, немає у книжці більше нічого ані про «запорозьку», ані про «чайку» стосовно контексту нашої підводно-надводної історії 1998-2005 років. Та, власне, більше нічого й не треба. Головно, – справу зроблено. Судно, як і мріялося колись, підняте на поверхню, навколо нього упродовж уже два з гаком десятки літ не вщухає лемент захоплення та вовтузяться реставратори, кінця роботі яких не видно. І зовсім не важливо, що самі Д.Кобалія та В.Нефьодов на 153-й сторінці роблять висновок, котрий за їхнім задумом, либонь, має підвести риску й покласти край усіляким дискусіям навколо «чайки-НЕчайки»: «Однак, що ж таке «чайка» і якою вона була? Хто хоч трохи знається на старовинному кораблебудуванні, розуміє, що цей термін має зовсім не українське (зрозуміло? – К.С.), а середземноморське (затямили?! – К.С.) походження». І далі (стор. 154): «…класична козацька чайка – скоріше міф, ніж реальність. Історія не терпить спрощень, не терпить вона і ідеологічних схем. Не дивлячись на всю заплутаність теми (ще в одному зізнаються автори… – К.С.), що є нормальним (оце так! – К.С.), підняте судно все ж таки назвали «козацьким». Відповідне слово у цитаті виділив я, щоб ви, шановні читачі, звернули увагу: як це не прикро, знайдене судно не є тим, за що його видають, таким його просто назвали! Хто? А самі автори-реалізатори проекту.
Мало не детективна вийшла історія. Намагаюся реконструювати її (адже багато чого із письмово зафіксованого стерлося з пам’яті, а записане далеко не все відповідає дійсності). В основі історії – мрійливість зграйки запорізьких дайверів, що загніздилися в Національному заповіднику «Хортиця», через що все почалося й розвивається у руслі здійснення часто приватних прагнень. Дізнавшись одного разу, що дно Старого Дніпра на траверзі балки Наумової, а також Куцої та, либонь, і Музичиної заставлене суднами, які затонули під час льодоходу навесні 1739 року, та ж зграйка дайверів пройнялася мрією про створення на Хортиці «музею історії судноплавства». Отут уже точно – всупереч як науковим даним, так і здоровому глузду, а виключно через власні забаганки.
Але як же бути, коли судна ті чисто МОСКОВСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ? Адже ні громадськість, особливо несхибно патріотично налаштована, ні тим паче держава не підтримають проєкт «з врятування суден російської імператорської Дніпровської флотилії зразка першої половини ХVІІІ століття». Нащо вони нам! Для цього терміново придумується теза (деза?) про чисто – без найменших домішок, без найменших застережень – «запорозьку чайку». Як ми вже з’ясували, назва проєкту з’явилася до того, як гідро-археологи переконалися, що саме знайшли й дістали вони з Дніпрового дна. Проєкт, роблячи наголос на патріотичних почуттях (адже збираємося підняти справжню «запорозьку чайку»), відповідно рекламується. Позаяк сама тема відзначалася нестандартністю, то проєкт викликав захоплення як правих, так і лівих, прихильників зібрав практично мало не з усіх політичних станів. З’явилися кошти на здійснення проєкту. Підняли судно. Прискіпливі люди побачили, що то, м’яко кажучи, не зовсім «чайка», і подали про це голос.
Та їх не почули!
Либонь, ніхто й не хотів чути!!
Проте авторів проєкту це насторожило. І про всяк випадок, вони намітили такий собі делікатний шлях для відступу: спершу легенько обмовилися, що вони «не намагалися видати знайдений корабель за козацький човен», а згодом прямо й цинічно заявили, що «класична козацька чайка – скоріше міф». Тобто не існувало у природі запорозьких «чайок», значить, немає їх ніде: ні біля берегів Хортиці, ні в Дунаї, ні в Чорному морі, ні в Середземному» – і нічого шукати.
Ви тільки уявляєте, який блюзнірський слух запускається в українське суспільство! І звідки – з середовища Українського Національного Заповідника!
А ми розмірковуємо: і як це рашисти посміли на нас напасти?
Посміли! Бо лави «п’ятої колонни» на наших теренах жодним чином не похитнулися навіть в умовах жахливої війни. Вони діють! І для свого існування використовують усілякі приводи.
(У тому числі й уболівання за раритети з дна Каховського «моря»…)
І нав’язують міф, що наші справжні запорозькі «чайки» існували, буцімто лишень у народних думах та в переказах, відтак утішайтеся, шановні довірливі хохли, тим, що ми вам дістали з дніпрового дна московський непотріб, і красно дякуйте за це. Радійте тому, що є. Якщо, мовляв, і не «чайка», то воно з козацької доби.
Не так смішно, як сумно. Бо далеко не безневинно. Затягли, ніким не контрольовані, а відтак і ніким не стримувані, ентузіасти в хортицьке ДЕРЖАВНЕ заповідне середовище чужорідний предмет, мов ахейці дерев’яного коня у Трою, і змушують усіх грати за ними ж придуманими правилами. (Інспіруванням, бачте, займаються!) Щоб застовпити таким чином плацдарм для окупації Хортиці чужими раритетами? Щоб руйнувати споконвічну ауру унікального Дніпрового материка? Щоб витісняти з нього праукраїнську сутність? Щоб не лише через чисто словесну підміну понять, а вже шляхом конкретної матеріальної експансії глумитися над нашою історією? Відтак і над народом, що її творив і творить?
Як відреагувала на це патріотично налаштована, недремна вітчизняна громадськість? Затятим мовчанням. А держава? Указом Президента України Віктора Ющенка за №352/2008 від 15 квітня 2008 року героям нашої розповіді Дмитру Кобалії та Валерію Нефьодову присвоєні звання заслужених працівників культури України. (Максим Остапенко, який усе це організував, великодушно й скромно, чисто по-гендиректорськи, перебував у затінку. Мовляв, мій час іще настане…).
Не тих ушановуємо? Хто сказав! Ондечки якраз напередодні 16-ї річниці незалежності званням Героя України ощасливлений ректор Кримського Національного університету Багров (нині покійний). Так-так, мало не однофамілець (заодно, мабуть, і мало не одноплемінник) київського студента, що вкоротив життя царському прем’єр-міністру Столипіну. На Софіївському майдані 24 серпня 2007 року товариш Багров першим отримав із рук Президента найвищу нагороду нашої Вітчизни. Не забули цю видатну постать? Колишній перший секретар Кримського обкому КПУ, пізніше – голова Верховної Ради Криму, котрий вів неприкриту сепаратистську політику, а 2014 року палко вітав анексію Криму.
* * *
Якщо й надалі події розвиватимуться у такому ж руслі, то недалеко час, коли на Хортиці справді з’явиться «музей історії судноплавства», бо затонулих суден московського флоту біля узбережжя Хортиці вистачає. Пірнати – не перепірнати, діставати – не передіставати. І забиватимемо наші музейні експозиції історичним мотлохом чужих держав. Захаращуватимемо український духовний простір чужими артефактами у той час, коли сотні й тисячі істинно наших припадають пилом у запасниках практично всіх столичних музеїв країн Скандинавії, Східної та Центральної Європи. Особливо багато їх у запасниках Ермітажу. І ніхто, НІХТО (!) не займається їхнім поверненням на батьківщину. Адже куди простіше піднімати оте, що валяється під ногами, не звертаючи уваги, що воно чуже (!), зайве (!!), а відтак – шкідливе (!!!). Звісно, судно, збудоване майже три століття тому, – цікавий і цінний музейно-експозиційний об’єкт, але виставляючи його у відповідних вітчизняних закладах, як мінімум, слід називати його справжнє ім’я, а не підступний псевдонім. Казати всім прямо і правдиво, що то є. А найкраще було б обміняти судно з московитами на наші, чисто козацькі раритети. Проте у запорізьких дайверів, які почуваються господарями становища, і в тих, хто за ними стоїть, ув отих, хто їм потурає, схоже, інша мета…
Яка? А ви погляньте, що коїться в оці дні на теренах, насамперед, Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, і…
…НЕХАЙ ВАМ УСЕ ПРОЯСНИТЬСЯ!
Титульне фото: та сама «качка»-«чайка» — новоманірне експериментальне судно
Костянтин СУШКО,
генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» 2005-2007 років,
член НСПУ, лауреат премії імені Івана Франка
Прифронтове Запоріжжя
[1] Коли готувалося це (січень 2019), Музей історії запорозького козацтва перебував у стані тривалого ремонту.
[2] Кончебас і дубель-шлюпка – типи невеличких суден.
[3] Розташовувалася у тому місці, де річка Таврівка впадає у річку Вороніж (біля села Таврового). Заснована на початку ХVІІІ століття Петром І. (Прим. К.С.)