“Мова живе в народі як чисте дихання небес, котре сприймають тільки тихі сини землі” – так про письменників написав Й. Гете (Goethe, Epigrammatisch: Etymologie). Зворушливі слова: мова живе в народі як чисте дихання небес!
У кожного народу своє небо, своя земля, своя мова, свої ясні зорі і тихі води. Як ось. Справа біля гирла ріки Збруч знаходиться топонім “Іване Пусте”. На старонімецькій мові “ewa”, “ewida”, “ewig”, “ewen”, “ewin” – вічно, вічність, а вислів „Ewa Puste“ – “Вічне дихання” (про невтомного бога вітрів Стрибога).
Щоб зберегти свідчення історії і сув’язь тисячоліть, наявні факти інколи треба було приховати за морфологією іншої мови. То ж, не дивуймося іншомовній омонімії України від Сяну до Дону, а вклонімся нашим предкам і місіонерам церкви за мудрий винахід задля збереження прадавньої історії Вітчизни!
Епіграмне “дихання небес” Й. В. Гете і “вітри Стрибожі онуки” автора “Слова о полку Ігоревім” відсилають нас до вислову Геродота про факт, що “царські скіфи приносять жертви ще й Посейдону” (“Історія” Геродота, кн. IV, §59), а відтак, – до образного сприйняття знаку Посейдона і геральдики України. Так, серединне вістря Тризуба символізує Землю-Роду, ліве вістря присвячене небесній богині Місяця, а праве вістря – небесній Провідній зорі. Тризуб бога вітрів, морів і океану символізує обереги земного життя, природи. Природні процеси, які відбуваються на планеті Земля, пов’язані як з Провідною зорею, навколо якої вічно рухаються небесні сузір’я, так і з рухом небесного Місяця, який впливає на клімат планети, визначає календар року і вночі вказує шлях мореплавцям. Первісно, за місячної династії богів, бог Місяця Посейдон, він же Стрибог, вважався покровителем праці хліборобів. Згодом за Місячною династією утвердилась Сонячна династія.
Що знак Посейдона-Стрибога в геральдиці України має прадавню традицію засвідчено автором “Слова о полку Ігоревім” у молитві Ярославни: “О, Вітре, Вітрило! Чому, Господине, натужно вієш”. Небесний Місяць вшановується в пісенних скарбах українського народу, відлунює в нашій пісні: “Повій Вітре на Вкраїну!”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В Україні символіку Триглава творить ріка Дніпро з Прип’яттю і Десною, ріка Синюха з притоками Куниля (нині: Гнилий Тікич) і Вись та ріка Мертвовід з своїми притоками. Тризубу присвячені топоніми “Тершів”, біля витоків ріки Дністер, ріки Посейдона-Стрибога, і “Трикрати” біля ріки Південний Буг (Бог). Без сумніву, назва “царські скіфи” стосується всієї України від Сяну до Дону. У назві ”царські” мається на увазі державний лад всієї України. Що ж до титулу “цар”, то він утворений від слова перської мови “zar” – поле, земля, нива, або загалом царина, уділ (селянин, власник царини). Перське “zar” має те ж саме значення, що й назва “Рюрик” на основі латині (“ruris” – селянин, colonus).
Небесний бог Міcяця Посейдон-Стрибог (від “strie” – невтомний) – “мужній”, йому присвячена назва ріки “Дністер” (санскрит “nistara” – перевіз морем, “nisteya” – втомлений, “nistrimcha” – грізний – характеристики вітру), топонім “Мужилів”, назва церкви у Києві “Андріївська” та більше десятка топонімів “Андріївка” (ανδρεια, ανδρια – мужність), а ще 14 грудня в Україні святкується День Андрія, а Андрій Первозваний вшанував Київські гори словами ”І засіяє тут благодать Божа!”. Отже, наведені факти слугують доказом і визначають Україну, як країну “царських скіфів”, які одні шанували Посейдона-Стрибога.
То ж чи вміємо ми засвідчити Святість Києва в лоні християнської культури перед всім світом і, прости Господи, перед поганською ордою антихриста, який через дві тисячі років від Різдва Христового верже на Київ і християн ракети і бомби? Спесивий антихрист буває й у церкві. І тут важливо бачити, а вірніше сказати б, відчувати відмінність між вірою в людині і вірою-фетишем. Як ось у назві “ортодоксія”.
Назва церкви “Ортодоксальна” несе у собі грецьку основу “ορθος” – вірний, правдивий, справедливий, істинний. Такі самі значення має назва України “Земля Трояня”, тільки на основі германського “Treue” і шведського “Tro” – віра, вірність, надійність, стійкість. Одначе, у назві України “Земля Трояня” німецьке слово “Treue” не випрямляє віру до стану “фетишизму” (грецьке “ορθος” – прямий, вертикальний). Віра – не агітаційний плакат, а внутрішнє переконання людини. Можемо сказати й так: віра в Бога – це любов до Бога. Віра у фетиш породжує спесивість і властива людям орди. Спесивість паліїв війни очевидна. Про цей факт теж важливо пам’ятати: Українська армія бореться “за християн проти поганих” – сказано в “Слові о полку Ігоревім”. Пропаганда ідолів і фетишів ганебна.
Констатація наших пращурів “Україна від Сяну до Дону” це не просто слова, а метричне свідчення, зміст якого записав батько історії Геродот. То ж, маємо твердо знати: Україна постала не в 1991 році, не в 1918 році, і навіть не у XVII сторіччі. Історія України вкорінена в тисячоліттях індоєвропейської історії. Як доказ істини – зворотний переклад “скіфських” імен і назв в IV книзі “Історії” Геродота, який повертає українській історії питомо українські імена людей і назви земель.
Коли українці відкривають четверту книгу ”Історії” Геродота і прочитують в ній імена перших трьох братів-правителів Скіфії-України у двох варіантах, то у кожного читача мало би постати справедливе запитання: “Чому у Геродота три брати названі так (Ліпоксай, Арпоксай, Колаксай), а у решти греків імена інші (Агафірс, Гелон, Скіф), проте, обидва ці варіанти виявляються аналогами імен Кия, Щека і Хоріва, а назви родів – аналогами поземельних назв України від Сяну до Дону (агафірси – буковинці, авхати – лемки-волиняни, паралати – кияни (роденці), катіари – січовики Переяславщини (полкова Геррос), траспії – похідні козаки на Січах).
То ж, чому академіки в минулому, а нині історики нового покоління з таким великим трудом опановують очевидні історичні істини? Тут було би доречно навести такий приклад. Нападаючи на українські села, половці “брали дань по белє від двору”, а італійські партизани, йдучи в походи, співали “О, бела, чао!”. І в першому, і в другому випадку “bella” означає “дівчина” з відтінком “донька”. Проте, і старі академіки, і сучасні історики тлумачать вислів автора “Слова о полку Ігоревім” значенням “білка”, дефіцитним хутряним звірятком в степах України. Профане тлумачення тексту геніального твору XII сторіччя дає нам повне право сумніватися в особистій кваліфікації його дослідників. Те ж саме засвідчує вислів “рищучи в стезю Трояню” – йдучи шляхом злагоди (в старонімецькій “triuwa, truwo” – “Treue” – віра, вірність, надійність, довіра). Таких не вірних прочитань старожитнього твору української літератури більш п’ятидесяти! Врешті, обов’язок вітчизняних істориків і літераторів навести лад в національній історії, тим більш, що необхідні дороговкази збереглися й нині по всій Україні. Чому це так важливо? Найперш, йдеться про авторитет науки. Але йдеться також про викриття невігласів, зокрема, в політиці. Але ж!
Хіба ж тут не йдеться про ”війну за голос і війну наративів” (Оксана Забужко) в ім’я суб’єктності національної історії, літератури, культури на сцені світової історії, культури, літератури? Йдеться! Але первісно йдеться про елементарну освіченість істориків і літературознавців. А вторинним наслідком володіння істинною стає міжнародна репутація і, як не дивно, міжнародна суб’єктність національної літератури, мистецтв, але й науки, техніки, культури загалом.
Суб’єктність української літератури, мистецтва, публіцистики потребує не так доказів, як нашої уваги. Особливо це стосується також історичної суб’єктності України, починаючи з доби Геродота.
На завершення цього наративу згадаймо свідчення батька історії Геродота про славетні Запорізькі землі, які перебувають нині в окупації ворогами Християнської України:
“Над Гостинним (Чорним) морем, куди виступив Дарій, мешкають дуже дикі народи, за винятком самих скіфів. Не зуміємо вказати (там) жодного народу, шо відзначався б мудрістю, жодної (навіть) такої людини. Виняток – це скіфи й Анахарсіс”. І дальше Геродот розповідає про наймудріший винахід скіфів: “Частину своїх земель (на півдні) скіфи залишили не займаними, а якщо хтось зачепить їх, то вже не втече від них. На пустинях у них немає ні міст ні мурів, там вони живуть не від землеробства, а з випасу худоби, живуть на возах та добре стріляють з коней, а не скорі до бою” (”Пустині” – Слободи).
Тисячоліття української історії такими були запорізькі землі. Впустивши туди агресора (у згаданому випадку Дарія з військом), скіфи перекривали агресору шляхи подальшого наступу з одного боку, а з іншого – блокували постачання війська агресора. На додачу скіфи посилали ворогу дарунки – птицю, мишу, жабу та п’ять стріл, що означало: “Годуйтеся!”. Виснажений ворог змушений був рятуватися втечею.
Оксентій ОНОПЕНКО
Відень, Австрія