“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/halyna-dychkovska-dan-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще як було Назарові тільки літ десять, вона таки наважилася піти до Михайлової мами:
− То, цьоцю, байстря Михайлове, казав Михайло, що ви йому все казали: «Лишив-бись ми хоч яке байстря». От він лишив, казав, що Ви знатимете.
Чорнява мама чорнявого Михайла довго дивилася на безтурботне біляве хлоп’я, що бігало по саду. Мовчала, врешті процідила крізь зуби:
− Ти брешеш. Мій Михайло байстрят би не лишив. Михася вже стільки літ нема, а ти жива…
Повернулася і пішла до хати, так на останок гримнувши дверима, що не тільки хата, геть і дерева в саду струсилися.
Гельці раптом здалося, що хтось душить її за горло. НЕ-Є реготало їй прямісінько в лице. Кусало за щоки і литки. Покрилася плямами, як прокажена. «Господи, чого я тоді не вмерла разом з ними? Нащо ти мене жити лишив? Забери мене, Господи, забери зараз, в цю мить, забери… Нікому я тут не треба, ні я, ні моя дитина. Смерте, сестро моя солодка, де ти? Забери мене, Господи, забери… Що я тут роблю? Ти хоч на Хрещатику спалися, а однак цій вирві байдуже. Безсила я бодай щось здолати, безсила… Нащо? Нащо ще одної советської громадянки? Нааааааааащооооооооо??????»
Хотілося вити по-собачому, по-вовчому: «Уууууууууууууу… Де ти, смерте?»
− Мамо, я там до річки ходив. Там вирва така, чорна… а я так туди стрибнути захотів. І ледь не зсунувся. Дядько Михайло мене за сорочку зловив.
Вона пригорнула сина до себе. Прости мені, синочку, прости дитино… Тяжко мені… І ти, Михайле, прости. Де ж бо ти взявся тут, в цій хвилі гіркій?
Її не здивувало нічого. Ні вирва, що тягла сина, ні Михайло, що впасти в ту вирву не дав.
− Звідки ти знаєш, що того дядька звали Михайло?
− Він сам сказав. Спитав як мене звати. Я сказав «Назар», а він каже: «А мене – Михайло», та й підштовхнув мене до тебе, а сам пішов.
Ніщо шипіло десь неподалік, але відступило.
***
Не раз було потім, що дитя оте казало Гельці: «Мамо, вирва мене кличе…»
Гельця завмирала в жахові. Опускалася на коліна: «Господи, порятуй!» Їй здавалося, а може так воно і було, що то вона штовхає сина у вирву. А, може, сама йде туди, та тягне його за собою. Але ради з тим вона не давала…
***
Якось, провідуючи сина в Києві, повертала уже додому, та на Хрещатику (а де ж бо ще?) зустріла Дмитра.
− Гельцю? Ти?
О Господи, то тут же й імені її такого ніхто не знав. Хотіла вдати, що не зрозуміла, але не змогла. Дмитро ще рік до того, як впала їх криївка, пішов на легальщину. Ніхто його не всипав і він так лишився. Була рада незмірно. Рідна душа.
− Хочеш додому? Приїжджай до мене.
− Та як то? Зразу зачнуть питати, звідки, хто така.
− Та я от, сина за тиждень женю, приїжджай, будеш за старостівну, скажу, що сестра троюрідна, з маминої родини. Вона в мене з Поділля, то її родини не знають. Хочеш бо? Хочеш на рідну землицю?
Ой, хочу! Приглушене вічно бажання раптом спалахнуло не те що як полум’я, як вулкан. Небезпека, що її можуть пізнати, здалася мізерна. Двадцять бо літ пройшло. Насправді то не так і багато, тих 20 літ, але душа не хотіла слухати розум, який застерігав, що можуть пізнати, а там – можуть і посадити, відлига вже згортається, знов зима. В цім краї все вічно зима. А вона хотіла туди, до хлопців. До того розгорнутого неба. Боже, вона вже забула як то: не бо-ятися.
− Я приїду, Дмитре, приїду.
Тиждень змигнув, як мить.
Дмитро зустрів в районі. Кум якраз возив на комбінат дерево, та з ним можна і до Села. Була ще тільки п’ятниця. Від гостинця вони підіймалися д’горі, дихали прілим листом і тими невловимими пахощами весни, які, здавалося, не в запаху навіть, в якомусь струменінні повітря, сонця, в передчутті зеленого буйства, пронизували простір і проймали до кісточок. Ось уже й хата Дмитрова.
В саду, на якійсь дошці, застеленій рядниною, хтось спав.
− Хто то, Дмитре? – Гельця, напружена тільки від того, що ступає по цій землі, насторожено сприймала будь-яку людину. Вона б воліла не зустрічатися тут узагалі ні з ким, та й весілля те було їй зовсім не до речі, вона приїхала сюди, ще сама не знала чого. Але твердо знала, що на місце криївки вона точно піде. Що там має щось бути. Криївка пам’ятала її, кликала, говорила з нею. Криївка була отвором в потойбіччя. І, певно, той отвір для неї так ніколи і не був закритий.
− То Василь. МузИка з Жєб’єго. Напивсі вчора, та й спит.
«Ото, − подумала Гельця, − хлопців давно нема, а цей напився, та й спит». Стрепенулася від того, що щойно побажала смерті незнайомій людині, отак просто нізащо. Просто за те, що живий, а хлопців нема… Мара то, прости Господи, Мара.
Назустріч їм вибігла Дмитрова онучка. Трохи старше двох років дівчатко в довгій полотняній сорочечці, босеньке біленьке ангельське сотворіннячко. Гельця малу не зацікавила, але отой дядько в саду становив для неї якийсь суттєвий інтерес. Мале стало напроти Василя і, ретельно колупаючи ніс, невідривно дивилося на МузИку. Певно, під тим поглядом, Василь прокинувся. Здивовано позирнув на малу, витяг з кишені сопілку і зачав грати. Гельцю аж струсило. Щось в тій картинці було таке дивно-страшне, що їй здалося, наче зараз помре. Підкосилися ноги, вона тихенько присіла.
А Василь грав. Витьохкував щось, як пташечка. Мале дивилось і слухало, роззявивши ротика.
І раптом Гельця втямила:
«Я чогось так думав, що то в тебе буде дівчинка. Я би навчився грати на сопілці та й бавив би її»
Гельця плакала тихо, без звуку, сльози котилися по щоках. Вона боялася, що те дівчатко і той МузИка побачать її, не хотіла спудити. Відвернулася і просто слухала сопілку та переливи щасливого дитячого сміху.
В суботу зранку Дмитро попросив Гельцю піти до Михасевої мами.
− Не піду, вже була там.
− Але розумієш, стара дуже слаба. Не знала, що ти є, а закликала мене і наказала, щоб я тебе знайшов. Казала, що не вмре, заки тебе не найду.
Дмитро таки вмовив її і вони пішли разом. Вона таки дійсно була слаба. Лежала на бамбетлі тихо, висушена віком, болем і хворобами:
− Розкажи мені, молодице, правду.
Гельця й розказала їй все. І чия дитина, і як Михась сказав.
− О, тепер правда. То Михась, значить, хтів теї дитини. Дмитре, отам на креденсі заповіт лежит. Ти впиши ім’я малого, а на тім тижні підеш зо мнов до сільради і я йому обійстя відпишу. Статки в мене невеликі. Але то Михась так хтів. То так має бути. Най жИє мій внучок.
«Внучок…» Гельцю знов здушило щось за горло. Але то було не Ніщо. То виходив з неї біль. Гаркотів, шкварчав і зникав. Вона подумала, що то біль іде в Ніщо і то добре. Диви, Ніщо теж може бути добре… Так дивно…
Ввечері, як завжди на весіллі, були столи і були музИки. «Чорні очка» слідували за «Ти ж мене підманула», та ось хтось затягнув:
«Зацветали яблони и груши…»
Гельці здалося, що Василеві цимбали зашпорталися. Але він таки відіграв. А вкінці мовив:
− Нє, хлопці, то так не буде…
Василь заграв г’Аркана. «Тррам-там-та-та-та-та….»… цимбалові молоточки били не струни. Душу Гельцину били. МузИка взяв цимбали поперед себе і пішов з ними до танцю. В центр, на напівзігнутих ногах рухався повільно, запускаючи чоловіче коло довкола себе, розкриваючи зболілі гуцульські душі, кликав…
Ангелів?
Нє, то були не ангели, то з-під землі виринав чи то стогін, чи то екстаз, наче звільнялася якась давня, та така забута сила, що так втомилася… там, під землею, в неволі. То було таки світло, але якесь таке дивне… Гельці здалося, що то не чоловіче коло рухається в такт танцю, а міфічний змій дихає їй в лице… А Василь грав, закидаючи г’аркана, грав усе швидше, вів хлопців змієм і вже здавалося, що то не ланцюг людей, а одна істота рухається тут, толочить траву і розкриває Силу, таку незвичну, таку потрібну, таку незбагненну…
Вона звідкись чітко зрозуміла, що Василь ЗНАЄ. Знає розгорнуте Небо. Він наче знав ще більше – знав розгорнуту Землю…
А цимбали вже грали щось зовсім інше. Тепер вони кликали Ангелів. «Господи, звідки він чув той ангельський спів?» − Гельця нагадала собі, що і вона того співу не чула, тільки бачила, а цимбали дзвеніли, розриваючи завісу, і знов захотілось ридати. Ридати як тоді, животом і грудьми. Закрила лице руками. Хтось торкав за плече і кликав до танцю. Який, з біса, танець? З Ангелами не танцюють…
Гості вже помалу розходилися. Глупа ніч перевалила за середину і почала залицятися до світанку.
− Певно вам наша музИка не до шмиги, шось-те втекли в сад?
Гельці зсудомило горло. Не годна була розтулити рота і бодай писнути. Хапала повітря але помалу заспокоїлася.
− Там в лісі, кілометер звідси, криївка є. Підете зо мною?
Здуріла баба. Посеред ночі, яка криївка? Ти там двадцять літ як була, зблудиш, з чужим чоловіком, вар’ятка…
− Як то гуцульський кілометр, то до ранку дійдем, пішли.
Дорогу Гельця знала добре. Битою дорогою треба було йти не кілометр, а десь зо п’ять, далі потік, д’горі потоком ще троха. Поки зайшли, то вже добре світало. На місці криївки запалася яма. І все. Трава і дрібненька поросль. Гельця лягла на землю, на краю ями… «Я тут мала лежати…» Земля була тепла. Лоскотала травою і дихала прілістю.
− Ааааааааааааааааааааааа… Простіть мене, хлопці, що ви мертві, а я жива…
Вона говорила з ними. З Михайлом і Ориськом, з Славком і Богданом, з Михайлом і … Стодолею.
Василь сидів збоку і слухав. Курив цигарку за цигаркою.
− Я, Гельцю, такий, як Стодоля.
Гельці мороз побіг поза шкіру. Такого вона не чекала. Такого просто не могло бути…
− То тАки була весна. Я пішов в село, по харч. Але пішов не в своє. В сторонське. Там в мене дівчина була. Дуже побачити хтілось. Харчів набрав. Стрибків в селі не було. Все так добре обійшлося, ніхто мене не бачив. Вертаю собі, такий веселий. Вийшов на гору, а криївка під другою горою, якраз мені видно так добре. А там вибух. Стрибки прийшли з мого села. Я не знаю яким дивом. Чи випадково, чи хто всипав. Хлопці рвуть себе гранатами, а я сиджу на горі. З харчами. Я боягуз, Гельцю, лишився там на горі і не пішов туди до них. Як Петро, що від Христа відрікся. Так і я їх відрікся…
− І того ти п’єш…
Василь кивнув головою.
− Не тільки п’ю, часом граю, що аж шкіра з пальців злазить, а часом так ото думаю собі: а що з того, щоби вмер? Що вони доброго зробили? Вмерли лиш, а я от людей веселю… людям я треба… І так хочу, щоб мене похвалили, щоб сказали, як я много роблю для людей… так хочу то чути… щоб тільки не чути, щО хлопці скажуть. Троє їх там було.
Все стало зрозуміло. І чого Василь пив, і звідки він ЗНАВ. Було тільки незрозуміло, як з цим жити. Гельця якось втямила, що Василь дивним чином конкурує із хлопцями. Їх СЛАВА не давала йому спокою. Ота правДИВА СЛАВА. Він таки хотів СЛАВИ… і вона… вона, Гельця, тАки хтіла…
Невже задля тої СЛАВИ ТРЕБА ТІЛЬКИ ВМЕРТИ?
Не боялася смерті. Готова була щомиті. Але СЛАВА чогось не йшла. Небо не розкривалося. Ангели не співали. Вона подумала, що ненавидить Василя. За те, що не вмер. Ненавидить себе. Що не вмерла? Ненавидить свою дитину… що через неї вмерли хлопці…
− Василю, якби я… якби в мене не було дитини… то Стодоля може би… то хлопці може би жили…
Василь ніби скам’янів. Щось було в тому стогоні Гельці таке страшне, що геть і дивитися було ніяк. Але він таки подивився їй в очі і … побачив… Вирву…
− Але й сука, ти, Гельцю… не смій, чуєш, суко, не смій дитину в Вирву!!! Чуєш, суко! Лиши дитину! Ти не дитину Стодолі в вирву кидаєш! Ти хлопців дитину кидаєш! Не руш, суко! То моя, моєї любові! ЛЮБ’Ю!!!
Гельці здалося, що напроти неї – вовк. Зара кинеться і перегризе горлянку. Вона знала, що Василь казав правду. Не простила хлопцям, що не дали їй святої дитини. Не простила Адріянові. Нікому не простила. Не простила себе, що не порятувала їх, не простила собі Стодолиної зради, нічого нікому не простила.
Василь віддав СЛАВУ. За життя ЇЇ дитини.
Такого вона ще не бачила. В жодному чоловікові. В жодному. Вони годні були віддавати життя за славу, але славу за життя? Чужої дитини???
Десь поруч гримнула блискавка. Зачиналася гроза.
Вона раптом втямила, що таке вдіяти міг тилько Бог. Блискавки били вже часто.
Що мож дати чоловікові, який віддав твоїй дитині свою Славу? Гельця раптом подумала, що не хоче, щоб хтось щось віддавав. Хоче, щоб Василь мав Славу. І щоб син її мав.
− Василю, а якби ти лишився в криївці, а хтось пішов по харчі, і так от вернувся, ти би хтів, щоб він згинув?
Василь заперечливо похитав головою: «Нє, не хтів-би-м».
− А що би-сь зробив?
− Я би сказав: Хлопче, так пан Біг розпорядився, що я тут, а ти там, візьми моє житє, візьми мою силу, візьми мою СЛАВУ, все візьми і живи. Живи так, щоб оце моє щастя, що я жив сам-собою, сповняло тебе щодня. Прости мене, що не вижив, що не зумів. Що стомився жити, прости мене… − Василь торопів од власних слів. − Я все думав, що то мені прощення нема, а то… вони… просять?
− Василю, то візьми їх життя, і силу, і СЛАВУ… їм же то треба… щоб ти взяв…
− А ти? Ти чому не береш?
− Я взяла, от тільки… − Гельця намацала в кишені камінець, − Стодолине життя не годна … − Вона витягла камінець з кишені і простягла на долоні Василеві.
На тім місці, де вона вбила Стодолю, засвітилася куля. Хтось сказав би, що то кульова блискавка. З криївки піднялася легка хмарка туману і попливла до кулі. Раптом Гельця побачила, що там всі. Всі Хлопці. Вони підійшли до Стодолі і взяли його в г’аркана.
«Тррам-там-та-та-та-та….»…
Як то могло бути? Щоб Хлопці і Стодоля в однім колі?
Як то?
Закрутили і куля трісла.
То Дань трісла.
Розлетілася.
Ніби нічо не було.
Василь узяв камінець і розгорнув коло себе киртицю, поклав його всередину. Гельці чогось стало шкода того камінця. «Ніби покійника ховаєм», − подумала. Пошурхотіла пальцями по прілому листу і намацала жолудь. Поклала до каменя.
− Дубенятко, − усміхнувся Василь, загортаючи землю. Отак-таки: не дуб, не жолудь, не дубочок, а саме – дубенятко…
− Гельцю, а ті хлопці, що були з тобою, вони б дали мені те… що Михайло… ну, те …
− ПравДиву Славу?
− Так.
− Дали б.
Гельці здалося, що Василя вдарила блискавка. З нього наче злазила якась позлітка, як непотрібна шкіра гадюча, і проступало наверх Світло, те дивне Світло, що вже бачила вона тут, саме тут в цьому місці…
Преображення…
− Василю, я хочу, щоб ти ЖИВ в СЛАВІ. То мож! І діти твої. Теж.
Гельця дивилась на Василя і не впізнавала. Радше не так. Вона впізнавала в ньому Михася і Ориська, Богдана і Славка, і другого Михася, і … Стодолю. Але не того Стодолю, що хотів хлопців в Дань віддати і жити їх смертю, а того Стодолю, що мав чисте серце… А потім прийшли ті хлопці з Василевої криївки, а потім ще, і ще хтось і всі вони лилися Потоком через Василеве серце, стікали в криївку до дубенятка, розгортали Землю НЕБОМ… ніби на Різдво.
Рід здвигається, певно,− Великдень.
Вони вернули до села. Зайшли до сільради. Гельця хотіла подзвонити до сина, бо він проходив якийсь конкурс, до справжнього театру. Йому то було дуже важливо:
− Мені дали роль! Мамо! Справжню!
− І кого ти гратимеш?
− Назара Стодолю!
***
В саду під яблунею сидів Василь і кликав Ангелів. Сопілкою. Вони спадали Потоком на Гельциного сина, на Василевих дітей і розліталися по
землі…
Дубенятками…
* Слова “Я не хочу носити його кров”, ідею зради криївки одним із боївкарів та імена Гельця, Адріян і
Стодоля взято з роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Все інше — то проекція правди життя реальних людей крізь призму часу і простору.
м. Івано-Франківськ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.