“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
АКТУАЛЬНИЙ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхе[є], не древлє слово
Розтлєнное, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської…
(Т. Шевченко, Осії. Глава XIV. Подражаніє)
Кажуть, «Історія – вчителька життя» (лат. «Historia est magistra vitae»). Гарне твердження, та, на жаль, спірне.
Минають тисячоліття, однак проблеми нових поколінь дуже схожі на ті, з якими стикалися їхні предки. У громадському просторі завжди присутні самопожертва й блюзнірство, доброчинство й утилітаризм, гуманізм і цинізм.
Історія накопичила багатий сумісний досвід різних країн і народів у їхніх спробах знайти такі способи й форми співжиття, які б забезпечували загальний порядок, не порушуючи права на свободу окремої особистості, не принижуючи її гідності.
Проте не меншим є й інший – негативний – досвід. Людство випробувало різні види монархій і республік, відчуло, що таке тиранія, деспотія, аристократія, олігархія, диктатура (особиста і класова), автократія, тоталітаризм, демократія та її спотворена подоба – охлократія… Здавалося б, є змога вибрати «краще з кращого» і назавжди відкинути «гірше з гіршого». Частина держав-лідерів сучасного світу прагне об’єднати зусилля в реалізації такої можливості, оскільки подальші соціально-політичні експерименти «з нуля» обходяться людству надто дорого – це вже не внутрішня справа окремих суспільств, коли від політичних негараздів та амбіцій потерпає населення певної країни, а світова проблема, адже мало що за теперішніх умов існування інтегрованої планетарної цивілізації має «обмежено-місцевий» характер, навіть якщо відбувається на незначному клаптику території.
Та, на жаль, і сьогодні зберігаються та навіть час від часу міцнішають протилежні тенденції: з’являються нові політичні «вожді», «месії», «верховні правителі», перед якими свої й чужі народи мають впасти ниць… Не можна не помічати цієї небезпеки, неможливо не говорити про неї.
Цей літературознавчий нарис написаний з метою показати на прикладі життєвої позиції та поетичної творчості Тараса Шевченка роль інтелігенції у спротиві антигуманній сутності самодержавної влади, можливості її критики засобами художнього слова, здатність митця зайняти провідне місце в сфері суспільно-політичної думки.
Та спочатку ще трохи екскурсу в політичну історію.
Антична культура стала джерелом неперевершеної одухотвореності мистецтва епохи Ренесансу. Антична імперія залишила у спадок людству амбіцію політичного цезаризму. Його спокусам піддалося не одне покоління завойовників і самовладців-диктаторів.
Гай Юлій Цезар (102/100–44 до н. е.) хотів уподібнити себе богам і древнім царям. З цього почалося утвердження в Римі самовладдя Імперії, котра замінила собою Республіку. Необмежене «Я» імператора стало наріжним каменем державної політики. «Республіка – ніщо, пусте ім’я без тіла і обличчя», – заявляв Цезар. Римський історик Светоній Транквілл так описував самовладдя Цезаря: «Мало того, що він приймав почесті понад усяку міру: незмінне консульство, довічну диктатуру, турботу про моральність, потім ім’я імператора, прізвисько “батька вітчизни”, статую серед царських статуй, підвищене місце в театрі, – він навіть допустив на свою честь постановлення, які переважають людську межу: золоте крісло в сенаті і суді, священну колісницю та ноші під час циркових процесій, храми, жертовники, статуї поряд з богами, місце за частуванням для богів…».
Для деяких політиків цезаризм не втратив своєї привабливості й сьогодні. Його рецидиви, як правило, не виникають зненацька. За ними завжди тягнеться довгий «історичний слід», без якого новітні нащадки цезаризму існувати не можуть. Адже у власних очах та у сприйнятті їхніх лакеїв і одурених ними народів вони – «не зовсім люди», а «явища!»
…Інститут самодержавства в Росії почав визрівати паралельно з формуванням у першій третині XVI ст. ключової політико-ідеологічної доктрини правителів Великого Московського князівства (потім – царства і Російської імперії) «Москва – третій Рим» (Рим – Константинополь – Москва). Іван IV Грозний (1533–1584) у 1547 р., першим в російській історії, прийняв титул «цар» після «вінчання на царство» за врочистим церковним обрядом. Зміна назви офіційного титулу правителів Москви: від лат. Caesar – до грец. καῖσαρ (кесар), далі – цсарь – цьсарь – царь означала посилення верховної влади та була одним з аспектів практичної реалізації ідеї «Москва – третій Рим». Інший напрям втілення означеної доктрини полягав у прагненні московських правителів «зібрати» під своєю владою землі Давньої Русі. Територіальне розширення Московії розпочалося при князеві Івані І (1325–1340), прозваному «Калитою» («грошовим мішком»).
У 1721 р. Московське царство було проголошене Російською імперією. Подію приурочили до перемоги у війні проти Швеції, яка тривала 21 рік. У жовтні 1721 р. від Сенату (утворений у 1711 р. замість Боярської думи) та Святійшого Синоду (утворений у 1721 р. замість патріаршого правління) цареві Петру І було «піднесено» титул «Пётр Великий, отец Отечества и Император Всероссийский». Новий титул на «західний» манер – «імператор-монарх» – потребував пояснення та додаткового ідеологічного обґрунтування. Освічених знавців цієї справи серед власне російської придворної знаті було небагато. Тому одним з головних ідеологів московського абсолютизму – самодержавства, яке прагнуло уподібнитися до «римських імператорів», – став українець за походженням («малорос»), колишній ректор Києво-Могилянської академії, а згодом архієпископ Псковський, віце-президент Синоду Феофан Прокопович. Йому, зокрема, належить авторство книги «Правда волі монаршої» (1722 р.) та «Духовного регламенту» (1721 р.), у якому зазначалося: «Его величество есть самовластный монарх, который никому на свете о своих делах ответа дать не должен… Монархов власть есть самодержавная, которым повиноваться сам Бог повелевает».
Минають століття, та продовжує жити вірус великодержавної абсолютистської психології російської влади. Його підживлюють новітні ідеологи. Сьогодні це – психологія й риторика відвертого агресора-окупанта. Починаючи з 2014 року, Україна і світ багато наслухалися про шовіністичну ідею так званого «единого русского мира».
У березні 2018 р. один з придворних псів путінського режиму, нині покійний (дяка Богові!), в. жириновський, під час чергових виборів-возведення на президентський трон в. путіна, заявляв: «Сегодня весь наш народ выбирает главу российского государства, верховного правителя русского мира, границы которого мы ещё не обозначили, мы только формируем его. Выбирают хозяина земли русской – это не только россия, но это и верховный правитель всей планеты Земля, <…> выбирают начальника планеты Земля, руководителя семи миллиардов граждан планеты…» Уся подібна імперська маячня – калька горезвісної експансіоністської риторики про світове панування часів гітлерівського націонал-соціалізму, лише з поправкою на теперішню зовнішню політику Росії; це – очевидний неофашизм по-московськи, рашизм.
…Соціально-політична природа людського буття змушує говорити про політику усіх, навіть людей, здавалося б, суттєво віддалених від неї, – діячів культури, митців, художників, поетів… Однак нерідко саме їхнє слово містить найточніші та найпереконливіші оцінки діянь влади.
Вражаючим підтвердженням цієї тези є творчість Тараса Шевченка, зокрема під кутом зору критики монархічного абсолютизму як форми державного правління. Для її називання поет використовував цілий ряд синонімічно-образних понять, як-от: «цар», «кесар», «імператор», «земні боги-царі», «помазаники божі», «вінценосна громада», «короновані глави», «кати вінчанні», «тирани», «деспоти», «самодержавний государ», «самодержавець-господар», «самодержавний владика», «земні владики», «єго величество», «супостат».
Найчастіше у відповідних контекстах своїх поезій і в різних варіантах Т. Шевченко вживає слово «цар».
Поет не був політичним мислителем у прямому значенні цього слова, але добре знався на подіях української, російської та загальноєвропейської, зокрема античної та середньовічної, історії. А його ідейна та практична участь у діяльності української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (кінець 1845 р. – початок 1847 р.) – свідчила про певну системність його політичних переконань: їх центральною віссю було заперечення державного самовладдя – царизму.
Антимонархічну тему творів Т. Шевченка започаткувала поема-комедія «Сон» (1844 р.). Надалі вона прозвучала в поемі «Кавказ» (1845 р.), у містерії «Великий льох» (1845 р.), у поезії «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (1845 р.) та ін. У них об’єктом Шевченкової критики був російський царат XVII–XIX століть. Але незабаром поет виступив проти абсолютизму влади в цілому, використовуючи для цього приклади зі світової історії. У 1848 р. з’явився цикл віршів (поема), який спочатку не мав назви, а згодом (від часу першої повної публікації тексту у празькому виданні «Кобзаря» 1876 р.) став подаватися під назвою «Царі».
Десятирічне заслання не похитнуло антицарських переконань Т. Шевченка. До речі, не лише у цьому відношенні цікавим є запис поета у «Щоденнику» від 28 липня 1857 року: він дякує Богові, який дарував йому «силу души и тела пройти этот мрачный, тернистый путь, не уязвив себя и не унизив в себе человеческого достоинства». Здобувши довгождану свободу, Т. Шевченко створив цілу серію творів – поем і віршів, де викривав одноосібне правління, нібито освячене вищою, божою, волею: «Неофіти» (1857 р.), «Я не нездужаю, нівроку…» (1858 р.), «Мій боже милий, знову лихо!..» (1853–1859 рр.), «Во Іудеї во дні они…» (1859 р.), «Осії. Глава XIV» (Подражаніє) (1859 р.), «Молитва» (1860 р.), «Саул» (1860 р.), «О люди! люди небораки!» (1860 р.) та ін.
Слід наголосити, що певною особистою настановою для Т. Шевченка у розкритті антигуманної природи самовладдя стала поема «Царі». Характерно, що у 1857 р., перебуваючи в Нижньому Новгороді, автор суттєво редагував її текст, особливо вступну та заключну частини, – у результаті твір набув ще гострішого антимонархічного спрямування. Остаточну редакцію поеми Т. Шевченко створив у 1858 р., переїхавши з Нижнього Новгорода до Москви.
Можливо, саме про факт початку редагування «Царів» свідчить щоденниковий запис поета від 18 вересня 1857 року, у якому він зазначає, що закінчив «превосходное прелюдие к превосходнейшему стихотворению…». Непрямим доказом на користь припущення, що йдеться саме про цикл «Царі», є те, що у «Щоденнику» вищенаведеній фразі передує переписаний Т. Шевченком вірш російського ідеолога народництва Петра Лаврова «Русскому народу» (1854 р.) – нищівна сатира на царське самовладдя Миколи І. Першими рядками поезії Лаврова були такі:
Меня поставил Бог над русскою землёю, –
Сказал нам русский царь. –
Во имя Божие склонитесь предо мною,
Мой трон – Его алтарь!
Для русских не нужны заботы гражданина,
Я думаю за вас!
Припускаємо, що переписувати до власного щоденника чималий за обсягом вірш іншого автора просто так Т. Шевченко не став би. Отже, цілком можливо, що саме у вересні 1857 р. в «прелюдії» до «превосходнейшего стихотворения» з’явилися такі рядки:
…дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих <…>
Хоч на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем спереду і ззаду
Незрячим людям
[«Царі»]
І це була не лише самоіронія поета щодо однієї з провідних для нього тем – зображення життя українського селянства – але й твердий намір розвинути політично спрямовану тематику своїх творів.
Царизм – це самовладдя, а самовладдя – це політичне й моральне свавілля, узурпація влади, яка призводить до паплюження важливих людських заповідей, бо ж царі мислять себе нарівні з богами, підмінюють божественні настанови власною волею.
Ізраїльський цар Давид словами Т. Шевченка
Сам собі говорить: «Я… Ми повелим!
Я цар над божіїм народом!
І сам я бог в моїй землі!
Я все!..»
[«Царі»].
Царизм – це духовне розтління. Царі намагаються видати себе за «святих», але насправді історія повниться прикладами фізичної розпусти державців – у цьому ряду Т. Шевченко згадує й давньоруського київського князя Володимира. Для поета не має значення, чи «царі» були язичниками, чи вже прийняли християнство – у будь-якому випадку головним рушієм їхніх ганебних учинків є необмеженість влади.
Але й велич монархій примарна: «земні боги-царі» насправді є «дрібненькими богами», морально «убогими» [«І Архімед, і Галілей…», 1860 р.], – їхнє самовладдя не вічне й не варте поклоніння, бо головне в суспільстві – «…любов меж людьми» [ «Тим неситим очам…» (1860 р.)].
Т. Шевченко говорить про царизм як всесвітнє явище:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом і Євфратом…
[«Саул»]
скрізь його сутність однакова, побудована на придушенні свободи, економічному та духовному поневоленні людей. Однаковими є й атрибутивні ознаки повновладних монархій:
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами
[«Саул»]
Яка лаконічна, ємна й точна характеристика, що збігається з сучасними визначеннями авторитаризму!
«Законом» в системі царату є сам правитель: «Я думаю за вас!» (у П. Лаврова), «Я все!..» (у Т. Шевченка). Самодержець – незаперечний канон, йому належить «право» думати, говорити, діяти. Підданим залишається лише «право» слухати, засвоювати, виконувати царські укази, загалом – покірно й безмовно служити царям:
Мов дурень, ходиш кругом їх
Не знаєш, на яку ступити
[«Царі»]
«Меч», «кати» – це насилля, без якого не може існувати політична диктатура. У структурі такої влади однією з головних є військова складова. Недарма російського царя Миколу І в народі та в прогресивних громадських колах прозвали «Палкін», а Т. Шевченко в поезії «Юродивий» (1857 р.) «наділив» його нижчим офіцерським званням – «фельдфебель». Т. Шевченко також використовував вислів О. Герцена, який у своїй книзі «Былое и думы» назвав Миколу І «тормозом» («гальмом»).
Самодержавний терор може бути спрямований проти будь-кого й будь-чого, що хоча б якось, на думку владної верхівки, загрожує її існуванню.
Т. Шевченко звертається до відомої біблійної оповіді про вбивство у Віфлеємі за наказом царя Ірода кільканадцятьох тисяч (за деякими джерелами – кількох десятків) немовлят, бо й ці, уявні, «вороги» могли в майбутньому становити небезпеку для самовладдя Ірода:
Та що ж, – промовив Ірод п’яний, –
По всьому царству постинать
Малих дітей; а то, погані,
Нам не дадуть доцарювать
[«Во Іудеї во дні они…»].
Воля царя – закон:
Ножі солдати сполоскали
В дитячій праведній крові!
[«Марія», 1859 р.].
«Побиття немовлят у Віфлеємі» – це окремий історичний випадок? Якби ж то… Одразу надходить згадка про масові репресії проти «сімей ворогів народу» в часи сталінського режиму, про криваві розправи над камбоджійським народом диктатора Пол Пота в 1970-х роках… А скільки українських дітей убито за велінням нинішнього московського ката?!
«Князі» – це соціальна опора монархічного режиму, царський почет, найближче оточення владаря. Його утворює придворна бюрократія, що має багатоступеневу ієрархію.
Валентин СЕВЕРИНЮК,
доктор політичних наук,
професор,член НСПУ
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.