“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
(З КНИГИ «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»)
ОДНА з неочікуваностей нинішньої війни – масштаби звірств російського фашизму. Попри гіркі уроки історії, багатьом, а надто заколисаним міфом про братні народи, не могло навіть приснитися, що з такою диявольською одержимістю і тупістю нищитимуться цивільні об’єкти і мирне населення. Що Україна стане найзамінованішою країною світу. Територією, небезпечною для існування. Що Путін переплюне Гітлера – ні, цього було не уявити.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Жорстокість – калічне дитя ненависті. Озираючись на російську літературу тих літ, які передували вторгненню, ненависть, якщо й простежувалась, то не настільки безпардонно, щоб запам’яталися імена її носіїв.
За одним винятком. Виняток – вірш нобелівського лауреата Йосифа Бродського «На независимость Украины».
Є свідчення, що автор читав його у Варшаві. А вперше публічно оприлюднив 28 лютого 1994 р. у Квінсі-коледжі /США/. Існує магнітофонний запис цього вечора.
Вірш блювотний, позаяк ненависть у нім перехлюпує через край.
Скажем им звонкой матерью, паузы метя строго,
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря –
в мундире,
По адресу на три буквы, на стороне все четыре.
Пусть теперь в мазанке хором гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, суп вибирая в чаще,
А курицу из борща грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе – хватит!
Плюнуть, что ли, в Днепро, может,
он вспять покатит.
Брезгуя гордо нами, как оскомой битком набиты,
Отторгнутыми углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом, вашого хлеба, неба,
Нам, подавись вы жмыхом, нам подолгом не треба…
І далі у тому ж дусі: «калуны, вертухаи, бугаи». Це так вишукано нобеліант атестує нас, українців.
Про поетичні чесноти цього виробу говорити не випадає. Примітив, рубаний сокирою злоби, він явно дістався виробникові ціною натужних зусиль. Лють підім’яла етику і естетику. Поезія захлинулася жовчю розперезаного хама. Хама, який втратив самоконтроль. Опустився до рівня апаша.
З якого б то дива? Та ще й від колишнього дисидента, етнічного єврея? Невже Бродський забув про «п’яту графу» за більшовизму?
Повірити в це неможливо. Чи незалежність України збурила автора більше ніж приниження його етносу?
Не будемо лукавити. Тут задіяний цілий комплекс чинників. Історія передусім. Непрості українсько-єврейські стосунки упродовж століть.
Ментальність народу, який завжди був на боці сильного, а не слабкого. Пригадаймо організаторів голодомору і репресій в Україні у 20-30 роки минулого століття.
А ось плювання в Дніпро, скверна словесна – з персональних «чеснот» самого Бродського.
Стилістика, лексика його інвективи – свідчення добре засвоєних ним імперативів талмуду, найжорстокішої книги людства.
Маємо розуміти: потрапивши до Америки, Бродський опинився у тому російсько-єврейському середовищі, де українофобія явище поширене.
Про що свідчить русистика з її поганьблюванням історії України та її державності.
Пасквіль Бродського – пасквіль україноненависника. Його ідеологічний автопортрет, а не спонтанний випад.
Текст цей такого ґатунку, що не полишає сумніву: якби автор його дожив до російської агресії, то перевершив би її нинішніх пропагандистів.
Вірш Бродського мовби зависає в повітрі тих уже далеких літ, як передвістя того, що неодмінно мало статися.
Те, до чого російське суспільство ще дозрівало, ту агресивність, яку воно ще нарощувало, віршник явив у всій повноті і цинічній оголеності. Парадокс у тім, що події випередив не етнічний росіянин.
Бродський помер через два роки після оприлюднення свого блюзнірського вірша. Як поет – помер ще раніше. Тоді, коли його написав.
Бо переступив ту червону лінію, яка самовбивча для художника. Самовбивча ще й тому, що провокує антисемітизм.
Перекладати Бродського українською – принижувати національну честь і гідність.
Нагадаю схильним до політичного мазохізму: в Ізраїлі заборонили трансляцію музики Вагнера тільки на тій підставі, що він був улюбленим композитором Гітлера.
ШЕВЧЕНКІВСЬКА премія, як премія над преміями, мала би присуджуватися автору з урахуванням його загального творчого доробку. Цебто автору, ім`я якого так чи інак присутнє у читацькій свідомості.
Тому підтвердження – практика Нобелівського комітету. Як правило, премією винагороджуються відомі письменники. Промовистий факт: Бунін отримав нобелівку не за конкретний твір, а за творчість загалом.
Пригадується це у зв’язку з явним ігноруванням такого розумного підходу головою Шевченківського Комітету Ю.Макаровим. Схоже, що невідомість автора для нього – ледь не запорука шедевральності його писань. Але шедеврів не помічено. Та й трапляються вони лише на окультуреному ґрунті. Маємо небезталанні твори небезталанних авторів. Щоправда, деякі з них забуваються невдовзі після прочитання.
Нетерпимість комітетського начальника до письменників старшого віку, яких він вважає представниками «колгоспного естетичного гетто», узаконила беззаконність волюнтаристського почину. Усунула їх від участі у творчому змаганні.
Цей, демонстративно ословлений, за атестацією Сидоржевського, «віковий шовінізм», звів нанівець можливість об’єктивного поцінування талановитих творів.
Уявімо собі неймовірне: серед претендентів на премію опинився би Гете з його «Фаустом». Жодного шансу, що він би її отримав. Позаяк «Фауста» поет завершував, коли було йому за 80.
Небайдужим упам’ятку, з якою наполегливістю пан Макаров рекламував творця образливих для пам`яті Шевченка текстів поета Херсонського і автора книжки з явно провокативною назвою «Жидівський король».
Цей постріл у Шевченка не влучив. А стріляють не вперше. Премію, як відомо, отримав його американський десакралізатор.
Скандал з приводу неозвучення прізвищ цьогорічних лауреатів у день народження Кобзаря та ще й за лихої пори російсько-української війни збурив українців.
Заява Макарова про додаткову номінацію «за внесок у перемогу» і перенесення ритуального дійства на 22 травня, день перепоховання Шевченка – грубе порушення Положення про премію. І моральне приниження цьогорічних лауреатів. Позаяк випливає, що їхній внесок не є внеском у перемогу.
Рівень національної самосвідомості одіозного голови Комітету радикально не узгоджується зі статусом Національної премії. Бо що насправді криється за замашною фразою про «колгоспне естетичне гетто»?
Авжеж, українські традиції, українська історія і культура. Яку мету переслідує зарозумілий поганьблювач?
Вона далекосяжна: винародовлення корінного етносу. Розмивання і знецінення гумусу його культурного ґрунту. Заохочення до відступництва і винагорода за нього. Підміна цінностей. У латентних формах зокрема. Дворушність як норма поведінки: «нашим і вашим».
Це – для невтаємничених. Утаємничені знають. Як знають і те, що подібні ігри без прямого чи опосередкованого втручання можновладців неможливі.
Макаров «пішов». Макаровщина лишилась. Прикро усвідомлювати, що довоєнний спектакль продовжується і під акомпанемент вибухів снарядів і повітряних тривог.
ПОВЕРТАЮСЬ до попереднього запису, позаяк Шевченківський Комітет оприлюднив заяву, у якій відхрещується від скоєного. «…пропозиція про доповнення новою номінацією, а фактично паралельним конкурсом стала несподіванкою».
Реакція на ці рядки – мимовільна посмішка. Що це: намагання перекласти відповідальність за те, що сталося, тільки на керманича? А як щодо гріхів попередніх? «Іноді Комітету бракувало публічності та вміння донести до громадськості свою позицію і міркування /?/ щодо тих чи інших рішень». Соромливе зізнання, з огляду на скромні плоди чотирирічних зусиль.
Не без сарказму сприймається і цей пасаж. «Упродовж нашої діяльності, починаючи з 2019 року, ми керувалися бажанням відновити репутацію Премії, позбавивши її радянського змісту і наповнивши актуальними сучасними сенсами».
Не відновили репутацію, а заплямували. У публічному просторі з`явилася інформація, що одна з ощасливлених цьогорічною премією пані, щоправда, не письменниця, висловила сентенцію про «небезпеку високого градусу патріотизму».
І це тоді, коли повсякденна реальність – смерть, каліцтва, руїни. Коли методично і цілеспрямовано нас намагаються стерти з лиця землі.
Важко повірити, щоб адекватна людина, свідома своєї етнічної приналежності, та ще й причетна до духовної сфери, могла, даруйте, таке ляпнути. Ще важче уявити, що цю людину винагороджують. Тому й не називаю прізвища.
Але якщо це справді так, то таку особу і тих, хто за неї голосував, годилося б командирувати на передову. Хай би вони у багнюці траншей і шанців просвітили солдат, що стріляти у ворога – наражатися на небезпеку високого градусу патріотизму. Що безпечніше не стріляти, а бути убитими.
А як бути з високим градусом патріотизму самого Шевченка? Він теж небезпечний?
Як не крути, а випливає, що туманна фраза про наповнення Премії «актуальними сучасними смислами» означає не що інше як анаціональний продукт. Приїхали.
Щодо «радянського змісту». Як часто на нього посилаються духовні спекулянти і маніпулятори, аби виправдати свою недолугість. Озирнімося бодай на ці імена: Загребельний, Мушкетик, Ліна Костенко, Павличко, Іван Дзюба, Драч, Борис Олійник, Вінграновський, Ірина Жиленко, Талалай, Калинець, Кремінь, Римарук, Герасим`юк. Усі вони шевченківці.
Поклавши руку на серце, чи могли би члени Комітету, укомплектованого Макаровим, назвати прізвище «їхнього» лауреата, який би вписувався у цей не вичерпаний моїм переліком ряд?
Упам`ятку інше: преміювали виставу за відворотною п’єсою Наталки Ворожбит «Погані дороги».
У ту пору, коли Комітет очолював Дзюба, усі його члени були шевченківськими лауреатами. Практика підтвердила доцільність такої «кадрової політики». Питання недовіри щодо компетентності кожного знімалося, сказати б, механічно.
Чи були огріхи? Були. Але про відступництво там не йшлося.
Макаров пішов іншим шляхом. Тупиковим, шкідливим. Він умудрився не запросити до співпраці жодного знаного письменника й авторитетного літературознавця.
Я хотів завершити цей запис побажанням, аби нинішній Комітет саморозпустився, коли довідався, що це вже сталося. І слава Богу.
Але як викручуватиметься влада, яка вляпалася у цю ганебну історію?
В ОДНОМУ зі своїх записів, оприлюднених в «УЛГ», я висловив точку зору на те, що відбувається довкола російських класиків.
Публікація, схоже, набула розголосу. Одні підтримали, інші засудили автора. Ще інші – піддали анафемі. Тому вважаю за необхідне чітко висловити свою позицію.
Задушна психологічна атмосфера війни набула і тих ознак стихійності, які бумерангом б`ють і по нас самих.
Мішенню для збиткування стали не лишень більшовицькі ідоли, а й Пушкін, Достоєвський, Лев Толстой, Чехов. Ба навіть українофіл, «духовий українець», за Маланюком, Іван Бунін.
Найбільше дісталося Пушкіну. Сплюндровано і демонтовано кілька десятків пам’ятників.
Тон задають «пушкіністи» мілітарної закваски. Їх профанні, кричущі за некомпетентністю статті механічно стають фактом самопоганьблення. З тієї причини, що рівень невігластва у них зашкалює.
Маємо справу з тенденцією, ім`я якої – інфантильна патріотика. Інфантильна тому, що не розуміє: її діяння – неабияка підмога для путіністів з їх гаслом денацифікації України.
Позаяк з персоналізованими «нациками» сутуга, то як ворогу не порадіти з несподіваної, а ймовірніше ним же й заохочуваної підмоги. Подивіться, мовляв, ось же вони, розумово ущербні бандерівці…
Саме так. Ні більше, ні менше. Нав`язлива думка: практика інфантильних патріотів – козирний хід російського фашизму.
Чим нерозважливіші дії супротивної сторони, чим дурніші антипушкінські й антитолстовські випади, тим легше соловйовим і скабєєвим маніпулювати мізками зазомбованого населення.
Цитата. «Росіяни – це народ не Пушкіна і Лєрмонтова, Рубльова і Рєпіна, Чайковського і Римського-Корсакова, а Леніна, Сталіна, Єжова, Берії та…Путіна. Народ злочинців, брехунів, шахраїв і невиліковних злодіїв. Народ, якого улюбленою «мистецькою творчістю» є різанина, ґвалтування, розбій і тортури, в яких беруть участь на рівних як російські військові, так і їхні дружини і кохані матінки». / «ЛУ» від 27.01. ц.р./
Ці слова належать видатному польському мистецтвознавцеві, реставратору пам`яток культури. Ім`я його – Ян Сталони Добжанський.
Це – для ясності. Інфантильний патріотизм провокативний і тим шкідливий. З патріотизмом справжнім він не має нічого спільного.
Тому зосередьмося на порахунках з Путіним і путіністами. На демонтажі щорсів, жукових і їм подібних.
Щодо Булгакова. Його ворожість до українського визвольного руху у разючій несумісності з виправданням і функціонуванням музею його імені. Очевидна і силуваність прив’язки його до Києва.
Ставити Пушкіна в один ряд з Булгаковим, з огляду на криваву реальність, груба натяжка. До речі, чи відають «пушкіністи», що Пушкін виношував задум написати історію України?
Полишмо його на мудріше прочитання після нашої перемоги. А разом з ним Достоєвського і Толстого, Чехова і Буніна. Бо, як я вже казав, не вичерпуються вони «русским миром».
До артилерійських систем і танків, до балістичних і крилатих ракет не мають ці автори жодного стосунку.
В ОСТАННЬОМУ числі «Дзвону» за минулий рік – добірка віршів Ігоря Попадюка. З передмовки довідуємося, що поет був за фахом геологом. Досліджував різні регіони України. Відкрив перше нафтове родовище на Прикерченському шельфі Чорного моря. Був одним із тих, хто причетний до творення тектонічної карти країни. Захоплювався історією. Помер у шістдесятип`ятирічному віці.
Ці скупі дані важливі з огляду на його поетичну творчість. Лапідарну інколи до протокольності.
Числа – це імена величин,
Числа без величин – не цифри.
Числа і цифри,
Люди і манекени.
За життям – смерть.
За порогом – простір.
За часом – вічність.
За всім – причина всього.
Світанок – Схід.
Вечір – Захід.
День і Ніч.
Південь і Північ.
Все так безумовно.
Все так примарно.
Все так певно.
Все так просто для творця.
Все так недосяжно мені.
Письмо явно не філологічне, місцями недбале, але напрочуд живе і притягувальне. Письмо, яке чинить опір легковажному прочитанню і тримає в напрузі.
Коли ти передзвонив усім
І нічого не зміг почути,
Подзвони сам собі
І ти зрозумієш по суті,
Що нема ні куди піти,
Ні куди повернутись.
Є тільки одна пряма –
Подзвонити до Бога,
Але зовсім не факт,
Що це тобі допоможе…
Ця поезія з її приблизними, а то й ніякими римами, з її максималізмом розтину явищ і вилущуванням істини, з першої фрази налаштовує на активізацію розуму.
Ви створили ваш світ,
Живіть у ньому,
Не нарікайте на недосконалість,
Не плачтесь нікому.
Ви створили свій світ,
То хто вам винен,
Що він не такий,
Як бути повинен
Світ людей…
Просто, але це простота незглибної складності світоустрою. Вірші Ігоря Попадюка спонукають згадати так звану наукову поезію, озирнутися на Лукреція Кара з його «Природою речей». Певна річ, з поправкою на те, що це філософеми людини ХХІ століття.
Закон поєднання сутностей,
Закон сполучених судин,
Коли мить стає вічністю,
Ти стаєш не один!
Не лишається місця самотності,
Зливаєшся з світом цілим
За дивовижним законом
Сполучених між собою судин.
І далі, як підтвердження сказаного, звертання до історії, мотивація персоналізованим історизмом.
Ти чуєш, як Рим поряд?!
Той, якого нема.
Це значить, що час омана,
Навколо вічність одна!
О, Катоне!
О, Данте!
Навколо все та ж
Знана вам метушня,
Не звертайте на це уваги,
Насправді навколо вічність одна!
А це вже варіація з іншого тексту:
Час не закінчується ніколи,
Закінчуються часи,
Як закінчилися Неронові,
Так закінчаться й ці.
Поезія Попадюка – поезія мислення. Не без втручання серця з потягом до пророцтва і лінійності. Ось як про ту ж вічність.
Не треба ще вічності!
Іншої, ніж ця, і нема.
За вікном вона в дійсності,
Стоїть нерухомо прозора і ясна
Напроти кожного з нас.
Не просіть воскресіння з мертвих!
Не дасть вам нічого воно.
Ви все давно уже маєте,
Більшого не дано…
Так, це поет, який не вельми переймається досконалістю форми. Рушій його поетики – її начиння. Осердя – в його розвитку і логічному завершенні. Мислитель відтісняє лірика. Втім, вдається це не завжди.
Тепер, коли я задихаюсь посеред парку,
Я розумію риб,
Яких викинуло на берег.
Тепер, коли втрачена пружність крил,
Я розумію птахів,
Підстрелених вліт,
Летіти позбавлених сил.
Тепер, коли дих забиває вітер,
Я знаю, що відчувають квіти,
Коли валить сніг,
Шарпає і ламає віти…
Це справді, як сказано у передмові, самобутній поет. Самобутність його досягається самобутністю думання. Він сучасний. Його алюзії промовисті і зрозумілі.
Навіть дзвони не дзвонять,
Дзвонити нема кому.
Цю країну хоронять
Клоуни в ковпаку.
Є, як є, і буде, як буде,
Дивна країна, нещасні люди…
Це реакція на вибори 2019-го року. Кому незрозуміло, наводжу першу строфу з вірша «Блазні і королі».
Щастя країні, де блазні
Сміються над королями своїми.
Горе країні, де блазні
Стають королями самими.
Був такий поет Григорій Тименко. Загадковий поет, який зник за загадкових обставин у 24-річному віці. Про нього писав Іван Дзюба. Йому присвячений мій есей «У віяннях і зблисках геніальності».
Згадую про це тому, що Попадюк і Тименко за всієї їх різності близькі за освоєнням матеріалу. Посил для дослідників, які зацікавляться поезією Ігоря Попадюка.
За його добіркою у «Дзвоні» прочитується яскрава індивідуальність. Це така рідкість у розливі нинішнього віршування, що гріх цього не зауважити.
ЖАДАН, безперечно, талановитий. Але це талант передбачуваних можливостей. Принаймні на сьогодні, коли він послідовно тримається ним же самим давно протоптаної стежки, аби не наражатися на небезпеку промахів.
Поет нещадно експлуатує сам себе. Свою манеру письма. Занижуючи тональність до розмовної інтонації, він веде свою оповідь так, ніби володіє знанням секретів того, що лишається поза текстом.
Жадан – майстер творення своєрідного мікроклімату, видимості чогось значущого, ілюзіону утаємничень. При, здавалось би, ясності і логізмові стилістики.
Афористичність його сентенцій, ударність формул, надто прикінцевих рядків, уміння навіювання, що йдеться про щось більше ніж мовлено – це, звичайно ж, позитив. Але позитив, який внаслідок повторюваності, втрачає дієвість.
Усі вірші поета ніби суцільний масив. Начитавшись, виділити окремі з них важко. Свідомість загальмовується тріумфом одного прийому.
Так, це індивідуалізована мова. Так, упізнавана. Але річ у тім, що упізнаваність набридає, втомлює.
Не рятує й фабульність поетичних конструкцій, бо й вона з ознаками мелодії платівки, яку «заїло».
Поет рефлексує, неквапно виконує свою сольну партію, схиляє нас думати разом з ним. І все було би добре, якби думання не уподібнювалося снодійному.
Тільки тоді алюзії досягають мети, коли думка набуває парадоксальності, стає винятком з правила і звичне постає як незвичне. З ознаками піднесеності.
Ці втечі від себе до себе з тих удач, які убезпечують письмо від мудрості, яку класик найменував фальшивою. І, до слова, яка заполонила поезію.
Та все ж, повертаючись до давніх і недавніх публікацій «чорного романтика» /Дзюба/, ловиш себе на недовірі до його здатності подолати інерційність письма. Освіжити свою поетику. Надто комфортно почувається він в обкатаності і монотонності. Тим паче, що комфорт підігрівається легкомисними фанами.
Втім, є у поета запасний вихід – його проза. Перевисання до неї простежується у віршуванні. І думається, з роками зростатиме.
Напевно його неабиякий хист шоумена, уміння ефектно себе подати втратять на цьому, але читач, гадаємо, виграє. Виграє, якщо у прозі зазвучать ноти, які відсутні в поезії.
КНИЖКА-недокнижка. Недоверлібр, недопроза. Недотяга: ні те, ні се. Пісна страва, недокалорійна.
Фіксація несуттєвого, дріб’язкового, звичного. Натужне намагання його офілософити.
Історії переважно нудні, з видимістю глибокодум`я. Але розум якщо й задіяний, то упівсили. Недостатньо. Безживне розумування. Недокрів`я навіть там, де факти трагічні. Їх недоосмислення.
Суцільна словотеча, яка не полишає по собі сліду. Випадає з пам`яті. Текст за текстом. Твори в однострої. Як солдати, не розрізнити.
Такі ж ілюстрації. Модерні, кричуще недоладні.
Книжка з прицілом на літературний бомонд. Але сумнівно, щоби гурмани з досвідом піймалися на гачок. Надто очевидне недо.
Верлібр живий стяжкою-думкою, синтезом, інтонацією. Там, де тільки настроєві відрухи, розмитість і невиразність. Наплив і накопичення словесної маси. Книжка-забалакування. Книжка-підміна.
Чим нас силкуються ввести в оману? Культурою письма, стилістичним глянцем, орієнтацією на світову практику.
Виняток? Ні, тенденція в епоху тріумфу верлібру і схильністю до механічного наслідування чужих зразків.
Титульне фото: Микола Селящук (Білорусь). Портрет корабля
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.