“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ 2022 РОКУ
Дев᾿ятого травня (казалося тільки «мая») за мого дитинства наш куток на вулиці Львівській (інші кутки, мабуть, так само) організовував великий вивіз коров᾿ячого гною на близькі й дальші гряди. Кожна господáрка старалася почати цю справу якнайраніше, бо в полудень, усі згадували, впаде велика злива – і як тоді заїдеш у поле?.. (Чому з дощем саме так – були припущення, але бракувало часу обмірковувати їх, а потім відкладали це до наступного мая). Тому заздалегідь замовлялося воза, старші в родині попереджали молодших, щоби були готові помогти, старшокласники не йшли до школи. Було як у період копання бульби, але без відпочинкових моментів, позаяк хутко накидати і вивантажувати гній, що на гнойовищі влягався твердими пластами, ще й відразу розкидати-розтрушувати його, дуже важко. То робота брудна, солона, мозольна. Проте пам᾿ятаю навіть спеціальні маленькі вила для дитини… Там, де коло гною були чоловіки, жінок не залучалося. Хіба що підкидати відпалі масні кавалки. Пражило сонце, несамовито цвіли сади, полярні запахи перемішувалися й витворювали надзвичайний аромат життєствердження, який можна було б продавати хоч за кордон, проте вистачало цього добра тільки своїм… А злива таки приходила. Тоді не очисна – радше для того, щоб розтрушений гній не пересихав… Чи випаде вона сьогодні, коли наші діти і внуки здебільше відмовились од посильного натурального господарювання, а московська фальш стосовно одноосібної перемоги у Другій світовій війні стає всесвітньо очевидною?.. (Очисної зливи, з поривистим вітром, не дочекався – хіба що небуденного вітру, але сонячного. Зрештою, так уже впродовж кількох десятиліть…).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гарний день для грядкування – помірне сонце, обступлене видовженими, бо вітерець, овечками хмар, правда, не без великої хмаркової толоки на півночі, що дедалі темнішає. Йду стежкою поперек знайомих мені з дитинства загуменків, у ліву руку при садибах – ріллі, грядки; на деяких пораються люди. «Дай, Боже, щастя! – Дай, Боже, щастя й Вам!» Але загуменки – аж ген до штреки, і там далі колись-колись врунисті поля тепер лежать запущеним, заштурпаченим облогом, – щоб не довелося нам, не приведи Господи, орати й обробляти їх для якогось прийшлого дідька…
Забракло ніби якогось особливого повітря. Пустився в мандри загуменковими польовицями. М᾿якими від мурави, бо картоплям ще зростати і час не возовий. Ішов то одним краєм-обміжком, то другим, погладжуючи чолопки підрослих зел. (Хотів сказати маківки, та це збентежило б – он жевріє спереду – справжній мак). Гладив їх відвертою долонею правиці, й без натяку пальців що зірвати, – не лякалося б зілля. Та все ж деякі ростини остерігалися. Спритно відхилялись од руки. Невловно розхитувались, як пручаючись. Наче втікали пріч – випадали з поля зору. Миттю присідали, нижче від найнижчого. Особливою гінкістю та гнучкістю пантеличило земне – золоте й зелене – проміння стебел вільної тимофіївки. Спробував заспокоїти її легіони легенькою думкою про вічність тимчасового – не зважає. Цупкі петрові батіжки тільки ледь похитувалися, бо що амплітудити, коли наразі нема кого стьобати, підганяючи до праці. Волошкові їхні китички ще не перецвіли, але дуже вицвіли. Мабуть, нелегко конкурувати з цілоденним блаватом небес, що його вигадливо розтоновує сонце. Насторожі й кілька гурточків згаданих червоних маків, у цю пору вже низеньких, непишних, теж вицвілих. Ніби ось-ось осиплються своїм догасаючим жаром. Щоб не прискорити цього, торкався до них лише поглядом. Явно визирали мене жовто-гарячі очка пижма, та коли підходив – ураз відверталися, а його добрий сусіда, теж рослий дрібно-білоквітий деревій так непорушно стримів угору, мовби наварив каші й закликає всіх небесних до снідання. І його не чіпав – не для мене вариво… Височенькі роменові кущики хутко спліталися з іншими зелами, за й переді мною, і годі було торкнутися хоч однієї квітки-білявки. Лілові й бузкові квітні клубки конюшини з моїм наближенням умить розкочувалися врізнобіч. А присідали, майже притулялися до землі жовті зірочки, назву яких мушу ще дізнатись у приятеля. Може, то пшінка. Зате найвищі тут ростини виявились, як і належить сильнішим, не такими лякливими. Хвацькі будяки навіть запрошували, ваблячи малиново-фіолетово, гладити їхні колючки, – щоби пересвідчитися, чи вже направду колючі. І майже пестив їх, адже були ще як масажні шпички. Радо перевисали до мене лопушині реп᾿яхи, гадаючи, що вже готові вчепитися за штанину і мандрувати. Де там, їм, як і будякам, ще треба дозрівати. І майже монументальним видався кінський щавель, зі шпилястими гронами насіння кольору умбри. Зараз нагадав мені Ейфелеву вежу, але ще до того, як її пофарбували і сповили в неонове сяйво. Траплявся й подорожник, і то з такими дорідними листками-бабками, що вже до пари людським слідам. Пооглядавшись, присів збоку, роззувся і, так-так, примірив до однієї такої бабки свою стопу сорок другого розміру. Всамраз! Далі рушив був босоніж, але за кілька кроків спинився – раптом здалося, що всі зела навколо посхилялися воднораз від цікавості, а деякі попадали зо сміху. Мусив узутись. Та й мав би пасти очима шлях, і якраз тоді, коли над цим буйним розмаєм, наді мною заспівав жайворонко. Дивно, що саме тут, відомо ж – він пан і маестро золотих ланів. То в чому річ? Глянув праворуч, зиркнув ліворуч. О! – нивка світло-охристого жита, спервовіку нижча за пшеничну, а тепер ще й чомусь ховається. Губиться навіть між картопель. Чи не її прилетів підтримати на дусі, може, й підняти в рості цей незвичайний жайвір? А таких нивок на загуменках принаймні ще декілька. Коли вже виходив на шосейку, несподівано притримав мене вітер із поля. Невідь-чого, та ніби шепнув на вухо про свою незлу й веселу змову з різнотрав᾿ям, щоб розіграти мене…
Вчора, третього вересня, знову пройшовся своїм загуменковим маршрутом. Зміни, порівняно з липневими мандрами, незначні. Хіба що картопляні сотики скошені під копання, та ще нивки жита, пшениці й вівса остернилися, та червоного маку ніде не зобачиш, та все зроду колюче вже насправді поколює. І трав стеблиста рать, жовтіючи, стає начебто вищою й гострішою. І кукурудзи змужніли, наближаються до «вінграновських». А от небеса, принаймні в міжхмар᾿ї, й далі тепло-сині, і цикорій, дивлячись на них, не пускається свого блавату. Звісно, сказав не про всіх, але планую ще одну – пізньоосінню – вандрівку.
Осінні загуменки. Кольори охристі, від жовтого до багряного і брунатного, але багато ще перехідної зелені. Кукурудзи, з нестрашною поверхневою іржавістю, вигналися вгору і стоять на сторожі піль. Пильнують-пільнують… Багато чорної, свіжої та зволоженої, передзимової ріллі; то тут, то там котрась скиба, вилискуючи, пускає зайчика аж до хмарки; а декотрі зóранці місцями вкриваються вже чималими клаптями яскравої свіжої зелені, хоч до весни ще ой як далеко… Збоку, при штреці, шкілка щойно визначається, якою їй бути – жовто-гарячою чи пригасло-смарагдовою, дарма що добре знає: жовтень є жовтень. Підбираю під знайомою, колись рясною яблунею кілька великих яблук, що впали з високості й дивом не пом᾿яли собі боків. Продершись крізь колючу залогу ожинників, дістаюся до геть голої, прозоренької, бо опинилася майже без жодного листочка, теж височенької калини; однак не соромлю її, ото б ще, а дякую за кілька гарячих грон…
м. Кам’янка-Бузька на Львівщині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.