Михайло Грушевський без тіні сумніву стверджував: анти – предки українського народу. Візантійський історик і письменник Прокопій Кесарійський із УІ ст. н. е. свідчить:
«Племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владар усього, і йому приносять у жертву биків і всіляких жертовних тварин».
Чи ж не так само в давньогрецькій міфології з юності людства Зевс – «творець блискавки»? «Єдиний владар» олімпійської сім’ї. «Батько богів і людей». «Божество погоди». Збирає хмари і насилає дощі. При всьому при цьому Прокопій поглиблює:
«Та й ім’я в старовину у Sclaveni й Antes було одне й те ж: у давнину обоє цих племен називалися спорами (розсіяними), думаю через те, що вони жили, займаючи країну «спораден» (розсіяно), окремими селищами. Тому їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істру (Дунаю – В. П.) по той бік ріки». Це коли дивитися із заходу.
Московським законодавцям історичної моди, Б. Рибакову й Д. Лихачову вдалося занурити українську національну свідомість у темінь безпросвітну. Не один з їхніх учнів і послідовників у багатостраждальній Україні, а може, й у зарубіжжі, скрегоче зубами з жалем за незбутнє. Так звана еліта в Україні далека від того, щоб воскресити, по можливості відродити доісторичну пам’ять пращурів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь – божества дохристиянських, язичницьких вірувань українських предків. Не страхаймося осудженого понад тисячолітньою «царицею світу» – Візантією – «дохристиянського язичництва». Головне те, що не хто інший, а саме Кий – «творець блискавки». Громовержець. І що його образ виплеканий уявою пращурів українського роду із такого ж давнього давня, як і Зевс давньогрецької міфології.
Літописні «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» понижені «візантійською ортодоксією» до рівня земних князів. Докладніше про це у виданій 2020 р. моїй книзі «Володар Грому».
Щек переправляє тлінне тіло в пекло, як «брудний, сивий, старець Харон» давньогрецької міфології через річку Ахерон. Українська народна творчість возносить праведні душі в небо. Вони змигують незгасними зірочками. А від грішних – ніякого сліду. Наче й не було їх на білому світі. Так українські предки дбали про совість майбутніх поколінь.
Хорив – пізніше перейменування життєдайного Сонця. Весняного – Ярила й літнього – Семиярила. Либідь – Ранкова Зоря. Вона оспівана в донесених до сучасності колядках і щедрівках, як ніхто інший із літописних «князів».
Ой за стіною, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.
(Колядки та щедрівки. В-во «Наукова думка. //К.1965. – С. 309).
Кому не втямки, що «за стіною, за кам’яною» – темна ніч. «А за другою, за золотою» – світаннячко раннє. Трави, квіти, дерева – усе, що росте – «вимивається» росою. Благословляється на новий день. Такою є символіка природного з вуст українських предків.
Видатний французький письменник Оноре де Бальзак шість разів навідувався до Києва. До Евеліни Ганської, яка жила в маєтку поблизу нинішньої вулиці Липської. Вражений величчю віковічного міста над Дніпром, залишив майбутнім поколінням запис у щоденнику:
«Після того, як я придивився до католицького Риму, я відчув щонайживіше бажання побачити Рим православний. Петербург – ще місто-немовля. Москва тільки-но вступає в мужній вік, але Київ – це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церков, багатства Лаври, Софії…»
Запроторений до в’язниці Джавахарлал Неру знайшов у собі сили написати надзвичайної ваги твір «Открытие Индии». Під таким заголовком не буденного значення працю видано в Москві 1955 р. обрізаним накладом у п’ять тисяч примірників. На те виходить, що для службового користування. Повного українського перекладу немає. Доступні лише фрагменти.
Неру переконав співгромадян, що не хтось інший, як арії з Подніпров’я, оминаючи Гімалаї, добувалися до узбережжя Індійського океану. Перший індійський і 138-й у світі космонавт Ракеш Шарма з високої орбіти мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком з патріотичного вірша мовою хінді: «Прекрасніша від усіх на світі!» А ще мовив: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». З тієї ж височіні також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір».
До слова, на півдні Індії, особливо на узбережжі Бенгальської затоки, населення світліше. Відрізняється від монголоїдної раси. Можливо, то вплив пришельців із предковічної Матері-Землі пращурів українського народу. В Україні, не кажучи вже про російську федерацію, заявлене Джавахарлалом Неру замовчується. А для освічених індійців предковічне – ніяка не таїна. В Україні за інерцією від позавчорашньої влади від вчених та друкованих – ні пари з вуст. А в Індії вікопомне на слуху.
1981 р. в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери, кам’яні стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їхній, як установлено дослідниками, – понад двадцять тисяч років. Ті зображення – ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з усесвітньо відомої Мізинської археологічної культури, матеріальні й духовні здобутки якої сповна успадкувала ще більше уславлена її наступниця Трипільська археологічна культура, що заслуговує на визнання – Трипільська цивілізація. Можливо, вікопомне залишив у спадок майбутнім поколінням виходець із «праматері», як мовив про Україну Ракеш Шарма.
Відкриття в доти недоступних печерах Пахаргарху поставило перед наукою з-поміж іншого й таке запитання: серед тисячі з лишком наскельних начерків неодноразово зустрічаються зображення тварини з видимими ознаками оленя і вимерлого дикого бика-тура. Незнане раніше поєднання одного з другим. Такої прояви, такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі. Нам же неабиякий інтерес до незвичайного через те, що привіллям дотепер збережених колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені невмирущим поетичним словом.
Стоїть ми стоїть світлонька нова,
А в тій світлоньці, гей, газдиненька,
Гей, газдиненька на ім’я Анна.
Вна собі ходить, з челяддю говорить,
З челяддю говорить, в кватирку ся дивить.
Дивить ся, дивить в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок.
Ой висмотріла дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя,
На голівці ж му дев’ять ріжечків.
Ой крикнула ж вна на свої слуги:
– Служеньки мої найвірнішії,
Беріть же собі шовкові сіті,
Другі заберіть ясненькі стріли,
Ой виходіте в чистеє поле,
В чистеє поле під темний лісок.
Єдні ж завержте шовкові сіті,
Другі застрійте яснії стріли,
Чей спіймаєте дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя.
Як спіймаєте, відразу вб’єте,
Відразу вб’єте, роги зщибите,
Роги зщибите, шубу здіймете,
Ой принесете та повісите,
Та повісите в новій світлоньці,
В новій світлоньці та на стіноньці.
Все ж тото буде, гей, газдиноньці,
Гей, газдиноньці на ім’я Анні.
/Записано в 1830-х роках у селі Глибокому, Галичина/.
За моєю здогадкою, «світлонька нова» – небозвід. А «газдиненька» – Ранкова Зоря. Воістину, диво з див – предковічна й невмируща українська народна творчість. Та ще не прискіпуймося до того, що деякі слова набагато пізнішого походження. Скажімо, ім’я Анна могло появитися десь після хрещення киян у воді річки Почайни 988 р. Тільки ж маймо на мислі, що виспіване долетіло до сучасності крізь неміряні тисячоліття. Так джерельна вода б’є з бозна-якої глибини. Вириваючись на поверхню, вона збагачується цкілющими мінералами. Так само й з колядками та щедрівками, а також з поезією календарно-обрядових дійств.
У кого серце не крається від того, що автор «Слова о полку Ігоревім» – безіменний? І автор «Історії Русів» через лихі обставини не відважився назвати свого прізвища. Бо мислив глибоко і прозірливо:
«Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіше наскоків та січей од народів сусідніх , зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?»
Доморощені спеціалісти запевняють: «термін «Київська Русь» виник у ХІХ ст.» В «Історії Русів» сина українського народу в ужитку винятково «Давня Русь». Не виключено, що від первини, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до н. е., про нашу праматір мовилося як про край «творця блискавки» Кия – Кийська земля.
Звідтоді, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до нової доби, в Кийській землі на віки-вічні залишили сліди тури, приречені вічністю на вимирання. В Адміністративно-територіальному довіднику України – незліченно найменувань поселень: Тур, Тур’є, Тури, Турильче, Туринка, Туриця, Туричани, Турівка, Турійське, Тур’ї Ремети, Турове, Туровець, Туровичі, Тур’я, Тур’я Бистра, Тур’я Пасіка, Тур’я Поляна, Турятка… Всього не перелічити.
Тури паслися й підступали на водопій не лише до Десни, Дніпра, Дунаю… А й до менших сестер з чарівними природними найменуваннями. Одвічно життєдайні річечки на всіх обширах рідної Матері-Землі більш промовисті, ніж відкрите археологами й істориками. Ось зразки прадавнього: Золотоноша, Лисичка, Мурашка, Джерельна, Звінка, Серебрійка, Теремша, Лючка, Яромирка, Яснівка, Ласка, Джурка, Нічлава… Лише переродженим на безпам’ятних Іванів невтямки, що український етнос із такої ж вічності, як і «сини Ізраїля» в Біблії.
В Індії вшанування вогню до пізньої ночі дуже схоже на свято Купала в Україні. Не бояться, що обпече вогонь, бо відбувається вікопомне біля води, як і в нас. Котять з ближчого узвишшя вогняне колесо. Відбувається прадавнє мовби за предковічною українською народною піснею:
Кругом Мариноньки
Ходили дівоньки.
Стороною дощик іде.
Стороною, та й на мою
Роженьку червону…
Відродити Кия з такою ж предковічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає не що інше, як звеличити столицю незалежної Української Держави, примножити її славу в світі. Якби НАН України воскресила доісторичну пам’ять українського народу, то, може б, претендент на довічну владу в московському кремлі не товк воду в ступі про «єдіний народ». А мєдвєдєву застрявала б кісткою в горлі звіряча маячня знищити Україну та її народ.
Греція, Ізраїль, Індія, Китай, країни Європи, як і всі інші держави на білому світі, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Багатьом це вдається. Дай, Доле праведна, здобутися на повнокровне відродження невмирущої пам’яті справіку рідної Матері-Землі.
Вадим Пепа,
лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.