Коли мовиться про правдивість написаної історії, то важливо розуміти, що в історіографії існує опис розвитку виробничих сил і опис розвитку виробничих відносин, довкола чого розвивається світогляд людей – культура, духовність, дозвілля і т. і. Тому на кожному з цих напрямків існує своя правда.
Найближче до історичної правди підступає поезія. Так, достеменне знання історії України неможливо уявити без поетичних творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко; проникнення в історію Британії неможливо уявити без поезій Вільяма Шекспіра; історію Німеччини важко збагнути без поетичних творів Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне; французька історія була би не цілісна без байок Жана Лафонтена… . Національна історія і література інтегровані. Художня література завжди виступає посередником між минулим і майбутнім: описуючи минуле і сучасне, справжня література передає наявний досвід у майбутнє. Література, яка не виконує ролі оберега історичної пам’яті і досвіду народного життя, має свою назву і призначення – література дозвілля.
Скарбом, без сумніву, епохальним твором в українській літературі, було і нині залишається геніальне “Слово о полку Ігоревім”, сюжетні події і перестороги в якому від перших князів до написання твору охоплюють більш як 200 років. Та й розуміння причин і наслідків навали орди у 1240 році, подій у наступних сторіччях та буремного сьогодення не буде ясним без уроків прадавнього художнього твору. “Слово о полку Ігоревім” – дорогоцінний скарб мисленого древа Русі-України (грецький вираз “Ξυλον της Ζωης” у Н. З. – “Дерево життя”). Стрижневий задум, ідея твору – заклик до повернення Січей з-за Дунаю і відновлення військових паланок на південно-східних кордонах України.
Сумлінне дослідження геніального твору Ольстина Олексича, співучасника походу на половців полку князя Ігоря Святославича навесні 1195 року, дає нам усі підстави – мовні, сюжетні, історичні, географічні, ідейно-політичні – назвати цей твір українським скарбом. Саме тому незабаром після виходу в світ “знайденого” списку твору в придворних колах Московщини розпочалася кампанія по запереченню автентичності старовинного твору. В роки СРСР тут мало що змінилося.
Уявіть собі: геніальний твір старожитньої української літератури був відданий на поталу цілком чужим “академікам”, які не знали історії, мови, фольклору українського народу. У той же час тисячі істориків, літераторів та працівників освіти і культури України були ув’язненні на Соловках і розстріляні в Карелії (в урочищі Сандармох) як “вороги народу” і як “буржуазні націоналісти”. Такою була політика як вимороченої імперії, так і її креатури у вигляді СРСР.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але ж і нині відбуваються предивні казуси. Заморочені догмами фонетичних ”закономірностей”, літературознавці у разі зіткнення з незрозумілим словом в старожитньому творі забувають про елементарну необхідність перекладу з латини, грецької, готської мов, або з санскриту. Так, коли вірменський автор (історик, географ) написав, що місто на Подніпров’ї має назву “Куар”, то така назва не обов’язково передає назву “Київ” тому, що у вірменина був вжитий санскрит, у якому лексема “ku” має значення “земля, країна, край”, себто, ця назва належить місту Родень, яке виконує роль столиці, і присвячена богині Землі Роді.
Те ж саме стосується більш як трьох десятків слів і висловів в старовинному “Слові о полку Ігоревім”: “билини сього времені” це “виклики часу”, “шизий сокіл” це “буйний сокіл”, “кричать телеги” це “кричать стрільці”, “наведе свої хоробрі полки” – “надихне свої хоробрі полки”, ”свивая слави” – це “єднаючи славів”, “галиці стади біжать” – “галицькі полки біжать”, гора “Шелом’янь” – це козацька назва гори, назва якої присвячена богині блискавки, “всплескала лебединими крильми… плещучи” це “вспле Скала, лебединими крильми на Синьому морі біля Дону плещучи” (”Скала” – Січ, назви паланок яких згадані в трактаті “Управління імперією” і в тексті “Слова о полку Ігоревім”) і т. д.
З прадавніх часів козацькі Січі таборувались вздовж Шовкового шляху аж від Аральського моря (Казахстан) до Тамані і далі по убережжю Азовського і Чорного морів аж до Немогарду за Дунаєм (нині – Добруджа Румунія). Саме про такі охороні функції Січей на Шовковому шляху згадано в епілоговій главі повісті Миколи Гоголя “Страшна помста” (уривок тексту про Седмиградського короля).
До слова. В тексті “Слова о полку Ігоревім” вжита прадавня українська назва Криму – “Корсунь”. Вона утворена від лексеми валлійської (карійської) мови “cor” (cors), що означає “товариство” (коришування). Саме так називали Трою хетти (Vilusha) і греки (Φιλιος) – “Дружня”, “Дружківка”, або “Узин”, містечко, у якому народився П. Р. Попович. На основі санскриту назва Корсуня чи Трої – “Мітрідат” (санскрит “mitra” – друг, приятельство, товариство, дружба). Тут же на Корсуні знаходився Храм Артеміди, в якому служила Іфігенія (Іфіанаса), врятована Артемідою від принесення її в жертву богам. Ім’я “Іфіанаса” має значення “Зачаттєвська” (Кияниця), а ім’я “Іфіанаса” означає “Володарка”, “Domina”, козацька назва – “Домаха” (нині – Маріуполь).
Україна багата на ще одне винятково важливе джерело своєї історії і культури загалом – на омонімію з її самобутнім історико-географічним контекстом від ранкового Дону до вечірнього Сяну, який (контекст) здавна і до нині зберігає прадавні світоглядні уявлення наших предків. І не тільки світогляду.
Для ілюстрації цього факту можна взяти символіку “воріт” в тексті “Слова о полку Ігоревім” при зверненні автора до Осмомисла Галицького Ярослава та при згадці Всеслава Полоцького (“закрив в Дунаї ворота”, “відкривав Києву врата”, або ж, “отворив ворота Новуграду”), яка засвідчує захисну роль воріт. Крім захисту міста, ворота були місцем, де відбувалися важливі громадські події (обговорення подій, аудієнції, суди). Ворота символізували силу (“Врата пекла не подолають церкву, яку спорудив Христос”). В переноснім значенні ворота символізують вхід в життя і останній шлях людини (Єв. від Матф., 7,13, 14), при тому, що вхідні ворота вузькі, а вихідні ворота широкі.
Четверо воріт (дверей) має Храм. Ворота в середині іконостаса називаються Святими. Вони ведуть у ту частину олтаря, де знаходиться престол. Наліво від Східних врат знаходяться Північні врата (вони називаються Жертвені врата, за ними знаходиться жертовник). Справа від Східних врат знаходяться Південні (Дяконівські) врата. Навпроти Святих (Великих) врат знаходяться Західні врата (Церковні врата, або Красні). Західні ворота – Ворота Хресного ходу, бо через них відбуваються Хресні ходи).
Україна облаштована як Храм, а тому й народ, який живе у Храмі названий відповідно – “анти” (просичі, віряни). Річ у тому, що назви всіх великих рік України з давніх давен присвячені богам, а тому не дивно, що Геродот назвав українців ”авхати” (люди молитви), Пліній Секунд вжив назву “венеди”, Таціт – “венети”, Клавдій Птолемей – “венеди”, Йордан – “венети й анти”, Прокопій Кесарійський вжив назву “гунни”, укладач спису “Баварський географа” вжив назву “черіяни”, а Влесова Книга береже визначальне пояснення – “Ми своїх богів не просимо, а славимо”.
Отже омонімія від Сяну до Дону до нині зберігає символіку Храму і Храмових воріт. Про Східні ворота Українського Храму нагадує назва “Угроїди” (Вишні – ворота) між назвами “Миропілля” і “Краснопілля” (грецькою “πυλη” /pily/ – ворота). Тут чимало назв, які передають значення “Вишні” – Віри (пор.: віра – майна), Охтирка (οχτη – вершина), Суми (summa – верх, вершина), тощо.
Д’яконівські (Південні) ворота символізує топонім “Торецьк” („Tor“ – ворота) та топонім “Д’яконове” (західніше). Через Д’яконівські ворота в Храм вносили дарування. Так само чинили запорожці після своїх заморських походів. Шлях Кіммерійською протокою називався “Зворотним”, або “Убіжним” (див.: Есхіл, “Скутий Прометей”, рядки 712 – 716). В місті Карей побіля річки Каяли (так це місто назване у Йордана від готського “kara” – Buße, покаяння; у Константина Багрянородного місто назване Бусеград). Ріка Каяла – нині Нагольна (грецьке αγιος, nagios – очищення, спокута). Тут запорожці каялися і спокутували свої гріхи, вчинені під час морського походу. Біля мису “Тамань” (назва утворена від грецького “ταμω” – сікти, рубати – Січ) знаходиться острів Тузла на якому запорожці курили ладан на честь Артеміди (латинь “tus” – курити ладан).
Дияконівські ворота прилягали до приміщення дяка (диякона), а Північні, або Жертвенні ворота Храму прилягали до олтаря. Символ Північних воріт зберігає назва міста “Янев” (санскрит “yana” – ворота), а гідронім “Жерев” та топоніми “Ігнатполь”, “Лугіни”, “Чорнобиль” несуть ”вогненне” значення.
Західні ворота Українського Храму, або Ворота Хресного ходу, знаходяться на Закарпатті, їх символізують назви “Нижні Верецьки”, “Нижні ворота”. Тут тече ріка з назвою присвяченою богині молитви – Латориця (Lita, Λατω – Богиня молитви). Значення “молитва” зберігаються у назві “Анталовці” (“αντη λω” – молитва надії), а надію на мир і спокій – “Пацьканово” (“paz can`o” – сурми миру і спокою).
Українці мають багату історію. Святині України мають слугувати оберегами нашого народу, нашої землі і нашої країни. На жаль, українські історики як і українські літератори ще не змогли донести до українського народу і наших сусідів прадавні свідчення Диво-Світу України.
Оксентій ОНОПЕНКО
Відень, Австрія